У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна:Простір (значення).
Про́стір —протяжність, вмістилище, в якому розташованіпредмети і відбуваютьсяподії. Уфілософії тривають дискусії щодо того, чи є простір окремоюсутністю чи лише формою існуванняматерії. Простір характеризує співіснування об'єктів, їх протяжність і структурність, взаємне розташування.
Дебати щодо природи й сутності простору почалися ще вантичності.Платон означав простір (хору) як вмістилище або проміжок,Арістотель як місце. Арабський мислительІбн аль-Хайсам намагався визначити простір через розширення. Нове переформулювання поняття простору відбулося в17 ст., що стало століттям становленнякласичної механіки. Її творець,Ісаак Ньютон розглядав простір як абсолютний, тобто такий, що існує незалежно від того, чи є в ньомуфізичні тіла[1]. На відміну від ньогоГотфрід Лейбніц характеризував простір тільки через відношення між тілами: віддаль та напрямок. У 18 ст. аналіз сутності простору здійснивІммануїл Кант, якого цікавило передусім питання про те, чи можна пізнати простір тільки емпірично, черездосвід. Кант прийшов до висновку, що простір є чистоапріорним поняттям, що означає, що людина не може сприймати світ по-іншому, як через простір.
У 19 та 20 ст. розуміння простору в фізиці змінилося. З побудовоютеорії відносності простір став розглядатися невід'ємно від часу як простір-час.Геометрія просторунеевклідова, зокрема він може викривлятися поблизу відмасивних тіл. Розвитокквантової механіки таквантової теорії поля порушив питання про природувакууму, тобто простору, в якому немає ніполів, нічастинок. Однак, чимало суттєвих питань, пов'язаних із вакуумом, зокрема питання проенергію вакууму, залишаються досі нерозв'язаними.
ФранцузькийметафізикРене Генон розглядав простір, як одну з умов тілесного існування і тому було б абсурдним твердити, що абсолютно простасубстанція, яка є позбавлена будь-якої тілесності може міститися в просторовому резервуарі. Саме це говориться проатомічні субстанції, що вони залежать від простору в якому вони можуть рухатися. Суть проблеми в тому, що якщоатомічні субстанції є абсолютно простими, це — незмістовно одночасно приписувати їм зумовлення, котре вимагає просторового розширення. Генон наголошує, що сума елементів позбавлених розширення ніколи не може сформувати розширення: якщо атоми виконують своє визначення (тобто, якщо вони — абсолютно прості й тому неділимі), тоді для них неможливо становити тіла.
Так само як множення нуля нулем неминуче дорівнює нулю, таким ж чином множення атомів не збільшує їх величину й прирікає нас до зупинки. Генон, покладаючись на авторитет індійськоїведантичної філософіїАді Шанкарачар'я, робить висновок, що «атомізм представляє нічого крім абсолютної неможливості». Він наголошує, що простір — резервуар зі змістом (Генон: 1945, голова 4). Порожній простір є абсурдністю, не тому лише, щоефір все наповняє, але сам простір має якісний вимір, який не дозволяє йому вважатися пустим. Характеристики напряму надають простору якісного характеру на самому початковому етапі, і простір позбавлений таких характеристик був би правдивою марнотою в якому «верх не відрізняється від низу» (Арістотель. Фізика. IV, 8, 215a, 8). Крім того, простір не має виходити за межі світу, щоби містити його. Скоріш «простір співіснує з цим світом, бо він є одним з його умов; але цей світ не є більш нескінченним ніж сам простір, бо як простір він не містить всі можливості, але лише представляє певний особливий порядок можливостей, і є обмеженим вимірами, що складають його саму природу» (Генон: 1945, ст. 36).
У філософії 20 століття в рамках концептуальних моделей можливий багатовимірний простір, якийне аплікується на тривимірний світ, і нелінійні моделі плину часу[2].
Герард 'т Гофт[3] розглянув інтерпретацію квантової механіки з точки зору так званого «детермінованого комірчастого автомата», в рамках якого він провів свій векторний просторовий аналіз. У цьому підході класична система проаналізована за допомогою множини векторів розглянутої системи та всі стани утворюють ортонормальну основу векторного простору, а саме гільбертового простору.
Теорія 'т Гофта з використанням комірчастого автомата є класичною системою зішкалою Планка, 10−33 см. Оскільки 'т Гофт розглядає систему як векторний стан, то вона дозволяє досягати 2^{10^{99}} станів у кожному cm³. Кожен стан він називає «онтологічним», що означає відсутність суперпозицій. Відповідна планківська частота такого одного векторного стану становить 10^{44} Герц. Кожен стан може розвинутися в інші стани. В основному, цей підхід не виходить за рамки традиційної інтерпретації квантової механіки, яка функціонує з хвильовоюψ-функцією, операторами, власними станами й гільбертовим простором. Таким чином, цей підхід не має реальних детермінованих елементів.
Проте, що є позитивним в моделі комірчастих автоматів? Річ у тому, що в 1910-1920 роках фізики почали будувати квантову фізику виходячи з суто макроскопічної фізики, яка діє в масштабі приблизно 1 м, і дійшли до атомної шкали, 10^{-8} м, де отримали дуже дивну квантову механіку. Але чи можна почати з розгляду масштабу Планка, 10^{-35} м? Адже вже на цій шкалі є можливість величезного числа станів (до 2^{10^{99}} в кубічному см)! Потім ми можемо далі рушити до масштабу атома і побачимо, що відбувається з механікою частинки. Це дозволить розшифрувати таємницю квантово-механічного формалізму.
Отже, комірка з довжиною Планка 10^{-35} м є первинним елементом природи, або квантом реального простору. Так само як і насіння, зерно, яйцеклітини є утримувачами молекул ДНК, що дають подальший розвиток складним живим істотам. Як ми можемо змінити підхід комірчастих автоматів? Реальний фізичний простір потрібно розглядати як математичну решітку первинних комірок планківського масштабу. Мішель Боня[4] назав таку математичну решітку — тессерешіткою (мозаїчною решіткою). У тессерешітці комірка грає роль первинної топологічної кулі. Топологічні кулі можуть мати різні об'єми, форми, а також конфігурацію поверхні. Локальна деформація в тессерешітці може бути пов'язана зі створенням частинки. Отже, деформовану комірку можна назвати частинкою, що має масу.
Потім, коли локальна деформація (тобто масивна частинка) рухається через тессерешітку, вона відчуває тертя з зустрічними комірками. Це має призводити до появи елементарних збуджень тессерешітки в околі частинки. Ці збудження є носіями сили інерції: будь-який рух масивного об'єкта супроводжується хмарою цих носіїв. Логічно назвати ці збудження «інертонами». Таким чином, інерція виникає як результат руху маси в просторі сформованому як тессерешітка топологічних куль, первинних елементів Природи. Інерція — це тертя рухомої маси об комірки простору; чим більше маса, тим вище значення інерції.
