Хасиди́зм (відівр.חסידות,хасідут — побожний, благочестивий; прибічник, послідовник) — містичне відгалуженняюдаїзму, що виникло на територіїУкраїни в першій половиніXVIII століття як опозиція до догматично-обрядового формалізму й рабинської ортодоксії та швидко поширилосяСхідною Європою. Нині більшість його прибічників проживають уСША,Ізраїлі таВеликій Британії.
Засновником хасидського юдаїзму вважаєтьсяІзраїль бен Еліезер, відомий також якБаал Шем Тов. Його послідовники розвинули та поширили його вчення. Сучасний хасидизм є підгрупоюультраортодоксального юдаїзму та вирізняється своєю консервативністю й соціальною ізоляцією.
Хасидські ідеї значною мірою базуються наЛуріанській кабалі[en] та певною мірою є її спрощенням. Вчення наголошує на Господнійіманентності у Всесвіті, необхідності вірувати та бути з Ним у всі часи, відданості в релігійній практиці та духовному вимірі тілесності й приземлених дій. Хасиди (хасідім), визнавці хасидизму, об'єднуються в окремі незалежні групи, знані якдинастії[en], кожну з яких очолює її спадковий лідер,Ребе. Пошана та підпорядкування Ребе є ключовим принципом, оскільки він вважається духовним авторитетом, з яким послідовник повинен бути пов'язаним, аби наблизитися до Бога. Різні «династії» мають спільні основні переконання, але діють відокремлено та мають унікальні риси та звичаї. Належність до династії часто зберігається в сім'ях протягом кількох поколінь, і буття хасидом є як релігійним аспектом, так і соціологічним, що веде за собою народження в певній спільноті та вірність династії Ребе. Існує кілька династій, що мають тисячі родин серед своїх послідовників, а також десятки менших.
Основа вчення хасидизму —луріанська кабала[en]. Перші хасиди користувалися луріанськими молитовниками з доданимикаванот[en] (гебр. כונה — намір), регулярно омивалися вмікві (ритуальному місці омовіння) й забивали худобу особливо нагостреним ножем. Хасидизм запозичує ідеїцимцуму божества (скорочення для звільнення місця творінню),двейкуту (екстатичного містичного стану, в якому тіло людини стає престоломШхіни — божественної присутності).
Хасидизм надає великого значенняекстазу йкавана[en] як елементу будь-якого ритуалу. Якщокабала до хасидизму вбачала в кавана мету заповідей, то хасидизм зробив її обов'язковою умовою. Виконання заповідей не має сенсу без кавана. У молитві й виконанні заповідей існує «великий» і «малий» шлях. «Великий» шлях — екстатичний, у якому людина пристрасно підіймається понад янголів,серафимів і небесних престолів. Хасидська молитва відрізняється від класичної луріанської рухом, ентузіазмом, емоційністю.
Також хасидизм переосмислює поняття двейкут. Для старих містиків це був найвищий особливий стан, якого не кожен і не завжди може досягти. Для нових хасидів двейкут — ідеальний стан, у якому мали би бути всі завжди, якби йому не перешкоджали гріхи й ілюзії. Хасидизм уявляє Бога ніби прихованим за стінами палацу. Але стіни — ілюзорні. Людина, що усвідомила це, може легко досягнути Божественного Престолу.
Старі містики часто практикувалиаскезу, зосереджувалися на відмові від гріховних бажань. Новий хасидизм поступово відмовляється від аскези. Він маєпантеїстичні риси. Богіманентний усьому, усе у світі містить божественну іскру, іскру якоїсь ізсфірот[en] (еманацій), навіть гріх. Аби позбутися гріха, потрібно не триматися якомога далі від нього, а відкрити в ньому заховану божественну іскру.
Релігійний лідер хасидів називаєтьсяцадик (гебр. צדיק — праведник), або ребе, або АдМоР (אדונינו, מורינו ורבינו, наш пан, наш учитель і наш рабин). Він існує паралельно зрабином і виконує іншу функцію. Рабин — учений, знавецьТори (писемної йусної),Галахи, знає традицію, може відповісти на галахічні питання, виконує рольхазана всинагозі, проводить обряди. Цадик не обов'язково має рабинську освіту, але знається на містичних працях і має містичний досвід. Хасид може звернутися до нього з будь-яким питанням чи проблемою наживо чи записками.
Термін хасид із середньовіччя в ашкеназьких громадах означав людину, глибоко занурену вкабалу. Були поодинокі хасиди й хавурот (гебр. групи), які вивчалиТору йкабалу, займалися кабалістичними практиками. Деякі з них практикували крайнійаскетизм, деякі зосереджувалися наекстазі, радості й релігійній відданості.
У XVIII столітті вРечі Посполитій була криза рабинських еліт. Головнірабини громад одержували регулярну платню, а також платню за окремі культові послуги (обрізання,бар-міцва, шлюби, розлучення). У результаті посади передавали у спадок, за них змагалися, їх купували.
Інша криза — поширеннясабатіанства тафранкізму, містичних месіанських рухів, елементами яких було зневаження юдейських святинь, перехід в інші релігії, віра в месіанську еру «в наш час». Отже, старі містики шукали шляхів розвиватися, не пов'язуючись ізєресями. Їх або ігнорували, або різко заперечували. Антисабатіанська кабала розвивалася в клойзах (кімнатках при синагогах, де збиралися кабалісти) у закритих спільнотах, на противагу екстремальній популяризації сабатіанства та франкізму.
