На початок XXI століття загальна кількість становила близько 137 млн; з них у Російській Федерації — 111 млн осіб (2010). Мають велику діаспору вКазахстані — 3,8 млн (2010),США — 2,6 млн, в Україні — 1,7 млн (2020),Білорусі — 0,7 млн. Найбільша національна меншина вУкраїні та Казахстані.
Назва
Росія́ни — українська сучасна назва. Походить від грецького іменіРусі —Росія, що широко використовувалося в московській державній і церковній документації[27].
Ру́сскіє (рос.русские) — російськасамоназва, є за походженнямсубстантивованимприкметником[27]. Цей прикметник виник у XV—XVI ст. від двоскладного сполучення«русскіє люді», в якому другу частину перестали вживати, згодом він став самоназвою росіян[31]. У сучасній російськійетнографії усталена теза, що закріпленняетноніма «русскіє» в Московській державі припадає на XV—XVI століття. На відміну, на власнеруських землях (Україна іБілорусь), що перебували у складіВеликого князівства Литовського іПольського королівства, утвердився етнонім«русин» (однина),«русь» (множина). Після входженняВійська Запорозького у 1654 році в орбіту політичних впливів Московської держави та інтенсифікації контактів інтелектуальних, бюрократично-службових та, особливо, вищих церковних верств відбулося поступове перенесення етноніма «руські», «руський народ» від уже політично розділеної православної спільнотиРечі Посполитої — на росіян[27].
Великоро́си, абовеликору́си — ранньомодерна назва росіян. Використовувалася у ХІХ—XX століттях для підкреслення окремішності росіян відукраїнців (малоросів) ілитвинів (білорусів)[27]. Також вживається в сучасній російській етнографічній літературі для позначення росіян після XV ст., наприклад: «російська (великоруська) народність»[27]. Проте«Мала радянська енциклопедія» у 1930 стверджувала, що «Великоруси — термін, штучно введений у 19 столітті»[32].
Москва́[33][34][35] — ранньомодерна назва росіян, що вживалася в Речі Посполитій[36].
Москови́ти[25] (лат.moscovitae) — середньовічна латинська назва росіян, яка увійшла в більшість європейських мов нового часу[37][38][39].
Москви́ни[26] (подібно до«литвини»,«русини») — середньовічна і ранньомодерна українська назва росіян. Також —моско́вці[40],москвитини[41],московські люди тощо[27].
Історію російського народу традиційно починають з часівРусі. Традиція йде з часівРосійської імперії, коли «русскими» або «россиянами» називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всісхіднослов'янські народи. Попри те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часівКиївської Русі. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі[48].
З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ» — з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства — родоначальника Російської держави[49].
Ядром російськоїетнічної території булоВолодимирсько-Суздальське, а згодом —Велике Московське князівство; на початку16 ст. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півночі) на яких 1 млн км², а кількість росіян — на 5 — 6 млн. Натомість вона не зазнавала більших змін на заході — з теперішніми естонцями й латишами і на південному заході — з білорусами й українцями, деетнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої[50].
Ця країна за Танаїдом дуже гарна і має річки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме:Моксель, які не мають жодного закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії. Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них живуть інші, йменованіМердас, яких Латини називаютьМердиніс, і вони — Сарацини. За ними Етилія.[52]
Росіяни постійно колонізували північ і суцільно заселили південну частину тайги, а уздовж річок, зокрема Північної Двини дійшли до Білого моря (Помор'я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на заході і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій половині XVI і особливо вXVII століття росіяни колонізували СереднєНадволжя й Урал і витиснули місцеві досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликіострови на своїйколишній території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4 %), а інші народи живуть щоправда компактніше, але росіяни в їхніх автономних республіках становлять від 40 до 47 %. Також з початкуXVI століття розпочалася російська колонізація степів Центрально-Чорноморського району (у XVI — XVII ст. росіяни заселили у ньому територію близько 300 000 км²), і в пол. XVII ст. зіткнулися тут з українською колонізаційною хвилею. Заселення росіянами долішнього Поволжя припадає на XVII ст. і XVIII ст. (на ньому російський уряд уXVIII ст. поселив німецьких і українських колоністів), Передкавказзя — на другу пол. XVIII і гол.XIX століття; і тут росіяни зустрілися з українською колонізацією. Заселення Західного Сибіру росіянами почалося з кінця XVII ст. (на поч. XVIII ст. у Західнім Сибіру жило близько 300 000 росіян, переважно в південній смузі тайґи), пізніше воно поширилося на східний Сибір, у другій пол. XIX ст. на Далекий Схід і Середню Азію; в колонізації Степу і Далекого Сходу (Зелений Клин) з кінцяXIX ст. брали інтенсивну участь й українці. З місцевого населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР)[50].
