Платонізм (Платонічний реалізм) — філософська традиція, що виходить із вченняПлатона, в різних формах бере його за основу або дотримується його головних теоретичних настанов.
Виникла близько385 р. до н. е. у грецькій Академії Платона (427—347 рр. до н. е.), учняСократа і вчителяАрістотеля. У період середнього платонізму (I ст. до н. е. — II ст.) інтерес зосереджувався на думці Платона проБога та надчуттєвий світ. Згодом філософиАлександрії (див.Плотін) творчо систематизували ці та інші аспекти роботи своїх попередників унеоплатонізм. Роботи платонічного характеру створені такими авторами якАвгустин Блаженний,Боецій, таМакробій передали платонізм середньовічному Заходу. Впливарістотелізму уXIII столітті привів до тимчасового послаблення платонізму, але в епохуВідродження платонізм підтримувався такими вченими якФічіно іМикола Кузанський. Мав величезний вплив на малярів та вчених, таких якСандро Ботічеллі іГерберт Спенсер, у рівній мірі на філософів і богословів (див.Кембриджські платоністи). Попри спростування платоністичної космології сучасною наукою, його елементи все ще пронизують західну думку в різноманітних сферах від реалістичної логіки (див.реалізм) до християнської етики.
Платонізм умовно поділяється на три головні періоди: академічний, середній, новий. Академічний платонізм охоплює час безперервного існування платонівської Академії від смерті Платона в 347 році до н. е. і до її зруйнування у 86 році до н. е. під час штурму Афін римлянами[1].
ВжеЦицерон поділив історію Академії на два головних періоди: Стару і Нову Академії (межею між ними є 265 рік до н. е., колисхолархом ставАркесілай). Платонізм до Аркесілая перебував під значним впливом піфагорійської складової платонівського вчення та розвивав передусім космологічні сюжети діалогу «Тімей». Пізніше виділяли Стару, Середню (від Аркесілая) та Нову (відКарнеада, бл. 160 р. до н. е.) Академії. СхолархКсенократ (339—314 роки. до н. е.) увів поділ філософії на діалектику, фізику та етику, який став загальновживаним за добиеллінізму. Його наступникиПолемон іКрантор зосередилися переважно на етичній проблематиці. Завдяки Аркесілаю Академія і платонізм перейшли на позиції скептицизму у відповідь надіалектикустоїків[1].
За Карнеада (серед. II ст. до н. е.), головним суперником платонізму став лідер стоїцизмуХрисіпп. Платоністи розробляли теорію можливості довіри різним твердженням і їхній скепсис панував до початку І ст. до н. е.[1]
Перегляд скептичної позиції намітився у схолархаФілона з Лариси (110/109 — 88? до н. е.) і повний відхід від неї відбувся в наступника Філона —Антіоха з Аскалона, що закликав відновити вчення Старої Академії. На цій підставі період від Філона інколи називають Четвертою Академією. В цей час Академія керувалась антіохівським проєктом подолання розбіжностей головних філософських шкіл і поєднання їх у спільній теоретичній позиції[1].
Після зруйнування Академії в Афінах, платонізм був відродженийЕвдором уАлександрії. Подальший, так званий Середній платонізм, характеризувався осмисленням трансцендентального, надчуттєвого світу ідей, етичною проблематикою. Серед представників середнього платонізму в І ст. —Трасилл, який розподілив платонівські діалоги по тетралогіях, іФілон Александрійський — засновник методуекзегетики; у II ст. — моралістиПлутарх Херонейський і Апулей, ритор Максим, автор «шкільного» викладу платонівського вчення Альбін, критик християнстваЦельс та ін. Для більшості прихильників платонізму це вже не було систематичне вчення, а загальнофілософська основа світогляду. Середній платонізм існував, переплітаючись із неопіфагореїзмом. Суттєвий внесок у підтримку платонізму здійснив імператорМарк Аврелій[1].
Становлення нового платонізму (неоплатонізму) пов'язане з Александрійською школою платонікаАммонія Саккаса на межі II—III ст., учнями якого булиЛонгін,Ориген, а такожПлотін, котрий вважається засновником неоплатонізму. Однак, за свідченнямПорфирія, основні ідеї неоплатонізму були сформульовані вже Аммонієм. Новий платонізм ввібрав численні ідеї з інших учень пізньої античності. Від 432 року неоплатонізм став ученням, прийнятим у афінській Академії. Переважно через неоплатонізм антична філософська традиція була засвоєна християнською думкою. Розроблений неоплатоніками теоретичний інструментарій став основою теологічних праць християнської патристики Августина, Григорій Ниського та ін. Академія була заборонена у 529 році візантійським імператоромЮстиніаном[1].
Основу платонізму складає уявлення, що абстрактні поняття та властивості об'єктів існують незалежно від матеріального світу. Наприклад, число «три» існує саме по собі, а в матеріальному світі проявляється як яких-небудь три речі. Крім красивих речей існує окремо краса, крім тигрів — здатність бути тигром тощо. Властивості існують, навіть якщо немає жодного об'єкта, який би їх мав. Наприклад, якщо в часи Платона не було 400-поверхових будинків, то властивість будинку бути 400-поверховим була. Незалежні від матеріального світу основи речей об'єднуються в платонізмі під назвою«ідеї». Вони містяться в «занебессі» (гіперуранії), світі, що не є якимось конкретним місцем, а вираженням позапросторовості. Матеріальний світ вторинний щодо світу ідей і є його більш чи менш досконалою імітацією. Так, у ньому не може бути ідеальної справедливості чи краси, до них можна лише наближатися[2].
Сам Платон описує осідок ідей в діалозі«Федр» так:
Занебесну область не оспівав ніхто серед тутешніх поетів… Вона ж ось яка: цю область займає безколірна, неокреслена, невідчутнасутність, істинно існуюча, зрима лише годувальнику душі —розумові; на неї і скерований істинний рід знання.
Ідеї не вступають у причинно-наслідкові зв'язки, тому вічні. Вони ні від чого не походять і незалежні від інших ідей. Платонізм поєднує думку філософівелейської школи про незмінність світу і думкуГеракліта про відсутність сталості. Він пропонує компроміс, згідно з яким світ ідей незмінний, а матеріальний світ мінливий[2].
Душа у вченні платоністів є ідеєю, тому вічна і до народження людини володіє абсолютним знанням. Мета філософії полягає в тому, щоб пригадати все, що відомо душі. Більшість людей намагаються пізнати світ через тілесні відчуття, проте філософи пізнають його розумом, розкриваючи ідеї, що стоять за матеріальною реальністю (для ілюстрації цього розробленоМіф про печеру). З цієї причинифізика, тобто пізнання ідей у явищах, поступається за гідністю та важливістюдіалектиці таетиці. Спостережувані явища лише спонукають пригадувати те, що знала душа до свого втілення в людині. Вищою ідеєю є Благо, котре втілюється в матеріальному світі якдержава[2].
Переважна більшість християнських філософів аж досвятого Августина були платоніками. Вони цінували вплив психології та метафізики Платона, та використовували їхні аргументи протиматеріалізму танатуралізму. Водночас думка про вічність ідей суперечила християнському вченню про те, що тільки Бог вічний. Тому в християнській філософії світ ідей переважно визнається створеним Богом[2].
