Назва «єри́» (староцерк.-слов.ѥры,церк.-слов.еры́) очевидно походить від «еръ» (ъ) або «ерь» (ь). Власнеы походить від складання двох кириличних літер —ъ («єр») таı («і»), чим і пояснюють її назву[2].
У найдавніших формах глаголиці і кирилиці літераы, ймовірно, була відсутня; у пізніших зразках вона являла собою механічне поєднання (диграф)ъ абоь зі знакомі абои (у старослов'янських пам'ятках трапляються всі можливі комбінаціїдиграфа; елементи літери могли поєднувати рискою). У російському письмі диграфъи замість сучасної літериы використовувався до початку двадцятого століття на межі префікса і кореня (наприклад,съискать). У найбільш «класичній» формі глаголичнуы прийнято зображати як, а кириличну — як (до XIV століття), (з XIV століття і досі). Прийнято вважати, що в кирилиці літераЫ займає 30-ту позицію, а в глаголиці 31-шу.Числового значення не має.
Звук [ɨ] («ы») досить поширений у мовах світу. Упраіндоєвропейській мові був відсутній, у праслов'янській походить від праіндоєвропейського дифтонга [eu] або від монофтонга [ū] («довгого u»). Це підтверджує порівняння праслов'янських лексем з іншимиіндоєвропейськими:прасл.*synъ («син») —лит.sūnŭs, прасл.*svekry («свекруха») —лат.socrūs. Звук [ŭ], короткий варіант праіндоєвропейського *u, дав у праслов'янськійредукований звук*ъ.
У процесі розвитку слов'янських мов голосний [ɨ] зник у більшості з них, злившись зі схожим голосним переднього ряду високого підняття[і]. Із сучасних літературних слов'янських мов він зберігається лише в білоруській і російській, дуже схожий звук [ɨ̞] (варіант запису [ɪ̈]) існує також у польській мові. У сучасній українській звук [ɨ] зберігся тільки в деяких діалектах (лемківському,бойківському,надсянському і деяких говіркахзакарпатського)[3].
В більшості діалектів русинської праслов'янський звук [ɨ] трансформувався в неокруглений, або ж злегка округлений, задньогортанний[ɤ].
Заісторико-етимологічним принципом вукраїнській абетці ця літера була присутня аж до другої половини XIX століття[4]. Тривалий час «ы» вживалася в українському письмі як дублер літер«и» та«і» — у більшості українських земель з XII—XIII ст. їх читали як звук[ɪ] (що виник внаслідок злиття стародавніх[і] та[ɨ]). Літеру «і» писали на місці праслов'янського*i перед голосними (з XV ст.), «и» — на місці праслов'янського*i в інших позиціях, «ы» — на місці праслов'янського*y. Втім, вже з XI ст. починаються помилки у вживанні літер, пов'язані з процесом злиття [і] та [ɨ]. Так,д.-рус.рыбы могли записувати якрибы, ад.-рус.риза — якрыза.
Цього принципу стихійно дотримувався зокремаІван Котляревський, який започаткував процес формування нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абеткою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням. На XVIII ст. звука [ɨ] вже не існувало у більшостіукраїнських діалектів: він злився з[і] в один звук —[ɪ]. Літераы, втративши свою давню вимову, стала зайвою. За нею не було закріплено окремого звука, томуы таи вживали непослідовно, часто їх плутаючи[5]. Відтак у нових українських абетках, складених зафонетичним принципом, літераы була відсутня.
БукваЫ въ нашій мові лишня, бо въ насъ не говорять такъ твердо, якъ Московські люде, ты, вы, мы, або столы, бабы, а мякше; тимъ и доволі зъ насъ букви И для всякого такого слова, якъ криниця, каплиця, и доволі буквиІ для всякого такого слова, якъ жінка, сіно. БукваЫ поставлена въ азбуці тілько на те, що вона есть у Церковних книгах, а затимъ и въ старосьвітському письмі.