Разом з тим постійно збільшувалася російськаетнічна територія — лише в Європі з 1 млн км² на початку XVI ст. до 2,6 млн на початкуXX ст. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість росіян: з близько 5 млн на початку XVI ст. до 12 — 13 млн на початку XVIII ст. і яких 30 — 32 млн у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонаціональних племен призвели до постання окраїнних груп російського населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо російського державного центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширнихетнічно мішаних територій на Середньому Поволжі, Уралі, в Карелії та (російсько-українських) на східному Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км²)[50].
Антропологія та генографія
Портрет великороски.Ілюстрація до книги «Земля і люди. Загальна географія» (т.5),Жана Жака Елізе Реклю,1880
Антропологічні ознаки тагенографічні особливості росіян докладно вивчені[53][54]. У сучасному російському населенні виразні риси «субстратних» антропологічних типів. Основним із них є «фінно-угорський субстратний пласт», тобто антропологічний тип дослов'янського населення, що розмовлялофіно-угорськими мовами[55].
Велика частина росіян належить доєвропеоїдної раси, представленої усіма трьома своїми групами (північною, південною, перехідною), але з різкою перевагою перехідних форм. До північної групи належать північно-західні групи росіян. До перехідних форм належить більшість росіян європейської частиниРосійської Федерації. НаПоволжі, наУралі, уЗахідному Сибіру здавна утворилася контактна зона між європеоїдами тамонголоїдами, причому ознаки монголоїдної раси сильніше проявляються у східному напрямку. Перші поселенці-росіяни Сибіру, що змішалися з місцевим населенням, утворили не дуже численні своєрідні групи, що відрізняються від росіян європейської частини РФ не лише в етнокультурному, але й у расовому відношенні — цекамчадали, колимчани[56].
Генографічні дослідження засвідчили значну генетичну неоднорідність етнічних росіян у порівнянні з іншими європейськими популяціями[57],[58],[59],[60]. Встановлені «кардинальні відмінності північних і південних росіян» при аналізі карт мінливості різних ознак: гаплогрупп Y-хромосоми і класичних маркерів, прізвищ та антропологічних ознак[54].
Середні антропологічні показники або збігаються з середніми західноєвропейськими величинами, або відхиляються від них, залишаючись, проте, в межах коливань західних груп[61]. Можна відзначити наступні ознаки, що відрізняють росіян[61]:
Генетична гетерогенність народів Європи:чим більший «показник гетерогенності етносу», тим більше одні його популяції зовсім несхожі з іншими[54]
Частка світлих і середніх відтінків волосся й очей підвищена, частка темних — знижена;
Знижений зріст брів і бороди;
Помірна ширина обличчя;
Переважання середнього горизонтального профілю і середньовисокі перенісся;
Менший нахил чола і більше слабкий розвиток надбрів'я.
У російських популяціях відзначається вкрай низька частота генетичних ознак, характерних длямонголоїдних популяцій. Вельми рідкіснийепікантус, який з числа більш ніж 8500 обстежених росіян чоловічої статі виявили лише 12 разів, причому тільки в зародковому стані. З такою ж частотоюепікантус спостерігається у населенняНімеччини[62].
