«Азов» виник як добровольчий батальйон міліції, але швидко розрісся й став одним із ключових підрозділів усилах оборони України. Росіяни майже від самого заснування підрозділу й особливо після його участі в найзапекліших боях російсько-української війни з 2014 року створювали міфи про азовців через їхні патріотичні й націоналістичні погляди. «Азов» тим часом розширювався, покращував рівень бойової підготовки й давав відсіч окупантам. 

Написала

Софія Панасюк
авторка текстів в Ukraїner

Охопити всю історію підрозділу одним махом важко. Тож у новому матеріалі серії «Підрозділи перемоги» розповімо про те, як «Азов» одним із перших відійшов від традицій радянської армії і почав будувати процеси за стандартами НАТО, як його бійці не припиняли готуватися до повномасштабного вторгнення з 2014 року та як опинилися в російському полоні після захисту Маріуполя у 2022 році.

Довідка про 12 бригаду спеціального призначення «Азов»

Вид: бригада Національної гвардії Україні

Рік створення: 2014
Пункт базування: Київ
Символіка: шеврон із символом «Ідея нації», прапор із цим самим символом та орлом
Гасло: «Без бою немає слави»
Командир: полковник НГУ Денис Прокопенко з позивним Редіс

Сторінки:сайт,інстаграм,фейсбук,тікток,ютуб,вотсап,Х

Перша оборона Маріуполя

«Азов» був створений 5 травня 2014 року вБердянську активістом Андрієм Білецьким, який зараз командує 3 штурмовою бригадою. Тоді це був добровольчий батальйон патрульної служби міліції особливого призначення. До нього долучалися переважноультрас (футбольні вболівальники) і патріотично налаштована молодь з усієї України.

Однією з перших операцій, у яких батальйон узяв участь, було звільнення Маріуполя від російської окупації 13 червня 2014 року. Журналістський сюжет про підрозділ із кадрами цієї події вразив Дмитра на псевдо Шик і змотивував долучитися до «Азова», де зараз командує 2 батальйоном:

 — Можливо, драйв у цьому відео, розуміння, що саме тут творилася якась локальна історія в українському Приазовʼї. Ти бачиш: це команда однодумців, це підрозділ людей патріотичних поглядів, націоналістичних. А я був у сумському ультрас-русі, я, в принципі, пішов до своїх. Бо все ж таки зі своїми набагато легше іти в бій, просто спілкуватись і жити в побуті.

У серпні того ж року «Азов» разом із іншими підрозділами ЗСУ звільнилиМар’їнку на Донеччині. Для Дмитра це стало моментом, коли він уперше по-справжньому відчув, що таке війна:

— У нашого взводу, мабуть, були найбільші втрати. Це був якраз перший загиблий «Азова» — Андрій [із позивним] Балаган, доброволець із Росії. Ми були на підході до міста. Просто [стався] великий вибух: або щось прилетіло, або, можливо, на якусь міну наїхала БМП, яка була перед нами. Тобто от вибух: хто лежить, хто стоїть, хто нагнувся. Якісь крики. Ми починаємо трішечки з дороги відтягуватися. Бачу, хлопців там несуть. Несуть Балагана, несуть окремо його ногу. Несуть також хлопців із повністю перебитими ногами. І ми на цьому узбіччі.

Далі — участь у боях за Іловайськ. Паралельно у батальйон набирали добровольців, яких тренували у колишній резиденції Віктора Януковича в Урзуфі на Приазовʼї.

17 вересня 2014 року батальйон реорганізували у полк, кількість військовослужбовців збільшилася. Згодом, у листопаді 2014 року «Азов» став частиною структури Національної гвардії — окремим загоном спеціального призначення (ОЗСП). Вже у лютому 2015 року полкпровів Павлопіль-Широкинську наступальну операцію. Тоді з 10 до 15 лютого вдалося звільнити п’ять населених пунктів Донеччини: Павлопіль, Пікузи (тоді — Комінтернове), Лебединське, Бердянське, Широкине. Завдяки цьому окупанти не могли обстрілювати Маріуполь.

ОЗСП також робив «чорні», або «сірі», виїзди — їх називають по-різному. Це бойові операції в періоди підписанняМінських домовленостей (комплекс документів щодо врегулювання російсько-української війни 2014 р. —ред.), коли офіційно діяло перемир’я з росіянами, проте останні систематично його порушували, чи не щодня обстрілюючи позиції українських військових. Крім того, азовці виїздили патрулювати кордон із так званою Придністровською Молдавською Республікою.

