Терори́зм (відлат.terror — «жах») — у широкому сенсі використання або загроза застосуваннянасильства для досягнення політичної, релігійної або ідеологічної мети.
Полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні терору шляхом захопленнязаручників,підпалів,убивств,тортур, залякування населення таорганів влади або вчинення інших зазіхань нажиття чиздоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчиненнязлочинних дій з метою досягнення злочинних, з погляду чинного уряду, цілей[2][3].
Визначення терміну «тероризм» — питання проблемне, оскільки в наш час існує понад 100 визначень цього явища. Однак жодне з них не підтриманеміжнародною спільнотою як загальновизнане. Українські юристи В. Ємельянов таС. Гавриш зазначають удиспозиції проекту законодавчого актуУкраїни, що тероризм розглядається сучасною наукою в трьох аспектах: як злочинне діяння, як терористичні групи (організації) та як терористичнідоктрини. В. Ліпкан пропонує розглядати тероризм ще і як від'ємне соціально-правове явище і не зводити його лише до вчиненнявибухів іпідпалів, а ті дії, про які йдеться охоплювати поняттям«терористичний акт». Також варто розрізняти тероризм відлат.terror — жах, страх відтерору — політики залякування, придушення політичного супротивника насильницькими засобами.
Необхідно розрізняти три споріднених, але різних за змістом поняття —терор, тероризм ідержавний тероризм. Терор —насильство влади з їїдержавним апаратом протинароду з метою придушення не тількиопозиції, а й усього загалу, з метою викликати жах і змусити полишити думки про спротив. Іншими словами, терор — насилля з боку наділеного владними повноваженнями («сильніших»). Уперше системний політичний терор було розгорнутоякобинцями під часФранцузької революції. Прямими їхніми ідеологічними нащадками булибільшовики, які розгорнули«червоний терор» з метою придушення політичної опозиції і поширення більшовицької влади за межі захоплених нимиПетербургу іМоскви. Жертви владного терору обчислюються сотнями тисяч, або навітьмільйонами людей.
Відомий дослідник Великої французької революції французький історикОгюстен Кошен дійшов висновку про демократію як про владу «малого народу» і протерор як про неминучий атрибут демократії. Через засадничу дихотомію в умовах представницької демократії між реальністю політичних відносин і фантасмагорією представництва у владі, котра підтримується продуманими компаніями спланованого формування громадської думки правлячою меншиною. Спочатку у Франції це робилося почерез масонські ложі, а відтак почерез партії. А збої у цій системі, задля збереження влади правлячою меншиною, виправляються винятково вже крайнім засобом — терором. Про що свідчила зокрема і політична історія Франції ХІХ ст.[4][5]. Подібних висновків про терор дійшов й український академікІгор Шафаревич досліджуючи висліди революції 1917 року в Росії.[6]
Натомість тероризм — насилля з боку «слабшого» (без повноважень влади). Насилля, що чинять опозиційні прошарки суспільства, інколирадикально налаштовані, як правило відносно нечисленні, і які зазвичай не мають та й не можуть мати підтримки більшості суспільства. Тероризм має політичну, соціальну, національну чи віросповідну ознаки. Тероризм як явище переслідує принаймні три основні й знакові мети. Перше — здійснити тиск на органи влади, залякати осіб, наділених владними повноваженнями. Друге — посіяти страх і невпевненість поміж громадян, лояльних до наявної влади. Третьою метою є бажання викликатиспівчуття серед своїх потенційних прихильників, тобто в тому прошарку суспільства, який, як вони вважають, піддається гнобленню абодискримінації, але поступається в радикальності терористам. Таким чином, тероризм найчастіше неможливий без того, щоб терористи не оголосили про свою відповідальність за здійснений акт насилля. Хоча трапляються й винятки, наприклад, тоді, коли терористи хочуть втягнути у збройну війну з державними властями й інші організовані меншини. Тобто тероризм як провокація.
До тероризму можуть також вдаватися й певні клани, присутні всередині правлячої меншини аби захопити усю повноту влади (але тільки таємно), які не мають і не можуть мати підтримки більшості суспільства, вже через свою інакшість, національну й віросповідну (інколи й соціальну).