За результатами дослідженьY-хромосомних маркерів виділяються дві групи російських популяцій — північну і центрально-південну[63][64]. У етнічних росіян північної групи, які увійшли в обширний «північний» кластер разом з популяціями балтів (латишів і литовців), фіномовних народів (комі, фінів, естонців, карелів), а також німецькомовних шведів, висока частка гаплогруп, типових для угро-фінів (N1c, N1b становлять 40-54 %) і високий ступінь генетичної диференціації[54].Південно-центральна група етнічних росіян входить в загальний кластер збілорусами,українцями таполяками, для яких характерна генетична однорідність та високі частки типових для східних слов'ян гаплогруп R1a (50-56 %) та І2 (10-16 %)[54][63][65]. Частоти східноєвразійських гаплогруп у росіян відповідають середнім поЄвропі[66].
За результатами дослідження маркерівмтДНК, а такожаутосомних маркерів росіяни схожі з іншими популяціямиЦентральної таСхідної Європи, але їх мітохондріальний генофонд характеризується високим різноманіттям[60]. За його структурою етнічні росіяни віднесені до двох кластерів — східно-європейського (входять західні та східні слов'яни, балти, а також балканські народи) та північно-європейського (західні фіно-угорські народи та північні російські популяції)[54][65].
Для російського народу в ареалі його поширення характерна надзвичайно високагетерогенність (ḠST = 2,0) порівняно з «типовими» народами Західної Європи (ḠST = 0,7), Кавказу (ḠST = 0,8), Східної Європи (ḠST = 1,2), Приуралля і Зауралля (ḠST = 1,4), Середньої Азії і Казахстану (ḠST = 1,3)[67].
Слов'янська теорія: росіяни — це народ слов'янського походження, без значних домішок фінського й тюркського компонентів (М. О. Полевой[68];Д. К. Зеленін[69]). РозкритикованаС. П. Толстовим іМ. Т. Маркеловим[70]. Популярна в Росії, у публікаціях націоналістичної спрямованості.
Слов'янсько-фінсько-тюркська теорія: росіяни — це народ, що утворився шляхом змішання слов'янських, фінських і тюркських племен (Л. Н. Гумільов[86][87]).
Ветногенезі росіян взяли участь східнослов'янські літописні племена (ільменські словени,кривичі,в'ятичі, та фіно-угорські племена (меря,весь,мещера,мурома,водь,чудь та інші)[27][88]. Останні були переважноасимільовані в процесі міграцій слов'ян на схід та північсхідноєвропейської рівнини, який розпочався в VI столітті[27]. Час виникнення окремого російського етносу є предметом наукових дискусій, пов'язаних із проблемою існуваннядавньоруської народності та визначенням етнічної номенклатури для домодерних спільнот[27]. У сучасній російській етнографії є усталеною теза, що внаслідок розпаду східнослов'янських етнічних утворень часівКиївської Русі формування сучасного російського народу припадає на XV — початок XVI століття і пов'язується з поширенням контролюМосковського князівства на весь тодішній етнічний ареал росіян[27].
Загальначисельність росіян у світі останнім часом становить близько 133 мільйонів осіб[89] (за різними оцінками — від 127 млн осіб[90][91] до 150 млн осіб[92]), з них вРосії — 111 мільйонів (2010) або близько 77,8 % населення країни (в 2002 році — 116 мільйонів або близько 79,8 %)[93][94].
Кількість росіян відома за даними перепису 1897 року. За ним на території всієїРосійської імперії жило55,8 млн росіян, у тому числі у 50 європейських губерніях (без Царства Польського і Фінляндії) —48,6 млн, на Кавказі —1,8 млн, в Азії —5,0 млн[50].
Кількість росіян у світі на1897 —55,8 млн. Їх число (для порівняння — також українців та білорусів) за урядовими статистиками і оцінками вмлн та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:
Рік
росіяни
українці
білоруси
1897
55,8 (63,3)
26,4 (29,9)
6,0 (6,8)
1914
79,0 (63,0)
40,0 (30,0)
9,0 (7,0)
1926
79.0 (62,5)
40 — 41 (31,0)
8,5 (6,5)
1959
115,6 (70,3)*
40,0 (24,5)**
8,5 (5,2)
1970
130,4 (71,0)*
43,3 (23,7)**
9,7 (5,8)
-* ч. і % надто високі;
-** ч. і % надто низькі.