Борис Грінченко, відмовившись віды і використавши у своєму«Словарі української мови» для позначення [ɪ] літеру «и» (всуперечправопису, прийнятому тоді в Російській імперії), пояснює це у передмові до словника:«...правописаніе это препятствуетъ правильному начертанію звуковъ языка, обезображиваетъ внѣшній видъ изображаемыхъ словъ частымъ употребленіемъ ы... (Кіевъ, 11 ноября 1904)»[6]
Проте букваы була присутня і в дуже поширеній до початку XX століття«ярижці», назва якої походить від церковнослов'янської назви літери «єри»[7].
У сучасних кириличних абетках для слов'янських мов «ы» існує тільки в російській, білоруській і церковнослов'янській.
Російська мова У російській абетці використовується для передавання звука[ɨ] — неогубленого голосного середнього ряду високого підняття, який зберігся у російській мові з праслов'янських часів. Згідно зМосковською фонологічною школою, самостійна фонема /ɨ/ у сучасній російській відсутня, а [ɨ] є всього лишалофоном фонеми /i/ після твердих приголосних[8]. ПротеПетербурзька фонологічна школа розглядає /ɨ/ як окрему фонему[8].
Після шиплячих «ы» ніколи не пишеться, заміняючись «и». Після «ц» у сучасному правописі «ы» пишеться лише в небагатьох винятках (цыпленок, цыган, цыц, цыкнуть, на цыпочках), у суфіксах та закінченнях (Курицын, огурцы, молодцы).
На початку слів і після голосних «ы» пишеться лише у запозичених словах і назвах (ыр, ынджера,Ыгыатта, Ыджыдпарма, Джайаыл, Суыкбулак, Хабырыыс), у цьому відношенні її вживання аналогічне українському «и». Початкова позиція може траплятися і в питомо російських звуконаслідуваннях (ыкать, ых).
Після задньоязикових «ы» пишеться лише в запозиченнях, іншомовних назвах (кок-сагыз, акын, такыр, Мангышлак, Кызыл, Архыз), а також у питомо російських простомовних формах слів (Кыся, Олегыч, Маркыч, Аристархыч), звуконаслідуваннях (гыгыкать, кыш), на стиках морфем (подытожить, сыграть, безымянный), за винятком префіксів іншомовного походження (постинфарктный, алепредынфарктный) і префіксів на гортанні й шиплячі (межигровой, сверхизысканный), а також словавзимать з похідними. Хоча в сучасній російській мові задньоязикові можуть бути й твердими, й м'якими, на письмі вживається переважно «и». При цьому вимова складівги,хи,ки може бути різною: як «ґі», «хі», «кі» (гиря, хищник, кислый), так і «ґы», «хы», «кы» (вздрагивать, тихий, тонкий). Сполучення задньоязикових з наступним голосним переднього ряду[і] та їхні м'які варіанти в східнослов'янських діалектах стали можливими лише у XIII—XIV ст., доти відбувалася їхня палаталізація і перехід у «зі», «сі», «ці».
Після «й» літера «ы» трапляється лише в транслітерованих іншомовних іменах та назвах (Тайынша,Чыйырчык).
Після «ъ» літера «ы», ймовірно, не трапляється взагалі (хоча теоретично в транскрипції й транслітерації не заборонена). Після «ь» трапляється у в'єтнамських запозиченнях (Тьы-ном,Тьы куокнгы).
Білоруська мова
Убілоруській мові також передає звук [ɨ], який може походити як від праслов'янського*y, так і від інших голосних (*i, *ь) після стверділих «р», «ж», «ц», «ч», «ш»:крыніца (<прасл.*krьnica/*krinica),жыта (<žito),бегчы (<*běgti),шыць (<*šiti).
Русинська мова
Врусинській мові у більшості діалектів, та, відповідно, у більшості літературних стандартів літера «ы»[10] використовується на позначення неогубленого голосного заднього ряду ([ɤ]) на місті етимологічного праслов'янського*y. Може зустрічатись як після непалаталізованих, так після палаталізованих приголосних.
Літера відсутня вБачвано-Сримському варіанті русинської, через відсутність окремої фонеми, яку б мала позначати.