Державний тероризм — ценасилля з боку держави, яке не має законодавчого або судового забезпечення та може практикуватись державними силовими структурами як всерединідержави (проти її внутрішніх ворогів) та за їїкордонами — аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав. На відміну відтерору (при застосуванні всередині держави) абовійни (при застосуванні проти інших держав) участь державних силових структур в акціях державного тероризму старанно приховується.
Тероризм як соціальне явище зумовлений соціальними, політичними й економічними чинниками. Найповніше визначив ознаки терористичної діяльностіБрюс Хоффман[en] у книзі «Тероризм зсередини». Ознаки такої діяльності:
Насильницька, або така, що погрожує використаннямнасильства;
Призначена для того, щоб мати довготривалий психологічний вплив, не лише для знищення конкретної жертви чи об'єкта;
Така, що провадитьсяорганізацією з ланцюжком управління, що розпізнається, або конспіративною стільниковою структурою, чиї представники не носять уніформу та знаки розрізнення;
Діпак К. Гупта в книзі «Тероризм та політичне насильство: як їх розуміти» аналізує кілька обставини, які в основному вважають сприятливими для появи терористичних рухів всередині держави:
1)Бідність. Здавалося б, важко посперечатись, що зв'язок бідності та тероризму в державі цілком очевидний. Проте, якщо розглянути учасників терористичних організацій, виявляється, що лише невеликий відсоток терористів належать до найбідніших верств населення, як правило, це представники вищих та середніхкласів. Надто що дослідження соціологів у мусульманському світі довели, що індивідуальна бідність громадянина дуже слабо корелює з підтримкою терористичних угрупувань. Якщо розглядати бідність не як індивідуальну, а як групову проблемусуспільства, то найвища кількість смертей від терористичних акцій трапляється у країнах, де за межею бідності перебувають 20-40 % населення, найменша — 80 %. Тобто, попри усталене уявлення, що людова бідність прямо пропорційна ймовірності виникнення терористичної організації, це не так. Бідність не є визначальною.
2) Брак демократичних свобод. Післяатак 11\09 адміністраціяДжорджа Буша швидко знайшла пояснення діям терористів — мовляв «вони ненавидять нас за нашу свободу». Проте, якщо розглядати тероризм не лише як релігійний екстремізм, легко побачити, що у демократичних Великій Британії та Іспанії «доморослі» терористиIRA таЕТА нічим не кращі за «закордонних» екстремістів Аль-Каїди. Різниця полягає лише в тому, що одні воюють за свободу, а інші — за надумані групою людей, речі. Якщо подивитись на відвертототалітарні чиавторитарні режими — там кількість терористичних організацій доволі незначна (такі країни, якКуба,Китай,СРСР). Водночас від тероризму потерпають країни з «сумнівним демократичним режимом» — тобто такі, де держава забезпечує громадянина лише частиною із «набору» демократичних цінностей — наприклад,Росія,Пакистан,Ірак. Отже, не абсолютний брак демократичних свобод є визначальним при формуванні терористичних організацій у суспільстві.
3) Неспроможність влади. Під неспроможністю влади тут розуміється не лише «загрузлість» держави в «анархії», неможливість урядів побудувати чітку політику, а й наявність великих територій, неконтрольованих центральним урядом — слабка вертикаль влади на місцях. Тут зв'язок із виникненням терористичних організацій простежується найбільш чітко. Оскільки уряд не здатний встановити чіткий контроль та оперативне реагування на місцях, терористичні організації, (осередки яких віддаляються від центру у випадку віддалених неконтрольованих територій) мають більше можливостей діяти безкарно, відповідно у балансі витрата-прибуток витрата стрімко падає.
4) Прагнення влади. Найчастіше це прагнення усієї повноти влади. За приклад може правити латентний тероризм (найперше — вбивства державних діячів) перед чи не усімасоціальними революціями представниками так званого середнього класу.