1926 рік
За радянським переписом 1926 року, кількість росіян значно збільшилася (77,8 млн). Пропорція між трьомасхіднослов'янськими народами сильно не змінилась. Під час інтенсивної колонізації Азії відсоток росіян у ній збільшився (разом з Кавказом) з12,3 % у 1897 до18,2 % у 1926[50].
Цей нормальний розвиток кількости росіян, простору їхньоїетнічної території та пропорції до інших народів СРСР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з початку 1930-х pp. через зміну національної політикиКПРС. Посиленарусифікація, особливо позбавлення всіх національних прав українців, що живуть поза межами УРСР, постійне переселення росіян натериторії інших народів при одночасному (переважно примусовому) виселюванні неросіян зїхніх земель, фізичного нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількості росіян коштом інших народів та поширення їхньоїнаціональної території[50].
Значно посунений процес русифікації колишньої української частиниВороніжчини,Курщини іБілгородщини (у 1926 — 1,4 млн українців, за переписом 1970 — 0,2 млн),Кубані й Східного Передкавказзя (1926 — 2,5 млн українців, 1970 — 0,25 млн), українських колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — безОренбурзької області),північного Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі радянського перепису, але безперечним фактом є перетворення українських прикордонних земель на складову частину російськоїетнічної території[50].
Пізніші переписи показали, що швидке примусовезросійщення у 1930-х роках українців наукраїнській етнічній території, що була підпорядкованаРРФСР, з подальшим закріпленням у паспортах (в процесі паспортизації населення) відбилося на етнічній самосвідомості української людності. Сьогодні українці, що не втратили етнічну самоназву («українці»), кількісно переважають лише на локальних територіях (переважно в межах колишньогоОстрогозького полку)[118].
Тепер можна рахувати російськуетнічну територію в Європібез мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн км² (з мішаними на 3,4 млн), а російськаетнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн км²). Разом з тим збільшується переселення росіян до Азії (з 18,2, всіх росіян у 1926 до 22,3 % у 1970) та їхній відсоток в інших РСР,АРСР іАвтономних Областях з 13,1 % у 1926 до 26,5 % у 1970 (у тому числі в УРСР з 8,1 % до 19,4 %; у надбалтицьких республіках з 0,3 % до 19,0 %)[50].
У наслідок цих процесів безупинно зростає в СРСР кількість росіян (у млн і — у дужках — у % всього населення СРСР; для порівняння кількість українців):
Рік
росіяни
українці
1926
78,7 (46,6)
38,8 (22,8)
1959
114,1 (54,8)
37,2 (17,8)
1970
129,0 (53,5)
40,8 (16,9)
1959—1970-ті роки
Зменшення відсотка росіян в СРСР за 1959 — 1970 роки відбувається через зменшення їхньої чисельності в Середній Азії та на Закавказзі (з 22,4 на 20,0 %) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з росіянами[50].
Фактично приріст чисельності росіян та зменшення чисельності українців були меншими, бо радянська статистика неправильна. На ділі кількість осіб українського походження в СРСР на яких 10 млн (?) вища, кількість росіян відповідно нижча[50].
Значно вищою, ніж кількість росіян за національністю, є кількість осіб, які подали російську мову як свою рідну. За радянською статистикою вона така (у млн і — у дужках — у % всього населення):
Рік
росіяни
українці
1926
85,0 (50,2)
35,2 (20,6)
1959
124,1 (59,5)
33,2 (15,9)
1970
141,8 (58,8)
35,4 (14,7)
Про далеко посунену мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5 % не-росіян подало російську мову як рідну (серед українців — 14,3 %, білорусів — 19,0 %, євреїв — 79 %)[50].
У сучасній Україні росіяни другий за чисельністю народ післяукраїнців від 1920-х років. Перед тим російська етнічна група була третьою за чисельністю післяєврейської, ще раніше — четвертою (після євреїв таполяків), п'ятою (після євреїв, поляків такримських татар). Місце етнічної групи українських росіян у розвитку етнічної будови людностіУкраїни упродовжXX ст. суттєво змінювалося і залежало великою мірою від політики московського уряду[119].
Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких доУкраїни губернійРосії від кінцяXIX ст. до середини XX ст. та організованих радянською владою масових переселень росіян, для компенсації втрат населення внаслідокукраїнських голодоморів[120], а також масових депортацій. Суттєвим чинником збільшення долі росіян у післявоєнні часи слугували політика утворення«радянського народу», денаціоналізація та русифікація, які проводилися майже п'ятдесят років, що здійснювалися шляхом стимулювання міграції, змішування населення та творення багатонаціональних робочих колективів[121].
На час перепису населення 2001 р. в Україні зафіксовано 8 334 141 особа, що назвала себе росіянином (росіянкою). Це значно менше, ніж напередодні розпадуСРСР (на час перепису 1989 р) — 11 356 тис., коли чисельність та питома вага росіян на території України сягнули максимальних значень[122][27][123]. У 2020 році, за опитуванням соціологічної агенції КМІС, чисельність росіян в Україні не перевищувала 4,1 %[124].
За особливостями мови і побуту росіяни поділяються, згідно з усталеною О. О. Шахматовим, О. І. Соболевським та пізніше прийнятою багатьма, зокрема радянськими, дослідниками (Б. М. Ляпунов, Ф. Філіп та ін.) схемою, на два чи три великі наріччя: північнеокаюче, та південнеакаюче з посереднім між ними говоромМоскви (первинно окаючим, але під впливом південного наріччя). Розмежування між ними проходить лінієюПсков—Твер—Москва—Нижній Новгород.Урал таСибір переважно окають. Дехто з дослідників (Д. Ушаков,Д. Зеленін та ін.) трактують дві перші групи як окремі народності[125], на межі яких розвинулася ще й третя (середньоросійська) — з культурним і політичним центром — Москвою, на основі якої відбувається мовна та культурна уніфікація. (див. такожРосійська мова). Сьогодні, у зв'язку з розвитком освіти та засобів масової інформації, різниця у діалектах значно зменшилась, але за сукупністю ознак російські етнографи[3][Архівовано 2 травня 2015 уWayback Machine.] виділяють на Європейській території російського розселення північну та південну історико-культурну зони з північноросійською[126] та південноросійською[127] «групами народу».
Побутово-мовними особливостями серед росіян вирізняється ще низка меншихетнічних груп:
Російська мова належить досхідної підгрупислов'янських мовбалто-слов'янської гілки, яка входять до складуіндоєвропейської мовної сім'ї. У російській мові використовується писемність з урахуванням російського алфавіту, висхідного до кириличного алфавіту (кирилиці).
Російська мова — одна з шести офіційних мов ООН. За даними, опублікованими в журналі «Language Monthly» (№ 3 за 1997), приблизно 300 млн осіб по всьому світу на той момент володіло російською мовою (що ставило її на 5-те місце за поширеністю), з них 160 млн вважали її рідною (7-ме місце у світі). Загальна кількість російськомовних у світі за оцінкою 1999 року — близько 167 млн, ще близько 110 млн людей володіють російською мовою як другою.
У соціологічному дослідженні Інституту Ґеллапа (Gallup, Inc), присвяченому ставленню до російської мови в пострадянських державах, 92 % населення вБілорусі, 83 % вУкраїні, 68 % вКазахстані та 38 % вКиргизстані, обрали російську мову для заповнення анкети під час проведення опитування. Інститут окреслив цей розділ дослідження як «Russian as the Mother Tongue» (Російська мова як рідна мова). Словесні побудови питань та практичні складності проведення опитувань могли внести помилки чи упередженість до результатів.
У США в штаті Нью-Йорк у 2009 році внесено поправку до виборчого законодавства, відповідно до якої у всіх містах штату, в яких проживає понад мільйон осіб, усі пов'язані з процесом виборів документи мають перекладатися російською мовою. Російська мова стала однією з восьми іноземних мов у Нью-Йорку, якою мають друкуватися всі офіційні матеріали виборчих кампаній. Раніше до списку були включенііспанська,корейська,філіппінська,креольська мови та три діалектикитайської.
