Фільм, такожкінофі́льм,кіно,кінострічка — аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, та який є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників[1]. У технологічному плані фільм являє собою сукупність рухомих зображень (монтажних кадрів), пов'язаних єдиним сюжетом. Кожен монтажний кадр складається з послідовності фотографічних або цифрових нерухомих зображень, на яких зафіксовані окремі фази руху. Фільм, найчастіше, містить у собі звуковий супровід.
Область людської діяльності, пов'язана зі створенням і відтворенням кінофільмів, називаєтьсякінематографом.
Перегляд фільмів є частиною сучасної культури. Герої популярних фільмів і актори часто стають знаменитими. Спеціально для масового перегляду фільмів будують кінотеатри. Зазвичай, тривалість фільму становить 90-120 хвилин (1,5-2 години).
Перший крок до кінематографа був зроблений1685 року, коли був винайдений«чарівний ліхтар» —камера-обскура. Другий крок до кінематографа зробив1791 рокуФарадей і його другМакс Роджер. Уся Європа намагалася винайти апарат, щоб оживити малюнок. Прилад Фарадея називавсяфенакістископ. До апарата додавався ряд послідовних зображень. ВченийЖозеф Плато займався розподіломруху на фази (наприклад, рух людини). Коли Фарадей одержав у руки ці праці, йому до завершення фенакістископа залишалося зовсім небагато. Третій крок відбувся у1839 році. Він став можливий завдяки роботамЛуї Дагера таЖозефа Ньєпса. ГубернаторКаліфорніїЛіленд Стенфорд і фотографЕдвард Майбрідж провели один цікавий експеримент. Ліленд дуже любив коней і посперечався з Майбріджем, чи «відриває кінь під час галопу ноги від землі чи ні». Вони придбали 60 фотокамер і розставили їх обабіч бігової доріжки (по 30 фотокамер). Навпроти них були встановлені будочки, в яких розташувалися люди, що контролювали камери. Між фотокамерою і будкою був натягнутий шнурок. Коли кінь переходив на галоп і опинявся на відрізку, де були встановлені камери, він зачіпав ногою нитку, після чого відбувалося спрацьовування камери й виходило зображення однієї з фаз руху коня. Це була перша спроба розкласти рух на фази[2].
Народження кінематографу у вигляді, близькому до того, який ми можемо спостерігати зараз, починається в19 столітті. Хоча фотографія, як спосіб фіксації нерухомих зображень, з'явилася ще в першій половині 19 ст., для того, щоб став можливим процес зйомки та відтворення руху, було потрібно, щоб фотографування могло відбуватися з короткими витримками. Але і після появи відповідних типів фотоемульсій в 70-х роках 19 ст. кіно з'явилося не відразу. Те, що нам сьогодні здається очевидним, винахідники й піонери кінематографа зрозуміли далеко не одразу. Були зроблені десятки спроб створити системи запису і відтворення рухомих зображень, в яких навіть брав участь знаменитийЕдісон, але і його система виявилася незручною, розрахованою всього лише на індивідуальний перегляд, що не дозволило Едісону домогтися успіху. У результаті визнаними винахідниками кінематографа стали французи братиЛуї таОгюст Люм'єри. Апаратура Люм'єрів виявилася дуже зручною. З її допомогою можна було легко знімати та демонструвати фільми на великому екрані, що і зумовило успіх їх винаходу.
«Кінематограф» (або «сінематограф») — саме так називався пристрій Люм'єрів. Перша публічна демонстрація відбулась в Парижі ще в березні1895 року, але днем народження кіно вважається28 грудня 1895 року, коли відбувся перший комерційний кіносеанс (це сталося в підвалі«Гранд кафе» набульварі Капуцинок). У своїх сеансах Люм'єри демонстрували кілька коротких (всього 50 сек.) роликів, першим з яких був«Вихід робітників з фабрики». Проте найпопулярнішим з цих роликів став ролик під назвою«Прибуття поїзда». Потяг на екрані наче насувався на зал, що було дуже реалістично і справляло сильне враження на глядачів.
Влітку 1893 року одеський механікТимченко Йосип Андрійович разом з фізикомМ. Любимовим розробив скачковий механізм «слимак», який було використано для удосконалення стробоскопа. Принцип дії цього механізму став основою для нового апарата «кінескопа», у створенні якого брав участь винахідник М. Фрейденберг.
1935 рік ознаменований відображенням кольору в кіно, коли вперше було показано повнометражний кольоровий фільм «Беккі Шарп» режисера Рубена Мамуляна[3].
Піонери українського кінематографа початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актрисиМарії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсоюМихайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів булаВіра Холодна, яка народилася вПолтаві і багато знімалася вОдесі[3].
Фільм режисера Вадима Іллєнка«Останній бункер» (1991) став останнім радянським та першим українським фільмом, який присвячений подіям, що відбувались наЗахідній Україні наприкінці 1940 — на початку 1950-х років. Ця екранізація повісті російського письменника-дисидентаЛ. Бородіна «Перед судом», що розповідає про боротьбу загонівОУН-УПА з спецпідрозділамиНКВД.