Укримінально-правовій практиці тероризм класифікують як застосування чи погрозу застосування насильства чи інших загально небезпечних дій, що створюютьнебезпеку життю чи здоров'ю невизначеного кола осіб, заподіяннямайновоїшкоди або настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії спрямовані на підрив атмосфери спокою, дестабілізацію, залякування чи пригноблення суспільства з метою ухваленнядержавою, міжнародною організацією,фізичною чиюридичною особою або групою осіб будь-якого рішення чи утримання від нього.
Загальноприйнято, що дії, вчинені під часвійни, зокрема учасникамипартизанського руху, не кваліфікуються як терористичні.
НауковціУкраїни, зокрема В. Ємельянов, визначають тероризм як загально небезпечні дії або погрозу ними, що вчинюються публічно й зазіхають на суспільну безпеку та спрямовані на створення в соціальній ділянці обстановкистраху, неспокою, пригніченості з метою прямого або непрямого впливу на ухвалення будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах винних. Із цієї кількості визначень виокремлюють низку діянь, що становлять тероризм якзлочин:
насильницькі акти проти певних категорій громадян;
вибухи і вся сукупність суспільно небезпечних у міжнародному масштабі діянь;
злочинна діяльність, що виявляється в залякуванні населення та органів влади;
організація, фінансування, підтримка, створення терористичних груп тощо.
У державних законах про поборювання тероризму часто вказуються й певні види вбивств, які можуть уважатися за ознаку тероризму, зокрема вбивства отрутами, засобами ураження електромагнітної дії, засобами масового ураження (бактеріологічною, хімічною чи ядерною зброєю), а також акти бомбізму, супроти безневинних людей.
Усі зазначені акти тероризму, незалежно від мотивів їхнього здійснення, були внутрішньодержавнимизлочинами і були підсудні відповідно дозаконодавства тієї країни, в межах якої вони відбулися. На сьогодні значно зріс та поширив свої межі тероризм міжнародного характеру, тобто такий, що зачіпає інтереси двох або більше держав, порушує міжнародний правопорядок.
Міжнародний тероризм — специфічна форма тероризму, що зародилася в кінці 1960-х років та отримала досить вагомий розвиток до кінця XX — початку XXI століття. Основними цілями міжнародного тероризму нині є дезорганізація державного управління, завдання економічної та політичної шкоди, порушення підвалин суспільного апарату, які мають, на думку терористів, мотивувати владу до зміни політики. Загальноприйняте визначення міжнародного тероризму поки що не визначено. У більшості випадків термін використовується як засіб у політичній боротьбі, оскільки кожна країна, по суті сама визначає, відноситься та або інша група до категорії «терористів» або «бійців за свободу», а самі акти терору виконуються локально.
Характерні особливості
Основними ознаками міжнародного тероризму єглобалізація, професіоналізація та опора на екстремістську ідеологію. Також відзначається використання терористів-самогубців, загроза використання не конвенційної (ядерної, хімічної та бактеріологічної) зброї та раціонального підходу. Один із сучасних дослідників тероризму Браян Дженкінс вважає міжнародний тероризм новим типом конфлікту.
Резолюція № 1373 Ради Безпеки ООН від 28 вересня 2001 року відзначає «доволі тісний зв'язок між міжнародним тероризмом і транснаціональною організованою злочинністю, незаконними наркотиками, відмиванням грошей, незаконним продажем зброї та незаконними перевезеннями ядерних, хімічних, біологічних та інших потенційно небезпечних матеріалів». Спеціалісти відзначають також зріст технічної оснащеності терористів та їхню негласну підтримку з боку певних держав.
Для досягнення своїх цілей терористичні організації широко використовують Інтернет, радіо й телебачення.
Міжнародний тероризм є особливо небезпечним через те, що загрожує міжнародному правопорядкові та міждержавним відносинам.
Терористичний акт можна кваліфікувати як злочин міжнародного характеру у випадках, коли:
терорист і особи, що потерпають від терористичного акту, є громадянами однієї держави або ж різних держав, але злочин здійснений за межами цих держав;
терористичний акт спрямований проти осіб, що користуються міжнародним захистом;
підготовка до терористичного акту проводиться на території однієї держави, а здійснюється на території іншої;
здійснивши терористичний акт в одній державі, терорист переховується в іншій, і постає питання про його видачу.