До 1991 року російська мова була мовою міжнаціонального спілкуванняСРСР, де-факто виконуючи функції державної мови. У країнахСНД продовжує використовуватися як рідна для значної частини населення і як мова міжнаціонального спілкування. У місцях компактного проживання емігрантів із країн колишнього СРСР (Ізраїль,Німеччина,Канада,США,Австралія та ін.) випускаються російськомовні періодичні видання, працюють радіостанції та телевізійні канали, відкриваються російськомовні школи, де активно викладають російську. В Ізраїлі російська вивчається у старших класах деяких середніх шкіл як друга іноземна мова. У країнахСхідної Європи до кінця 80-х років XX століття російська мова була основною іноземною мовою у школах.
Розмовну російську мову обов'язково вивчають усі космонавти, що працюють на МКС.
У російській мові виділено дві діалектні групи (говірки) — північноросійська («окаюча») і південноросійська («акаюча»), кожна з яких поділяється на більш дрібні групи. Між північним та південним говірками розташована територія середньоросійських говірок. Кордон між північноросійською та південноросійською групами проходить по лініїПсков —Твер —Москва —Нижній Новгород.
У північній говірці виділяються три групи говірок: Ладого-Тихвінська, Вологодська та Костромська. У південній говірці виділено п'ять груп говірок: Західна, Верхньо-Дніпровська, Верхньо-Деснинська, Курсько-Орлівська та Східна (Рязанська). Перехідні середньоросійські говірки включають Гдовську, Псковську та Володимирсько-Поволзьку групи.
З середньоросійської діалектної групи відбувається уніфікація російської мови та всієї культури.
Нині у зв'язку з розвитком шкільної освіти та засобів масової інформації відмінності у діалектах сильно зменшились.
Традиційна культура
Цей розділ статті щене написано. Ви можете допомогти проєкту,написавши його.(грудень 2022)
Хрещення на той час язичницької Русі було здійснено 988 рокукнязем Володимиром. Християнство прийшло на Русь з Візантії у формі східного обряду (післяВеликої схизми 1054 року) і почало поширюватися у вищих верствах суспільства задовго до цієї події. Тим часом відмова від язичництва відбувалася повільно. Волхви (жерці) старих богів мали помітний вплив ще XI столітті. До XIII століття князі отримували два імені — язичницьке при народженні та християнське при хрещенні (Всеволод Велике Гніздо, наприклад, носив також ім'я Дмитро); але це обов'язково пояснюється пережитками язичництва («княже», династичне ім'я мало скоріш державний і клановий, ніж язичницько-релігійний статус).
Серед простого народу збереглися елементи дохристиянської релігійної культури, які разом із християнством характеризуються як «народне християнство». Серед них, як обряди (святаМасниця,Івана Купала, поминки (Радониця, Семик) та ін.), так і віра в істот слов'янської мітології (домовики,лісовики,русалки і т. д.), знахарство, ворожіння, прикмети тощо.
Другою за чисельністю християнською конфесією серед росіян єпротестантизм, що прийшов із Заходу і набув поширення з XIX століття.[129] За експертною оцінкою, 1996 року в Росії налічувалося понад мільйон віруючих протестантів, що належать до десятків різних церков.[130] Скільки значну частку серед російського населення протестантизм має лише Далекому Сході. Найбільшою протестантською течією у Росії єбаптизм (за різними даними від 85000 до 450000 зареєстрованих членів,[131] реальна кількість перевищує рахунок незареєстрованих об'єднань), який має 140-річну історію у Росії.[131][132] Також велика кількість[129][130]п'ятдесятників іхаризматів, єкальвіністи,лютерани,адвентисти сьомого дня,методисти,пресвітеріани тощо. Частина росіян є послідовниками таких релігійних організацій, яксвідки Єгови,мормони тамуністи.
З кінця 1980-х років спостерігається сплеск інтересу до дохристиянських слов'янських вірувань, у результаті виникновітній релігійний рух —рідновірство.[133] Також у 1980-ті роки в Росію проникають і стають відносно популярними різні течіїнеоіндуїзму ібуддизму (особливодзен).