За спогадами офіцера управління Іллі Самойленка з позивним Гендальф, період АТО/ООС більше був схожий на антитерористичну операцію західного зразка, де воюють невеликі групи контрактників, ніж на воєнні дії:

— Наші ветерани часто кажуть, що в 2014 році була війна характерів. У кого сильніший дух, той і перемагав. Тому що рівень підготовки був у обох сторін, м’яко скажемо, не дуже. З розвитком бойових дій у часи АТО/ООС цей тренд не змінювався. Початок 2022 року ми зустріли з тим, що це також була війна характерів, але з набагато сильнішим елементом військової потуги та вогневої міці.

Уже з 2014 року почала формуватися культура «Азова». На думку Іллі, одна з її особливостей у тому, що полк (а нині бригада) завжди прагнув бути в центрі подій, щоб змінити їхній хід.

— Ми не належимо собі. Ми належимо суспільству. Навіть якщо суспільство з цим нічого не робить і не знає, що з цим робити. Тобто роки свого життя, своє здоровʼя ми міняємо на блага суспільства. Це якась підкіркова система налаштувань, яка просто моделює наше мислення в цьому напрямі.

Це — ще одна відмінність «Азова» і його ключова ідея — «Ідея нації», символ якої розміщено на шевроні підрозділу. Для бійців це означає службу українському народу, перевагу суспільного над особистим. Від свого початку «Азов» об’єднував молодь із націоналістичними поглядами. Зараз це важливий складник ідеологічної підготовки й традицій підрозділу. Наприклад, усі рекрути вчать напам’ять «Молитву українського націоналіста» — текст, написаний у 1936 році крайовим провідником ОУН Осипом Мащаком. Для азовців це кредо, з яким ідуть у бій, проходять усі урочисті заходи, прощаються з бійцями. Не менш важливим текстом є «Декалог українського націоналіста», створений одним з ідеологів ОУН Степаном Ленкавським у 1929 році, — певний моральний кодекс, який за структурою нагадує десять заповідей.Плакат із цим текстом раніше був на базі «Азова» в Урзуфі.

Зростання «Азова»

У 2017 році командиром ОЗСП «Азов» призначили Дениса Прокопенка із позивним Редіс. Відтоді культура підрозділу змінилася від добровольців, які мало зналися на військовій справі, але були готові брати до рук зброю, до бойової одиниці з ефективних і професійних бійців. Начальник штабу бригадної артилерійської групи Річ згадує, що раніше тренування часто проходили більше «для галочки» чи без розуміння цілісної системи підготовки, але Редіс це змінив:

— Політика командира була [такою], щоб усі маслали на полігоні. Тренувалися, навчалися. Наприклад, я пам’ятаю, у відпустку не можна було піти, поки не здаси певні фізо, стрільбища тощо. Плюс ідеологічна підготовка — це дуже важливо. Багато хто її недооцінює, але я вважаю, що це взагалі одне з найважливіших. На неї потрібно звертати увагу в будь-якому підрозділі.

Розвивалася і культура всередині ОЗСП, бо «Азов» не хотів мати нічого спільного із радянською армією. Наприклад, часто можна почути, як побратими звертаються один до одного «друг» замість звертання за званням. Усі новобранці проходять 6-тижневу базову підготовку за стандартами НАТО, їх навчають українські та іноземні інструктори з бойовим досвідом за американськими військовими посібниками. Досвідчені азовці мають змогу проходити навчання за кордоном, а також навчатися вшколі командирів із посиленою фізичною та психологічною підготовкою.

У 2018–2019 роках «Азов» брав участь в обороні на Світлодарській дузі — 20-кілометровій лінії розмежування, що проходила між містами Дебальцеве та Світлодарськ. Після повернення з цієї операції в ОЗСП почалися значні зміни. Ілля Самойленко пригадує, що тоді збирали й аналізували всю інформацію про цей виїзд, проводили роботу над помилками. Запустили щорічні офіцерські курси на базі військової школи імені полковника Євгена Коновальця. Вона працювала в межах «Азова» з 2016 року, але тоді випускала лише сержантів. Після повернення бійців зі Світлодарської дуги у школі також почали готувати офіцерський склад. На думку Самойленка, тоді ж ОЗСП вдалося уніфікувати власну базу знань, яку напрацювали завдяки бойовому досвіду:

— Ми навчилися всі розмовляти однією мовою. Тобто якщо, наприклад, ми кажемо про військову термінологію, практику і тактику, то це набагато швидше дозволяє тобі схопити ситуацію на льоту, аніж коли ти маєш вивчити тонну документації, увійти в курс справи, прожити тиждень-два на позиції для того, щоб зрозуміти, що ж відбувається.