Церковнослов'янська мова У церковнослов'янській мові вживання схоже з російським, але є деякі відмінності:
У різних граматичних формах одного і того ж слова можуть водночас траплятися-и та-ы, наприклад,раби (наз. відм. множинирабъ) —рабы (знах. і ор. відм. множини відрабъ);
Після шиплячих можуть траплятися-и та-ы, наприклад,мужи́ (наз. відм. множини відмужъ) —мужы́ (знах. і ор. відм. множини),юноши (род. ідав. відм. відюноша —юноши (наз. ікл. відм. множини, а також наз., знах. і кл. відм.двоїни) —юношы (знах. відм. множини),нищимъ (ор. відм. однини) —нищымъ (дав. відм. множини) тощо;
Після «ц» зазвичай пишеться «ы», літери «и» та «і» в цій позиції трапляються лише в запозичених словах (Цицеронъ, Констанція).
Після префіксів на приголосну И може і переходити, і не переходити в Ы; можливі також написання з ЪІ замість Ы (подъимати/подымати, алеѿимати), для різних префіксів і коренів переважне написання може бути різним.
Відмінністю від староцерковнослов'янської орфографії є те, що в сучасній церковнослов'янській прийняті написанняги, ки, хи, гі, кі, хі на місці староцерковнослов'янськихгы, кы, хы (староцерк.-слов.Кыѥвъ, але сучаснецерк.-слов.Кіевъ).
Літераы використовується в кириличних абетках мов багатьох неслов'янських народів Росії:тюркських,монгольських,фіно-угорських. Там вона передає або звук [ɨ], або близькі до нього за артикуляцією задньоязикові чи середньоязикові голосні: у казахській[ɯ], у татарській[ɤ] та ін.
Літера «ы» зазвичай включалася до складурумунської кирилиці, але практично не використовувалася. Замість неї для позначення звука [ɨ] вживалася буква Ѫ («великий юс»). Цікаво, що в церковнослов'янській абетці Ѫ вийшов з ужитку в XVII столітті.
Існує популярна кінокомедіяЛеоніда Гайдая, яка в оригіналі називається «Операция „Ы“ и другие приключения Шурика». З огляду на те, що у сучасній українській абетці літера «ы» відсутня, «Ы» у назві мусили замінити в дослівному перекладі на«И»:«Операція «И» та інші пригоди Шурика». У фільмі персонажЮрія Нікуліна («Бельбас») вимовляє звук[ɨ] («Ы» — «чтоб никто не догадался», «щоб ніхто не здогадався»).
Ви ще кажете, що літераи у Малоросіян вимовляєтьсядещо м'якіше, ніжы: це значить, що ви говорите ще більш невизначально, ніж я. Бо який існує середній тон міжы таи? хіба тільки в іноземців, що недавно в Росії живуть… …У цих словах ви скрізь почуєте від Малоросіянина, якби він став їх вимовляти, чистеы: бо вони, як і всі інші Росіяни, маючи голосові знаряддя досконалі, вимовляють чисто і ясно всі букви
Оригінальний текст(рос.)
[Вы еще говорите, что буква и у Малороссіянъ произноситсянесколько мягче, нежели ы: это значитъ, что вы говорите еще болѣе неопредѣлительно, нежели я. Ибо какой существуетъ средній тонъ между ы и и? развѣ только иностранцевъ, недавно въ Россіи живущихъ… …Въ сихъ рѣчахъ вы вездѣ услышите отъ Малороссіянина, ежели бы онъ сталъ ихъ переговаривать, чистое ы: ибо они, какъ и всѣ прочіе Россіяне, имѣя голосовыя орудія совершенныя, произносятъ чисто и ясно всѣ буквы[11]
]Помилка: {{Lang}}: текст вже має курсивний шрифт (допомога)
Очевидно, для О. П. Павловського різниці у вимові[ɨ] та[ɪ] не було, а твердження деяких сучасників про існування «середнього тону» (тобто звука [ɪ]) він вважав необґрунтованим. Втім, у сучасному українському мовленні теж спостерігають вимову«и» як [ɨ] («ы»), що є порушенням українськоїорфоепічної норми[12].
↑Алексѣй Павловскій.«Прибавленіе къ Грамматикѣ Малороссійскаго нарѣчія или Отвѣтъ на рецензію, здѣланую на оную Грамматику» — Санкт-Петербургъ, 1822. Цит. за:Історія українського правопису XVI—XX століття. Хрестоматія. К.: Наукова думка, 2004. — С. 58
.jpg)