ПісляЖовтневої революції 1917 року християнські церкви (Московський патріархат, інші гілки православ'я, протестантські та католицькі) переживали серйознігоніння (а частина протестантів і за царської влади)[131], більшість храмів, монастирів та молитовних будинків були закриті, зруйновані чи перетворені на музеї, склади, клуби тощо. На державному рівні впроваджувалась ідеологіяатеїзму. Післярозпаду СРСР та утворення Російської Федерації, а також у зв'язку зі зміною політичної ситуації в країні та проголошенням свободи віросповідання, зокрема й уконституції країни, християнські церкви (та інші релігії) отримали можливість вільно вести релігійну та місіонерську діяльність.
↑Архівована копія(PDF). Архіворигіналу(PDF) за 13 травня 2019. Процитовано 31 жовтня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Archived copy. Архіворигіналу за 14 листопада 2018. Процитовано 18 січня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія(PDF). Архіворигіналу(PDF) за 20 квітня 2021. Процитовано 31 жовтня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Archived copy. Архіворигіналу за 27 грудня 2018. Процитовано 18 січня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Maria Stella Ferreira Levy. O papel da migração internacional na evolução da população brasileira (1872 to 1972). inRevista de Saúde Pública, volume supl, June 1974.
↑Archived copy. Архіворигіналу за 11 червня 2019. Процитовано 1 лютого 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Archived copy. Архіворигіналу за 19 січня 2019. Процитовано 19 січня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — с. 85 (рос.)
↑Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — С. 88(рос.)
↑Дерябин В. Е. Восточные славяне. Антропология и этническая история /Т. І. Алєксєєва. — 2-е, доповнене. — Москва : Научный мир, 2002. — С. 30—59. — 1000 прим. —ISBN 5-89176-164-5.
↑Брук С. И. Население мира. Этнодемографический справочник / Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая Академии наук СССР.—М.: Наука, 1986.— 830 с.
↑«На східноєвропейському фоні розбіжність в російському генотипі є дуже великою. Вона значно більша, ніж середні генетичні відхилення в середині кожного народу західної Європи» Е. Балановская, О.Балановский.Русский генофонд. Генетика русских.[Архівовано 15 лютого 2015 уWayback Machine.]
↑абБунак В. В. Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. — Москва : Наука, 1965. — Т. 88 (новая серия). — (АН СССР. Труды института этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая)
↑Чебоксаров Н. Н. Монголоидные элементы в населении Центральной Европы :[рос.] // Уч. зап. МГУ. — Москва, 1941. — Вып. 63. — С. 235—270.
↑абOleg Balanovsky, Siiri Rootsi, Andrey Pshenichnov, Toomas Kivisild, Michail Churnosov, Irina Evseeva, Elvira Pocheshkhova, Margarita Boldyreva, Nikolay Yankovsky, Elena Balanovska, and Richard Villems.Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context :[англ.] // Am J Hum Genet. — 2008. — Vol. 82, № 1. — С. 236—250.
↑Русские // Малая советская энциклопедия. Том 07: Прямая — Скулы. — Гл. ред. Н. Л. Мещеряков. —Москва: Малая Советская энциклопедия — ОГИЗ РСФСР, 1930. — C. 506.(рос.)
↑Финны // Елпатьевский К. (сост.). Учебник русской истории. С приложением родословной и хронологических таблиц и указателя личных имен. Изд. 10-е. — Учебник по русской истории для старших классов всех средних учебных заведений, для старших классов кадетских корпусов. Во 2-м издании учебник одобрен Уч. Ком. Вед. учрежд. ИМПЕРАТРИЦЫ МАРИИ как руководство для институтов и гимназий и Уч. Ком. при Св. Синоде как учебное пособие для духовных семинарий. — СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1906. — C. 10. — 486 c.(рос. дореф.)
↑Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: правда, 1989. — с. 224(рос.)
↑Лекция XVII[Архівовано 8 січня 2020 уWayback Machine.] //Ключевский В. О. Курс русской истории. Ч. 1. — 3-е изд. — Москва: Тип. Г.Лиснера и Д. Совко, 1908. — С. 367.(рос. дореф.)
↑Платонов С. Ф.Киевская Русь в XI—XIII вв. // С. Ф. Платонов / Лекции по русской истории. Вып. 1. —СПб.: Столичная Скоропечатня, 1899. — С. 81.(рос. дореф.)