У той час азовці продовжували вдосконалюватися й готуватися до наступних фаз війни, бо розуміли, що ця — не остання. Залишати підрозділ згуртованим, на думку заступника командира «Азова» Микити Надточія з позивним Раз-Два, вдавалося, зокрема, завдяки впливу Дениса Прокопенка:

— Ми всі розділяли його погляди на роботу, бачили, наскільки він віддається цьому всьому, брали з нього приклад. Він завжди вчив: «Роби, як я». Ми кажемо: «Так і є. Робимо так само». Тобто, я думаю, що це дуже велика заслуга друга Редіса. Тому що він нас надихав, ми його надихали. І разом ми зрозуміли, що це не кінець. І ми повинні використати цей час максимально для того, щоб готувати особовий склад. І ми цей час так і використали.

Захищати Маріуполь знову

У період дії Мінських домовленостей життя азовців було умовно поділене на три фази: підготовка, відпочинок після неї, «чорні» виїзди у зону бойових дій. Так повторювалося постійно аж до 24 лютого 2022 року. Напередодні повномасштабного російського вторгнення в «Азові» був запланований офіцерський курс, згадує Микита Надточій:

— [На курсі] командир казав: «А до речі, мужчини, через 5 днів, скоріш за все, війна. Тому, якщо є можливість, вивозьте свої речі, своїх близьких і так далі. Але не забуваємо, що у нас лекція». Навіть от уже на носі повномасштабне вторгнення, а ми все одно готувались.

Азовці були готові до оборони міста. За словами Раз-Два, росіяни повелися саме так, як і очікували наші захисники. Оборону Маріуполя планували почати з зіткнення зі сходу, згодом очікували на ворожі сили з районуКриму.

— Єдине, що ми не очікували, — що так швидко [рухатиметься ворог]. А так-то план оборони такий і був. Зустрічаємо, витягуємося. Втягуємо противника у місто, обороняємося і далі. На «Азовсталі» вже крайній бастіон наш, крайній рубіж. Такий план і був. Усе пішло по плану, просто трошки швидше.

Командир першого батальйону Богдан із позивним Пугач тоді був командиром 3 роти цього батальйону. Для його підрозділу повномасштабне вторгнення почалося раніше, 20 лютого. Тоді його з бійцями по тривозі підняли як резервістів, що відповідали за протидесантну оборону узбережжя. Богдан із побратимами проводили рекогностування, тобто розвідку, яку проводять командири й офіцери штабів перед бойовими діями. До останнього Пугач не вірив у початок російського вторгнення у тому форматі, в якому воно сталося:

— Зранку [24 лютого 2022 року] — дзвінок по тривозі. Я, якщо чесно, нікуди взагалі не поспішав. Прокинувся, пішов зуби почистив, попив каву, поїхав на базу. І коли заїжджав уже до розташування, то почалися вибухи. Я в той момент зрозумів, що, мабуть, помилився. І повномасштабне вторгнення почалося.

Напередодні резервісти «Азова» з’їжджалися у місто з усієї України. Водночас було багато й тих, хто не встиг приїхати в Маріуполь. Ці добровольці на початку російського вторгнення формували у Києві загони територіальної оборони «Азов», які згодом стали однойменним полкомСил спеціальних операцій у складі ЗСУ, а нині це 3 окрема штурмова бригада. Тоді ж багато хто плутав це формування з ОЗСП «Азов» у складі НГУ. Самі азовці ставляться до цього спокійно. Микита Надточій був радий, що колишні бійці підрозділу ставали основою інших формувань по всій Україні:

— Навіть у якийсь момент історія з тим, що «Азова» багато, «Азов» усюди, зіграла на руку українському народу й нашим бійцям, які були в полоні, тому що вони (росіяни. —ред.) такі: «Бл***, ви що, не закінчуєтесь, чи що? Де ви? Як так вийшло? Ми ж вроді «Азов» весь взяли в полон». Ну, нєт. Азов, якби, візьдє.