Засновником хасидизму вважаютьБа'аль-Шем-Това, або БеШТа (Ісра'еля бен Еліезера). За легендою, від одкровення до 36 років він приховував своє покликання, яке відкрив близько 1733 року. Він бувба’аль-шемом[en], тобто практичним кабалістом і містичним цілителем. Моше Росман порівнює роль бааль-шема з роллю шамана[1]. Ба'аль-Шем-Тов поширював своє вчення середхасидів старого зразка[en]. Найбільшого впливу він досягнув 1740-1760-х років, коли жив уМеджибожі. Послідовниками БеШТа були освічені люди: рабини, знавці Тори,маґіди, кантори,шойхети (майстри ритуального забою худоби),меламеди (вчителіхейдерів — релігійних шкіл для дітей). Найвідоміші з них — Я'аков Йосеф із Полонного, Меїр Марґоліот із Острога, Менахем Мендл із Бара,Дов Бер із Межиріча, Ар'є Лейб із Полонного. Учення не було призначене для неосвічених людей, хоча сам Ба'аль-Шем-Тов багато спілкувався з ними, особливо як ба'аль-шем, яким він залишався до кінця життя. БеШТ помер 1760-го року, завершивши перший етап розвитку хасидизму.
Масовим рухом хасидизм зробив Дов Бер із Межиріча, названий Маґід, — учень Ба'аль-Шем-Това. Він був лідером одного з осередків і розробив основи хасидського вчення. Лідери інших, як, наприклад, Пінхас Шапіра з Кореца, могли не погоджуватися з його ідеями, але також брали участь у поширенні хасидизму серед не містиків.
Річ Посполита об'єднувала все східноєвропейське єврейство в одній державі. Її поділи зробили садиби цадіків ще важливішими організаційними центрами для хасидів, а державні кордони втратили значення. Отже, хасидизм поширився позаПоділлям іВолинню, де він виник. Проповідники від цадіків сяглиЗахідної Галичини, центральноїПольщі,Білорусі йЛитви.
За близько 50 років після смерті Ба'аль-Шем-Това хасидизм почав набувати ієрархічної структури. Статус цадика переходив спадково більш чи менш автоматично. Згідно хасидського вчення, корінь душі цадіка з великою ймовірністю перероджується в його нащадка, особливо з тим самим ім'ям, або частина кореня душі переходить від батька до сина. Формувалися династії і створювались садиби цадиків, до яких здійснюютьпаломництва. Хасиди приєднувалися до цадика вшабат і свята, деякі лишалися жити в садибі й називалися йошвім (геб. יושב — האןרכטא). Лідери поділилися на теоретичних, які переймалися духовними питаннями, та практичних, котрі допомагали вірним із їхніми життєвими проблемами.
Кожен хасид афілійований із певним цадиком, незалежно від місця проживання. Певний територіальний зв'язок зберігається, але він зумовлений лише зручністю й не обов'язковий. Містична афіліація полягає у спільному з цадіком корені душі. Приєднатися до кореня душі можна не лише містичним досвідом, а вірністю та служінням цадіку. Цим принципом і структурою хасидизм дав можливість звичайним людям без релігійної освіти й містичного досвіду долучитися до тікуну (виправлення світу), а отже став популярнішим. Хасидизм визнавав і розвивавпрозелітизм від початку свого існування, але в кінці XVIII століття це почало включати не містиків.
Супротивників хасидизму називали міснаґдім (їд. מתנגדים — супротивники). Їхнім лідером бувВіленський Ґаон (Еліягу бен Шломо Зальман). Його найближчими послідовниками були Ісра'ель Лейбел із Слуцька й Давід із Макова. Також серйозний опір був у Бродській і Шкловській громадах. 1772 року у Вільні хасидів було відлучено від громади. Міснаґдім трималися традиції клойзів — опору популяризації кабали. Вони боялися, що хасидизм як популярний рух може стати подібним до сабатіанства.
Опір тривав недовго, але лишив у свідомості східноєвропейських євреїв поділ на ультраортодоксальних літваків (їд. ליטװאַק — литовець) і хасидів. Із початку ХІХ століття ці дві групи мирно співіснували.
У ХІХ столітті хасидизм опинився під загрозоюГаскали — єврейськогоПросвітництва. Маскіли (просвітники) вважали хасидів відсталими й неосвіченими, їхнє мислення — примітивним, занадто консервативним і занадто релігійним. Хасиди справді трималися традиційності, були проти секуляризації, націоналізму й сіонізму. Протиставляючи себе як ідеологія й соціальний рух іншим ідеологіям і соціальним рухам, хасидизм ставав ортодоксальним.
1789 року австрійська влада визнала окреміміньяни (об'єднання 10 чоловіків для спільної молитви) й релігійну єрархію хасидів. Російська влада зробила це 1804 року Єврейським статутом.
Перша хасидська книжка вийшла друком 1780 року. Це була Тольдот Я'аков Йосеф Я'акова Йосефа з Полонного (Корець, 1780). Наступними книжками стали Маґід Деварав лє-Я'аков Дова Бера з Межиріча (Корець, 1781) та Но'ам Елімелех Елімелеха з Ліженська (Львів, 1788). 1814 року вийшли друком Шивхей БеШТ (Прославлення БеШТа) — збірник агіографічних переказів, який багато разів перевидавали як основне джерело біографії Ба'аль-Шем-Това для хасидів.