↑Бестужев-Рюмин К. Н.Инородцы: Финны // К. Н. Бестужев-Рюмин / Русская история. I. —СПб.: Тип. А. Траншеля, 1872. — С. 64.(рос. дореф.)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 19 травня 2020. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 8 лютого 2010. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 17 вересня 2010. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 10 грудня 2018. Процитовано 21 квітня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 10 червня 2012. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 19 лютого 2014. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія(PDF). Архіворигіналу(PDF) за 8 березня 2012. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 15 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 20 січня 2012. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 25 травня 2020. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 10 травня 2007. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 13 травня 2012. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 13 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 14 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія(PDF). Архіворигіналу(PDF) за 28 жовтня 2004. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 13 травня 2007. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архіворигіналу за 14 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Ставров И. В. Тенденции демографического развития неханських национальностей Северо-Восточного Китая (начало XXI века) // Вестник Дальневосточного отделения Российской академии наук. — 2013. — № 4 (170). — С. 148.(рос.)
↑Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5:"другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії."
↑Кабузан В. М. Украинцы в мире. Динамика численности и расселения 20-е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса / В. М. Кабузан; Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории. — Москва:Наука, 2006. — С. 395—396; 319—320; 650. — 657 с. —ISBN 5-02-033991-1.
↑«Південноросійське населення (Рязанська, Тамбовська, Воронезька, Курська, Тульська, Орловська і Калузька губернії) етнографічно і діалектологічно відрізняється від північноросійського (в Новгородській, Володимирській, В'ятській, Вологодській та інш. губерніях) значно більше, ніж від білорусів. Тому з повним правом можна говорити про два російських народи: північноросійський та південноросійський»Зеленин Д. К.Восточнославянская этнография[Архівовано 13 квітня 2014 уWayback Machine.]. — М.: Наука, 1991. — С. 40.
↑«Північна історико-культурна зона характеризується наявністю „окаючого“ діалекту і такими особливостями в культурі, як малодвірні сільські поселення, що утворюють окремі „гнізда“ селищ, монументальне житло (рос.изба), поєднане з господарським двором, так званий сарафанний комплекс жіночого народного костюма, особливий сюжетний орнамент у вишивках і розписах, побутування билин та протяжних пісень і голосінь, наявністю сохи — головного орного знаряддя. Ці риси народної культури простежуються у росіян … в Карелії, Новгородській, Архангельській, Вологодській, Ярославській, Іванівській, Костромській, на півночі Тверської і Нижньогородської областей».Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологии[Архівовано 8 серпня 2017 уWayback Machine.].
↑«У південноросійській зоні відзначається „акаючий“ діалект і такі риси в культурі, як багатодвірні села, наземні житла, костюмний комплекс з плахтою, поліхромний геометричний орнамент… (на півдні Рязанської, в Пензенській, Калузькій, Тульській, Липецькій, Тамбовській, Воронезькій, Брянській, Курській, Орловській, Бєлгородській областях).»Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологи.[Архівовано 8 серпня 2017 уWayback Machine.]
Державин Н. Происхождение русского народа.М. 1944.
Костомаров М. Две русские народности. журнал «Основа», март. П. 1861.
Ляпунов Б. Древнейшие взаимные связи языков русского и украинского и некоторые выводы о времени их возникновения как отдельных лингвистических групп. У зб. Русскал историческая лексикология. —М., 1968.
Мавродин В. Образование єдиного русского государства. — П., 1951.
Народы Європейской части СССР, т. І.М. 1964.
Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. Под редакцией В. Бунака. — М., 1965.(рос.)
Русские. Историко-этнографический атлас. — М., 1967.
Рыбаков Б. Первые века русской истории. — М., 1964.
Филин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. — П. 1972.
Шахматов А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства Народного Просвещени. — апрель 1899.
Zelenin D. Russische (Ostslawische) Volkskunde. Берлін — Ляйпціґ 1927;
Жирним виділені титульні нації національних республік, областей та округів РФ, включно з ліквідованими. ¹ Також визнаються корінним малочисельним народом Півночі. ² Є асимільованими станом на 2024 рік.
.jpg)
.PNG)
.jpg)
-2.jpg)
.svg)
.svg)