Колишні азовці також стали основою формування локальних загонів ССО «Азов-Харків» на Слобожанщині та «Любарт» на Волині, які згодом увійшли до інших підрозділів, та спецпідрозділу ГУР «Kraken».

Росіяни самі створили міф про азовців, тому, з одного боку, боялися їх, з іншого — прагнули знищити. На думку Річа, це була б велика медійна перемога для росіян — захопити Маріуполь, який вони вже окуповували раніше. Проте зробити це швидко й легко ворогу не вдалося. Це стало головним спогадом про оборону Маріуполя для Іллі Самойленка:

— Це тріумф людської гордості, гідності. Тріумф сили волі. От як у мене закарбувався Маріуполь. Горде й гідне прийняття того, як ми впливаємо на перебіг подій на війні. Абсолютно гідне прийняття того, що ми вже в оточенні, нам ні́куди звідси діватись.

Бійці «Азова» пригадують, що у перші дні боїв усе одно було відчуття певної розгубленості. Багато чого було новим: для когось — стрілкові бої, для когось — кількість техніки, залученої одночасно. На думку командира роти Богдана на псевдо Пугач, упоратися з розгубленістю й вистояти тоді допомогла підготовка:

— У критичній ситуації ти не думаєш головою, тобі не треба думати, в тебе мʼязи все роблять. Ти знаєш, що тобі треба бігти, стріляти, знаєш, що треба підготувати. Багато було порад, як треба робити, і по паралелі, й по горизонталі. І це теж рятувало. Просто не можна бути упьортим, [мовляв,] я самий умний. Так воно не працює. Якщо так люди роблять, то вони роблять помилки. І потім ці помилки — це чиїсь життя.

Ворог тоді мав перевагу і в живій силі, й у кількості зброї. Богдан пригадує, що обстріли й штурми тривали цілий день, а потім як за годинником припинялися на ніч. Тож принаймні в цей час оборонці Маріуполя мали змогу перегрупуватися, оцінити ситуацію, розробити план дій. Тоді, за словами Пугача, мотивувало кожне успішно виконане завдання:

— Коли ми вибивали ворога — [а це] велика ротна тактична група — трьома танками, чотирма, взводом піхоти. І взагалі без втрат розносили. І як операції планувалися з 12 ночі до пів першого, умовно кажучи, на колінці. На ранок ми їдемо, так само їх стираємо. Вертаємось, пару поранених. І це такі моменти, коли спрацьовує те, що ти плануєш за пів години-годину.

У кінці березня 2022 року Пугач із побратимами змогли пробитися на центральний ринок Маріуполя, який тоді вже був пунктом управління у тилу росіян. Тоді вдалося знищити чотири одиниці техніки й російського генерала.

— Там зараз йому дошку навіть повісили. Буває, що ж поробиш. Так буває, коли приходиш у чужу країну.

Дмитро на псевдо Шик розповідає, що епізодів, які врізаються у пам’ять, було багато. Для нього особливо відзначився, наприклад, побратим із позивним Орбіта з мінометного взводу, який напередодні перевівся із херсонської військової частини:

— Є хлопці з приданих сил, гвардійці, наприклад, 20-річні пацани, і от їм стрьомно. І він (Орбіта. —ред.) отак-от брав, виводив [їх] кудись на поверх згорівший цієї девʼятиповерхівки: «Автомат бери — і я беру». І отак-от чекали вони там, коли ворог десь починав просування, і він каже: «Я стріляю — і ти стріляй!» І він так своїм прикладом тут і зараз показував, як це робити.

Кожна з подібних історій підтверджує думку командира першого батальйону Богдана, що в ті дні «Азов» тримався винятково на характері. Варіанту не битися проти росіян не було:

— Коли на позиції люди плакали, але йшли. Я думаю, в усій Україні так на початку було. Був один хлопець, і він не міг третій раз вийти на позицію. Він у полоні зараз знаходиться, живий. І він плаче, ну, не плаче, у нього просто сльози виділяються, і каже: «Я не можу». Йому кажуть: «Ти ж розумієш?» — «Я розумію». І він йшов, і займав [позицію].