Енциклопедичні словники, зокрема, і юридичні, визначають поняття тероризму в міжнародному аспекті:
Тероризм міжнародний — це злочин насильницького характеру, що має міжнародний резонанс і який направлений на залякування чи завдання шкоди окремим особам чи людям загалом, задля досягнення своїх цілей, як правило, політичних.
Тероризм міжнародний — насильницькі акти, вчинені проти окремих громадян чи об'єктів, у тому числі тих, що перебувають під захистомміжнародного права, вбивства голів іноземних держав таурядів (їхніхдипломатичних представників), підривання приміщеньпосольств ідипломатичних місій, представництв організацій,штаб-квартир міжнародних організацій,вибухи у громадських місцях, на вулицях, аеропортах, вокзалах тощо[7].
Тероризм міжнародний — сукупність суспільно небезпечних у міжнародному обширі діянь, що тягнуть за собою невиправдану загибель людей, порушують нормальну дипломатичну діяльність держав, їхніх представників і ускладнюють здійснення міжнародних контактів і зустрічей, а також транспортних зв'язків між державами[8].
Тероризм міжнародний (англ.International terrorism) — здійснювані у світовому чи регіональному обширі терористичними організаціями, угрупуваннями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов'язані звикраденням, захопленням,убивством ні в чому невинних людей чи загрозою їхньому життю та здоров'ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосуванняядерної (ядерний тероризм),хімічної,біологічної та іншоїзброї масового ураження[2].
Політичний, економічний та кримінальний тероризм знаходить спільні ділянки дії, базуючись на взаємовигідних інтересах. Сьогочасний тероризм має такі різновиди:
національно-визвольний тероризм, який деколи називають тероризмомнаціональних меншин. Головна вимога — відділення від держави, що їх поневолює, або повноцінної національноїавтономії для усуненнядискримінації і гноблення. Приклади з післявоєнного часу:північні ірландці,каталонці,баски,бретонці,корсиканці, німціПівденного Тіролю,франко-канадці,курди та інші. Наявність такого тероризму (частково злагідненого після задоволення автономічних вимог — для каталонців, німців Південного Тіролю, франко-канадців, деякою мірою длякорсиканців) — яскраве свідчення того, що проблеми поневолених націй та національних меншин, а також регіоналізації під час модернізації державного ладу в другій половині XX століття залагоджені не були, а в ряді випадків навпаки загострилися та проявилися з ще більшою агресивністю, особливо тоді, коли до національного фактора приєднався релігійний (конфлікти:католики —протестанти,мусульмани —християни,суніти —шиїти,юдаїсти);
тероризм, пов'язаний з національно-релігійно-визвольними рухамиантиімперіалістично-антиколоніального характеру уТретьому світі (наприклад,Кенія до здобуття незалежності ікашмірська «Армія чистих»,палестинські терористичні групи). У зв'язку з невирішенням основних конфліктних проблем (Палестина) таглобалізацієюімперіалізму, такі рухи також стають глобальними за місцем дій, але в жодному випадку не перетворюються в «міжнародних терористів». До цієї форми тероризму відноситьсяОсама бен Ладен та його терористична організаціяАль-Каїда («Провід»);
правий тероризм, що домагається ліквідаціїпарламентської демократії і запровадженняавторитарного режиму, тобтодиктатури. Праві групи одночасно протидіють «новим лівим» (наприклад, так було вІталії), розглядаючи їхні акції як загрозу для суспільства, що повинно обрати правий шлях;
диверсійний тероризм, організатором акцій якого виступаютьсекретні служби держав-противників. Диверсійні терористичні групи опираються часто на«п'яту колону» в державі противника, та здійснюють провокаційні дії.
технологічний тероризм — злочини, що вчиняються з терористичною метою із застосуваннямзброї масового ураження або її компонентів, інших шкідливих для здоров'я людей речовин, засобів електромагнітної дії, комп'ютерних систем та комунікаційних мереж, включаючи захоплення, виведення з ладу і руйнування потенційно небезпечних об'єктів, які прямо чи опосередковано загрожують виникненням загрози надзвичайної ситуації[2];
дехто вважає, що можна виділити також кримінальний тероризм злочиннихмафійних угруповань, проте він переважно не має чітко визначеної політичної мети, адже її затьмарює бажання наживи (економічний мотив).