«Карпатське золото» — інший фільм знятий1991 року та присвячений трагічним подіям наГаличині наприкінціДругої Світової війни. Режисер і сценарист Віктор Живолуб на межі розпаду СРСР і початку національного відродження зняв цікавий та неупереджений фільм, в якому протидіють один одному німецькі та радянські диверсійні загони та бійціУкраїнської повстанської армії.
«Вишневі ночі» — фільм режисера Аркадія Микульського, знятий за однойменною повістюБориса Харчука. Розповідає про кохання лейтенанта НКВС і зв'язкової УПА — аналогиРомео та Джульєтти середини XX ст.
«Страчені світанки» — фільм режисера Григорія Кохана про спротив вояків УПА радянським репресіям та вивезенню населення у Сибір[5].
17 травня2013 року в український прокат вийшов першийкримськотатарський фільм«Хайтарма» режисера Ахтема Сеітаблаєва. У фільмі розповідається історіядепортації кримських татар утравні1944 року. Російський консул Володимир Андреєв «настійно не рекомендував» перегляд фільму тому, що він, на думку консула, не відображає всієї правди про колабораціонізм кримських татар і делегація від Росії не може бути присутньою на «фільмі, що викривляє правду про Велику Вітчизняну війну»[6]. Не позбавлена очевидних для дебютанта недоліків (насамперед сценарного характеру), ця стрічка стала своєрідним викликом для українського кіно, яке останнім часом оминає історичну тематику, особливо контраверсійні події минувшини та їхній зв'язок із сьогоденням.
Угрудні2013 режисерДмитро Сухолиткий-Собчук по-своєму підхопив тему національних меншин, випустивши у кінопрокат свій повнометражнийдокументальний фільм«Красна Маланка», який є розповіддю просвяткування Маланки у румунському селищі Красна (Красноїльськ)Чернівецької області. Фільм багато в чому новаторський для українського кіно і тематично, і засобами фільмування. Подібного штибу фільмів бракує в українському кіно, яке уникає локальних історій та чіткого соціального та національного контексту[7].
Мона Закі, єгипетська кінозірка, її фільми вплинули як на єгипетську, так і на африканську культури.[8][9]
Фільми — цекультурні артефакти, створені певнимикультурами, які сприяють міжкультурному діалогу. Кіно вважається важливим видом мистецтва, що має розважальну та історичну цінність, часто візуально документуючи певний період часу. Візуальна основа медіа надає йому універсальної комунікативної сили, яка часто розширюється завдяки використаннюдубляжу абосубтитрів дляперекладу діалогів іншими мовами.[10] Один лише погляд на певну локацію у фільмі призводить до зростання туризму до неї, демонструючи, наскільки потужною може бути сугестивна природа засобів масової інформації.[11]
Кіно використовується в найрізноманітніших цілях, зокрема в освітніх і пропагандистських, завдяки своїй здатності ефективно вести міжкультурний діалог. Якщо мета фільму насамперед освітня, його називають «навчальним фільмом». Прикладом є записи академічних лекцій і експериментів або фільм за мотивами класичного роману.
Фільм може бути повністю або частковопропагандистським, як-от фільмиЛені Ріфеншталь у нацистській Німеччині, трейлери американських військових фільмів під час Другої світової війни або художні фільмиСергія Ейзенштейна, зняті за часів Сталіна. Вони також можуть бути творами політичного протесту, як, наприклад, фільмиАнджея Вайди або більш тонкі фільмиАндрія Тарковського. Один і той самий фільм одні можуть вважати просвітницьким, інші — пропагандистським, оскільки категоризація фільму може бути суб'єктивною.
Дистрибуція фільму — це процес, за допомогою якого фільм стає доступним для переглядуаудиторією. Зазвичай цим займається професійнийдистриб'ютор, який визначає маркетингову стратегію фільму, засоби масової інформації, за допомогою яких фільм буде демонструватися або ставати доступним для перегляду, а також може встановити дату виходу та інші питання. Фільм може демонструватися безпосередньо вкінотеатрі (історично основний спосіб розповсюдження фільмів) абона телебаченні длядомашнього перегляду (зокрема, наDVD-Video абоBlu-ray Disc,відео за запитом, онлайн-завантаження,телевізійні програми черезтрансляцію синдикації тощо). Інші способи розповсюдження фільму включають прокат або особисту купівлю фільму на різних носіях і в різних форматах, таких якVHS-касета абоDVD, а такожзавантаження зІнтернету абопотокове мовлення через Інтернет за допомогою комп'ютера.
На своєму зародженні (день народження приписують кіно на 22 березня 1895 року[12]) кіно з'явилося як беззвучна відео-стрічка. Довгий час ніхто не вірив у необхідність звуку в кіно. Перешкодами впровадження звуку в кіно були: 1. Важкий та ненадійний спосіб синхронізації звуку між зображенням; 2. Низька якісь звукозаписувальних та звуковідтворювальних приладів через що, відтворювалося нечітке та надто тихе звучання. Отож, впродовж 30 років кіно існувало без жодного голосу. Лише 1927 року вийшов повноцінний аудіовізуальний фільм«Співак джазу», який випустила компанія«Warner Brothers»[13], що стало зародженням формату фільмів, які ми бачимо і чуємо сьогодні.