Азовці загалом розуміли ситуацію й були готові до війни, зокрема до втрат, за словами Микити Надточія:

— Ми розуміли, що зараз про ці втрати думати не можна. Про це все ми будемо сумувати, плакати чи сміятися вже після цього всього. Зараз ні в якому випадку ми не повинні падати духом. У нас є задача — ми її виконуємо. Якщо ми зараз, умовно кажучи, почнемо падати духом, то завтра у нас буде х2 (удвічі більше. —ред.) втрат.

Моральний дух тоді, як не дивно, також підтримувала українська зброя й техніка, пригадує Богдан із позивним Пугач:

— Лютий-березень місяць, я йшов із позиції, і над головою літаки літали, але російські. І летіла сто відсотків наша СУ-шка (винищувач Су-27. —ред.). Вона була дуже крута. Я перепитав ще у позицій по рації: «Всі бачили українську СУ-шку? Голубу, із голубим?». Російські іншого кольору. І це було дуже круто.

Оборона «Азовсталі»

Із кінця березня – середини квітня оборонці Маріуполя поступово відступали до металургійного комбінату «Азовсталь». Натоді у бомбосховищах заводу вже були цивільні з усього міста. 19 квітня 2022 року росіяни почали штурмувати комбінат.

Зараз бійцям важко пояснити досвід перебування на заводі тим, кого там не було. Наприклад, на Богдана найбільше впливала ізольованість на «Азовсталі»:

— [Під час міських боїв] ти розумієш, що в тебе є, що ти можеш ще робити, маневри якісь: перекатитися, обійти, відійти і тому подібне. А на заводі… вже все. Немає місця для маневру. Було трішки з цим гірше психологічно, але фактично — легше трішечки.

Умови на «Азовсталі» були нелюдськими. Поступово закінчувалися запаси їжі та води, було недостатньо ліків, пораненим надавали допомогу з того, що було під рукою. Росіяни обстрілювали завод реактивними снарядами, фосфорними бомбами, артилерією, мінометами. Начальник штабу артилерійської групи Річ вважає це місце найжахливішим зі всіх, де йому доводилося бувати:

— Лежиш отак, стіна бетонна, годинник, усі розваги — це дивитися на цей годинник. Там людей двісті лежало: хтось кричить, хтось помирає, хтось ще щось. І постійно ж заносять нових. Ну і ще лежиш, ні чорта ж не знаєш, тільки з новими «трьохсотими» (пораненими. —ред.) починаєш дізнаватися, що взагалі у місті відбувається.

У таких умовах зберегти більш-менш здоровий глузд допомагали люди навколо, на думку Дмитра з позивним Шик. Азовці роками знали один одного, добре розуміли, що можна покладатися на побратимів. Бійці намагалися підтримувати один одного жартами, тримати хоч якийсь зв’язок із зовнішнім світом. Навіть фантазували, що їх приїде рятувати президент Туреччини Ердоган із Папою Римським на турецькому кораблі:

— Якась така утопічна напівмрія, і всі жартували, чекали, але всі, в принципі, розуміли, що не буде такого.

Диво все ж сталося: пілотиармійської авіації Сухопутних військ ЗСУ за підтримки ГУР змогли провести серію польотів на оточений комбінат, щоб доставити провізію й забрати важкопоранених бійців. Льотчики, які погоджувалися летіти на «Азовсталь», розуміли, що це може бути подорожжю в один кінець. Та все ж когось вдалося врятувати. Наприклад, Микиту Надточія, який згодом став тимчасово виконувати обов’язки командира «Азова». Начальнику штабу бригадної артилерійської групи Річу також вдалося евакуюватися вертольотом 31 березня:

— Я взагалі не сподівався, що щось вийде. Нас потім винесли нагору, закинули в КамАЗ. Ми в цьому КамАЗі десь годину лежали, напевно. Потім кудись повезли. Підвозили, чую гул мотора, думаю: «О, напевно, вертольоти». Ну, бо до цього евакуації зі Шлакової гори були. Нам кажуть: «Вивантажуйтесь, там он внизу човен». Я такий: «Бл***, що за човен? Який човен?».

У човен влізло п’ятнадцять бійців. Річ пригадує, що двічі довелося перепливати з однієї точки збору на іншу. Мокрі, військовики врешті дісталися до залізничного вокзалу, де їх зустріли й сказали пройти ще кілометр до машини:

— А у нас хлопці без ніг. Знайшли якісь палиці. Хтось їх несе. Мене потягнув мій друг Хвост. Такий весь маленький, щупленький, ну, дотягнув, молодець. Залізли у машину, приїхали в порт. Нас там посадили в якусь будівлю. Кажуть: «Ну все, чекаємо». О шостій ранку кажуть знову підніматися, збиратися. Під’їхав автобус. А саме перед завантаженням в автобус, дивлюся, от так чотири [евакуаційні] вертушки заходять.