Розвиток тероризму — наслідок активного розшарування населення, йогоідеологічного розмежування і оформлення політичних рухів. Тероризм як світове явище постав наприкінці 19 століття. Зокрема вРосійській імперії1881 року після численних спробзамахівнародовольці вбили імператораОлександра ІІ. 1894 рокуіталійський анархіст вбив французького президентаМарі Франсуа Саді Карно. 1898 рокуанархісти смертельно поранили імператрицюЄлизавету Австрійську та вбили іспанського прем'єр-міністраАнтоніо Кановаса. 1900 року жертвою терориста став король ІталіїУмберто I, а 1901 вбитийпрезидент СШАВільям Мак-Кінлі. У Росії в період 1902—1907 роківесерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5,5 тисяч терористичних актів (вбивства міністрів, депутатівДержавної Думи,жандармів, працівниківполіції тапрокуратури). Поступово тероризм став головною проблемою міжнародної політики. Коли 1900 року зустрічалися керівники найбільш індустріально розвинених держав, то більшість з них ставили першим на порядку денному питання тероризму[9].
Українські підпільні організаціїУВО йОУН підПольщею в період 1920 — 1939 років практикували індивідуальний тероризм проти представників влади (замах на Юзефа Пілсудського, вбивство С. Собінського,Тадеуша Голувка,Броніслава Перацького, радянського віце-консула Олексія Майлова та інших), але також проти українців (вбивство поетаСидора Твердохліба, педагогаІвана Бабія). Інші терористичні діїпідпілля: напади збомбами на польські державні установи,експропріації, підпали поміщицького майна. Ці акції планувались як реакція на польську антиукраїнську політику, а також з метою створення атмосфери внутрішньої мобілізації українського суспільства, проте залишились спорадичними.
Статистику терактів уперше оприлюднив американський історикОлександр Мотиль у статті«Політичне насильство українських націоналістів у міжвоєнній Польщі» (оприлюднено в антикомуністичному виданні «East European Quarterly», Vol 19, N 1. — March 1985. — Р.50). Його дані свідчать про 63 замахи за 1921—1939 роки. Серед об'єктів тероризму були 36 українців (з них одинкомуніст), 25поляків, 1росіянин, 1єврей.
25 вересня1921 року уЛьвові під час урочистостей до відкриття«Східних Торгів» 22-х річнийСтепан Федак-Смок стріляв у маршалаЮзефа Пілсудського, але схибив і двічі влучив у представника влади воєводу Казімєжа Грабовського. Степана Федака позбавлено волі на 6 років, інших підсудних за браком доказів було звільнено з-під варти. Після численнихапеляцій захисту12 серпня1924 рокурескриптом Міністра Справедливості Польщі Федака було звільнено з ув'язнення.
Одним з найголосніших стало вбивство29 серпня1931 року уТрускавці посла доПольського сейму Тадуеша Голувка, який мав великий вплив на політику маршала Юзефа Пілсудського, хоча займав порівняно незначні посади директора інституту Дослідження справ національностей, а потім — начальника східного відділу міністерства закордонних справ.
22 березня1932 року бойовикЮрій Березинський розстрілявкомісара львівської політичної поліції Е. Чеховського, який відзначався надзвичайною жорстокістю під часдопитів політв'язнів. Поліції не вдалося натрапити на слід виконавців обох терактів. У листопаді 1932 року відбувсянапад на пошту бойовиківОУН вГородку з метою експропріації грошей, який закінчився невдачею. Ю. Березинський поранений і застрелився, аВасиля Біласа іДмитра Данилишина заарештували і після гучного судового процесу стратили нашибениці.
