У старослов'янській кирилиці зазвичай вважають 33-ю за порядком. Числового значення не має. Назва в слов'янській азбуці збігається з сучасним — «ю», у сучаснійцерковнослов'янській мові (укр.її) —знахідний відмінок короткої форми займенникацерк.-слов.я («вона», «та»), але слід мати на увазі, що встароцерковнослов'янській орфографії цей займенник записувався якѬ («великий йотований юс»), бо за походженням він являє собоюйотований носовий*jǫ (подібно всім закінченням знахідного відмінка слів з основою на*-a), збіг цього слова з назвою букви пізніший — після скасування «великих юсів» у кириличному письмі. З огляду на те, що в «Паризькомуабецедарії» («Abecedarium bulgaricum») «ю» назване «юсом», можна припустити, що це було первісним найменуванням букви, а перенесення назви на знаки для носових сталося вже в Стародавній Русі, де носові голосні зникли вже до XI ст.[1]
Походження кириличної літери —грецька лігатура IǑ,ιǒ (ΙΟΥ, ιου).
Углаголиці має накреслення, за ліком 34-та. Для походження глаголичної форми загальноприйнятої теорії немає, але найчастіше її співвідносять ізлатинськимдиграфомIU ( iu). Числового значення також не має.
Накреслення в кирилиці мало небагато варіантів, яке в основному розрізнялося положенням сполучної рисочки (вона могла бути посередині, як у нинішніх шрифтах, або зверху, а також похилою). Використовувалися варіанти і з різною величиною елементів літери: щось на зразокГО із з'єднанням по верхньому краюo, зазвичай така форма говорить про північне походження рукопису. Ця форма іноді потрапляла і в друкарські шрифти, наприклад у виданняФранциска Скорини.
У староруському скорописі йотуючий штрих часом вироджується у щось на зразокс-подібного штриха над літероюо, таким чином, літера набувала вид грецької δ («дельти»). У старослов'янських пам'ятках XII—XV століть зустрічається ще один варіант літери — «оборотне Ю» з тим же значенням.
Ю — 32-га літераукраїнської абетки. На початку слів, після голосних і розділових знаків відповідає парі звуків[јu], після приголосних — їхнє пом'якшення (якщо це можливо) і звукu. Після приголосних, втім, в українському письмі ставиться не цілком вільно, якщо не зважати на запозичення. В українській мові, на відміну від російської, цілком звичайне м'яке поєднанняЦю:Цюрупа,пацюк,цюкати,Цюрко,по пальцю та ін. Післям,б,п,в,ф, майже завжди потрібне відділенняапострофом (б'ю,п'ю,в'ю) або літероюл (знайомлю,люблю,сплю,ловлю,графлю). Після гортаннихг,к,х, а також післящ в українській лексиці не використовується. Після шиплячихж,ш,ч вживається лише, коли вони подовженні:подорожжю,тушшю,річчю. Післяз,с,д,т також є певні історично зумовлені обмеження, що дозволяють ставитию після цих приголосних у закінченнях іменників (князю,лосю,ґедзю,гостю), але не в дієсловах (формивозю,носю,ходю,пестю єдіалектними, а влітературній мові має бути зміна приголосних, як увожу,ношу,ходжу,пещу). Винятки з описаних вище правил відносяться до запозичень (бюст,Вюртембург,пюпітр,дежавю,курфюрст,мюрид;гюрза,кювет,Хюе;Цюрих тощо), більшість із яких — іншомовні імена і назви.Харківський правопис тапроект правопису 1999 року пропонували писати всі ці слова черезапостроф. До1990 року словажурі,брошура тапарашут також писалися через літерую. Удрагоманівці пропонувалося викинути «ю» з абетки і замінити її залежно від значення на буквосполучення «jy» або «ьу».
В українській мові звук [ju] («ю») може мати різне походження:
Від праслов'янського*ju, який сходив допраіндоєвропейського дифтонга*eu̯ у закритих складах, саме цим пояснюється слов'янське чергування «ю» — «ев»:староцерк.-слов.рюти —укр.ревти (ранньо-прасл.*reu̯ti),староцерк.-слов.бльвати —укр.блюю (ранньо-прасл.beu̯ti). Саме таке походження має «ю» у багатьох українських словах (любов, рюмити, юний). У старослов'янській кириличній і глаголичній писемності [ju] передавався літерою «ю». Низка слів праслов'янського походження з початковим «ю», проте, має не питомо українське (східнослов'янське) походження, а являє собою запозичення зі старослов'янської мови (церковнослов'янізми). До них належать, зокрема, словаюний, юнак, юдоль.
Від праслов'янського*jǫ — йотованого [ǫ], який бувносовим варіантом звука [o], що походив зі сполучень голосних заднього ряду з наступними носовими приголосними (*on, *om, *an, *an), які утворилися у закритих складах після початку діїзакону відкритого складу. У старослов'янській писемності [jǫ] передавався літерою«великий йотований юс», який у кирилиці мав вигляд Ѭ. Після втрати носових голосних у східнослов'янських і південнослов'янських мовах Ѭ поступово змінила літера «ю», бо [ǫ] у більшості слов'янських мов збігся з [u]. Саме таке походження має «ю» у закінченняхзнахідного відмінка однини іменників і займенників 1-ї відміни (княгиню, мою, свою), у закінченнях орудного відмінка однини (моєю, рукою, рибою), у закінченнях дієслів 1-ї особи однини (молю, кохаю, маю) і 3-ї особи множини (плавають, кохають, мають).
Звук [ju] проникав до української і в запозиченнях з інших мов (алюр, бюро, інтерв'ю, трюм,Юлія). У деяких запозиченнях виникнення [ju] відбулося вже на слов'янському ґрунті (укр.Юрій <д.-рус.Гюрги, Гюргии <грец.Γεόργιος).
У сучасній церковнослов'янській орфографії літераю після приголосних трапляється тільки післял, н, р і (рідко) післяд, т, з,s, хоча у старому московському (а нині старообрядницькому)ізводі церковнослов'янської мови активно використовувалася після м'яких шиплячих:чюдо, чюти (чуять), ѿвращю тощо.