Але це була лише половина шляху евакуації. За спогадами Річа, політ не поступався своєю «веселістю», проте вдалося дістатися Дніпра:

— Хлопці-пілоти, вони настільки божевільні. По вертольоту просто прилітає якась ракета, а пілот навіть голови не повернув. «Чув, ану подивись, не горимо?» — напарнику своєму [сказав], і все.

Полон із «гарантіями»

Під час оборони «Азовсталі» командир тоді ОЗСП Денис Прокопенко виходив на перемовини з російською стороною, адже потрібно було шукати спосіб зберегти життя людей. Під гарантії Міжнародного комітету Червоного Хреста та ООН до 7 травня 2022 року цивільні, яких на заводі було понадтисячу, змогли евакуюватися з території комбінату. Військові ж залишалися до відповідного наказу. Їхній вихід почався 16 травня, коли вище військове командування віддало наказ зберегти життя особового складу, і тривав до 20 травня. Засловами президента Володимира Зеленського, з «Азовсталі» вийшло понад дві з половиною тисячі українських бійців.

Хоча оборонцям Маріуполя гарантували безпеку, обіцяли дотриманнязаконів війни, згодом росіяни порушать своє слово. Проте тоді військовики не знали, чого чекати. Ілля Самойленко пригадує, що всі прийняли свою долю й виходили у полон з гордо піднятими головами. Проте перебування у російській неволі виявилося більш травматичним, ніж бійці могли собі уявити.

Дмитро на псевдо Шик сповна відчув на собі російські «гарантії безпеки», пройшовши Оленівку та Донецьке СІЗО. Він повернувся в Україну у межах кампанії з обміну полонених у травні 2023 року на 20 кілограмів худіший, ніж був до полону.

Оленівка — це російський фільтраційний табір на території колишньої виправної колонії на Донеччині. Тут полонені українці жили в бараках. В одному з них разом із Дмитром було понад три сотні людей:

— Місць для спання було порядка ста, тобто деякі спали вдвох на ліжку, на підлозі. Я декілька днів поспав на підлозі, втрьох отак-от в обнімку. У нас був мінімальний контакт із охоронцями. Тобто якщо тебе ведуть на допит, ти вже з ними контактуєш. Тебе спочатку ведуть: якісь штурхани, образи — то таке, потім допит на декілька годин, але все ж таки це було не кожен день, і по факту ми були самі собі на умі.

Щоб не втрачати здоровий глузд, військові спілкувалися між собою, об’єднувалися у щось на кшталт гуртків за інтересами. Були ті, хто намагався вчити англійську. Вдавалося навіть знаходити українські книжки, які були там ще до початку російської окупації у 2014 році.

Коли росіяни вчинили теракт в Оленівці в ніч на 29 липня 2022 року, Дмитро був ще там. Вважається, що тоді загинуло щонайменшеп’ятдесят три українських бійці. У бараці, де стався вибух, був Богдан на псевдо Пугач. Його й інших перевели туди за декілька днів до теракту:

— Сказали — будуть ремонтувати бараки. Ну, це цирк. Ввечері нас загнали всіх у барак, закрили двері. Типу, світло по території повинні були встановити. Що вони там робили? Звідки я можу знати? Я був усередині. По криші ходили, стукали, грюкали. От і все. Охорона стояла за периметром. У них окопи були в нашу сторону розвернуті — це дивно виглядало. Ми ж полонені. У нас ні зброї, нічого взагалі немає. Що ми можемо зробити?