В січні1933 року крайову екзекутивуОУН на західно-українських землях очоливСтепан Бандера. Відомий оунівський історикП. Мірчук пов'язав з цим призначенням зміну форм боротьби: замість нападів на пошту з метою здобуття грошей бойовики УВО і ОУН зробили наголос на індивідуальному терорі. У жовтні 1933 року у Львові вбито завідувача канцелярії генерального консульства СРСР Олексія Майлова. Кажучи про те, що Майлов був лишень секретарем у консульстві, люди часто оминають факт, що він також був співробітником ІНВ ОДПУ і, що важливо, повноважним представником Йосипа Сталіна для контролю над дипломатичними установами СРСР на території Другої Речі Посполитої, себто людиною не простою. Майлов увійшов до приміщення разом із охоронцем. Думаючи, що цеконсул, бойовик вбив його двома пострілами, поранив охоронця, кинув зброю і почав чекати приходу поліції. Задум акції полягав у тому, щоб насудовому процесі висловити протест української громади з приводу замовчуваного радянським урядомголодомору в УСРР. Суд тривав лише один день і оголосив бойовиковіМиколі Лемикусмертний вирок, який пізніше замінили надовічне ув'язнення у зв'язку з неповноліттям.
У травні1934 року терористичний акт було здійснено в редакції львівської прокомуністичної газети «Праця». У зізнаннях перед польським судом наЛьвівському процесі в червні 1936 року С. Бандера заявив, що це був демонстративний і застерігальний крок, скерований проти політичних сил, що перебували на службіМоскви.
Під часДругої світової війни акти тероризму почастішали. Тероризм став засобом боротьби різних супротивних груп, часто неконтрольованих елементів, коли терористичні дії набирали характеру помсти чи сліпого вияву насильства. За тих складних умов дійшло до кривавої польсько-української боротьби з невинними жертвами по обох сторонах у 1943 — 1945 рр., зокрема наВолині,Холмщині іПосянні (з польського боку брали участь різні боївкиАрмії Крайової та «Вольносць і Нєподлеґлосць», а також цивільне населення), та до самопоборювання українських націоналістичних груп. Дії УПА у 1945 — 1946 проти польської влади, як і проти її представників серед населення, мали скоріше характер самооборонної і визвольної повстанської дії, ніж політичного тероризму.
Однією з перших укладена29 квітня1958 року багатосторонняЖеневська конвенція про відкрите море, яка містила низку статей про боротьбу з тероризмом у відкритому морі —піратством.Гаазька конвенція від 16 грудня 1970 року про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден іМонреальська конвенція(інші мови) від 23 вересня 1971 року про боротьбу з незаконними діями, спрямованими протицивільної авіації, регламентують співробітництво держав у боротьбі проти терористичних актів, що загрожують одному з найвразливіших засобів пересування.
14 грудня1973 року була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. 26 січня1977 року вСтрасбурзі після детального обговорення питання в органахРади Європи, була підписана конвенція про боротьбу з тероризмом.
ПриОрганізації Об'єднаних Націй з 1973 року діє спеціальний комітет з тероризму, який працює, в основному, у трьох напрямках:
вироблення та узгодження правових норм; підготовка міжнародних договорів і конвенцій;
виявлення та вивчення причин, що породжують тероризм;
Міжнародна кримінологія: досвід дослідження тероризму: монографія / В. Ф. Антипенко. — Одеса: Фенікс, 2011. — 320 с. — Бібліогр. в кінці розділів. — Тит. арк. парал. укр., англ. —ISBN 978-966-438-404-6
Боярин-Созонович Т. С. Международный терроризм: политико-правовые аспекты. — К.: Лыбидь. 1994.(рос.)
Лунеев В. В. Тенденции терроризма и уголовно-правовая борьба с ним // Государство и право. — 2002. — № 6.(рос.)
Ляхов Э. Г. Терроризм и межгосударственные отношения. — М., 1991.(рос.)
Ландабасо Ангуло А., Коновалов А. Терроризм и этнополитические конфликты. — М., 2004.(рос.)
В. А. Смолій (відп) Політичний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст.: Історичні нариси НАН України. Інститут історії України. — К.: Наукова думка, 2002. — 952 с.ISBN 906-00-0025-1 Помилка параметра в {{ISBN}}: контрольна сума
Владленова І. В. Нанотероризм: нові можливості та соціальні загрози / І. В. Владленова, Е. А. Кальницький // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. — 2011. — № 9. — С. 64–73.