У ніч на 29 липня Богдан не почув перший вибух, а прокинувся від другого вже на підлозі, не розуміючи, що відбувається:

— Там люди горять, ти нічого не можеш зробити. Яким би ти хірургом не був, як ти переламану голову пластирем замотаєш? Будемо чесними. І це найвищий ступінь страху, котрий я знаю. Це дуже підло. Вони могли просто зайти й розстріляти. А взривати вночі, коли люди сплять…

Богдан повернувся у вересні 2022 року після чотирьох місяців полону схудлим на 40 кілограмів. А Дмитро на псевдо Шик після Оленівки опинився у Донецькому СІЗО. Перед переведенням туди росіяни ретельно обшукували всіх полонених і не цуралися забирати у них особисті речі:

— Нас вже обшукали на плацу, ми йдемо до автозаку, і я чую, вони (охоронці. —ред.) там щось за мене спілкуються, думаю, що їм треба вже. А в мене була така штурмовка Patagonia, колись в Австрії купував. І вони мене викликають першого, ставлять ноги на ширину плечей до стіни. І він підходить, просто вибиває ногу, розʼїжджаюсь мало не на шпагат. Побили, знімають цю куртку і просто уходять. Я думаю, оце жлоби, оце спецназ приїхав. Я в цій куртці тут три місяці в Оленівці, і їм вона просто нада.

У Донецькому СІЗО умови утримання були ще гіршими. Камера, у якій перебував Дмитро, розрахована на 10 людей, натомість там утримували 24. Ще з вересня там було холодно, тож вночі доводилося прокидатися по декілька разів і робити хоч найменші рухи, щоб зігрітися. Охоронці в будь-який момент могли зайти в камеру й побити когось із полонених. Єдиними орієнтирами в часі були команди до підйому й відбою та гудок заводу поблизу.

Та навіть тут Дмитрові допомагало триматися оточення. Він був в ув’язненні з людьми, яких знав, і ці взаємини стали підтримкою:

— Ми були на одній базі з 2017 року, тобто всі здружилися, всі друг друга знали. Ми були як один великий колектив, всі 24 були з першого батальйону і всі адекватні люди по спілкуванню. На 14 жовтня на Покрову, на День захисника України зробили такий турнір по шахматам невеличкий, в камері. Намагалися також [проводити] якісь ігри. Хлопці фільми якісь переказували, книги. Багато спілкуватися намагалися, саме в морально здоровому ключі. Тобто не принижуватись, не опускатись до розмов про їжу чи ще щось.

Трималися також азовських традицій: у неділю вранці читали «Молитву українського націоналіста», а ввечері — «Декалог українського націоналіста».

Станом на лютий 2025 року в російському полоні досі залишається близько дев’ятисот бійців «Азова». На кожного з них чекають у підрозділі. На думку Іллі на псевдо Гендальф, ці люди мають високу цінність завдяки своєму досвіду, попри те, що характер бойових дій і технології вже змінилися:

— Люди, які виходять зараз із полону, вони виходять з машини часу. Бо для них 20 травня [2022 року] — це останній день, який вони запамʼятали. Потім — два з половиною роки пекла. Коли вони виходять, вони виходять в абсолютно новий світ. З новими технологіями, з новими практиками й тактиками. Вміння ветеранів дуже добре нашаровуються на цю канву подій і дозволяють отримувати кращий результат і швидше.

Командирів «Азова» та інших підрозділів, що обороняли Маріуполь, вдалося звільнити з полону ще у вересні 2022 року, проте за домовленістю з РФ їх мали утримувати в Туреччині до завершення війни. Командир Денис Прокопенко, його заступник Святослав Паламар, старший офіцер Олег Хоменко, в.о. командира 36 окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський і командир 12 бригади оперативного призначення Денис Шлега, перебуваючи в Туреччині, фактично були відсторонені від військових справ, довгий час про них не було новин. Однак у липні 2023 року Володимиру Зеленському вдалося домовитися про їхнє повернення в Україну. Командири «Азова» майже одразу стали в стрій. Для підрозділу почалася нова сторінка: на початку 2023 року ОЗСП став бригадою, бійці мали надолужувати час і опановувати нові технології. Азовці впоралися із цим викликом і швидко набрали обертів: проводили успішні операції, набирали рекрутів, створювали власні благодійні ініціативи й платформи.

Росіяни ж обмінюють азовців неохоче, адже можуть використовувати для власної пропаганди. Кожен із нас може нагадувати про полонених бійців «Азова» та інших бійців сил оборони на щонедільних акціях, які влаштовують родини захисників Маріуполя. Це показує, що про бійців пам’ятають і чекають вдома. А міжнародній спільноті нагадує: Росія продовжує вчинятивоєнні злочини й незаконно утримувати українських громадян.

За допомогу у підготовці матеріалу висловлюємо особливу подяку пресслужбі 12 БСпП «Азов» НГУ, другу Хану, ГО «Зграї» та усім військовослужбовцям бригади.