Палеогра́фія (відгрец.παλαιός — давній, старовинний таγράφω — писати) —історико-філологічна дисципліна, об'єктом дослідження якої є історіяписьма, йогоеволюція (переважно на основі давніх пам'яток) та характерні особливості на певних етапах розвитку. Засновник —Жан Мабільон.
Особливості письма полягають у графічних формах знаків ілітер, пропорціях та конфігураціях їхніх складових частин,шрифтів. Значення мають також місце і частота вживання окремих літер, видискорочень тощо. Також ця наука займається вивченням систем тайнопису (криптографії), особливостей оздобленнярукописів і написів, зокрема,орнаментів,мініатюр. Звичайно палеографія вивчає системиписьма, а також предмети, пов'язані з письмом (матеріали, на які нанесено текст, зокрема,пергамент,тканини,берест,папір і філіграні на ньому; знаряддя писання;барвники, зокремачорнила, за допомогою яких написано чи оздоблено текст; формиоправ книжок тощо).
Як окрема дисципліна палеографія виникла вЄвропі уXVIII столітті. Уперше термін увів у вжитокфранцузький ученийБернар де Монфокон, який виділив її здипломатики (історична дисципліна, що вивчає форми, автентичність, юридичну достовірність історичних документів іграмот). Палеографія допомагає правильному прочитанню текстів, встановленню часу, місця створення й авторства недатованих, нелокалізованих таанонімних пам'яток, виявленню підробок, підтвердженню автентичності текстів.
Докладні відомості про найважливіші палеографічні дослідження, посібники, альбоми відтворень і т. д. з XIX—XX ст. до наших днів, наведені у третьому виданні монографії Ферстера (Foerster (Hans), Frenz (Thomas).Abriss. lateinischen Paläographie, Stuttgart, 2004[1]), опублікованому в 2004 р.
Робота палеографів йшла за кількома напрямками. Були організовані:
спеціальні вищі навчальні заклади; найстаріша паризька «Школа хартій» (Ecole des chartes, нині«Національна школа хартій»)
видавництво спеціальної періодичної літературиBibliothèque de l'École des Chartes[en] (з 1839 р.),Archivio paleografico Italiano (з 1882), з 1946 р в Брюсселі виходить два рази на рік спеціальне періодичне видання, присвячене латинської і грецької палеографії — «Scriptorium»[2],та ін.)
видавалися великі альбоми відтворень (методамифототипії,геліогравюри і т. ін.) для навчальних і дослідницьких цілей (Samaran et Marichal[5][6][7]). Ці каталоги включають 1–2 фотознімку майже з кожної рукописі, документи відтворюються повністю. Дуже велику допомогу надає вченим заснований в 1937 р в Парижі«Інститут дослідження та історії текстів»[fr]. На базі свого великого бібліографічного апарату, фільмотеки і фототеки Інститут веде організаційно-довідкову та дослідницьку роботу.
вироблялася методика палеографічного дослідження, з'явилися підручники і великі керівництва, в 1882 р. підручникПру[en], донині багато в чому нестаріючий порадникВаттенбаха, що вийшов третім виданням в 1896 р (знову передрукований в 1958 р). На початку XX ст. неодноразово перевидавалося керівництво Стеффенса (Steffens[8][9]). У 1952 році в Парижі була організована «Міжнародна нарада по латинської палеографії» (Colloque international de paleographie latine[10]), покликана виробити термінологію, що відповідає сучасним вимогам, і принципи побудови каталогів датованих рукописів. Заслухані на сесіях ради в 1953 році доповіді були присвячені термінології листів IX—XV ст. (Nomenclature des écritureѕ livresques[11]) і викликали жваву дискусію, яка показала значні труднощі у палеографії через недостатню вивченість кодексів IX—XV ст.
У другій половині ХХ ст. підвищився інтерес до важливих проблем історії письма різних народів вдавнину, вСередьовіччя вНовий час. Фахівці досліджують питання еволюції писемності в зв'язку з мовою, матеріальною і духовною культурою суспільства, історичне і соціологічне значення письма; шукають закономірність в процесі розвитку письма, досліджують його в порівняльному плані у багатьох народів і т. ін.
Серія доповідей на ці теми була прочитана в травні 1960 року Парижі, на засіданнях«Міжнародного центру синтезу[fr]» і опубліковані в 1963 році в збірнику L'écriture et la psychologie des peuples[12].
Одним із найпомітніших подвижників історико-документознавчих досліджень у ІІ половині ХХ ст. став Центральний державний історичний архів Української Радянської Соціалістичної республіки (ЦДІАЛ, установа, що прийшла на зміну Земському архіву, Центральному архіву Давніх актів[13]). Серед науково-дослідних установ, що мали розвивати різні види наукової роботи, архіви опинилися відповідно до «Положення про Державний архівний фонд Союзу Радянських Соціалістичних республік» від 13 серпня 1958 року. Для виконання положень про наукову діяльність у 1961 р. в ЦДІАЛ відбулось розширене засідання методичної ради архіву; в ньому взяли участь представники архівних, музейних установ, бібліотек та вищих навчальних закладів — загалом близько 150 осіб. Із доповіддю«Допоміжні дисципліни історії в науковій роботі архівів» виступив академікІван Крип'якевич, який подав план впровадження наукової роботи в архіві у формі проведення семінарів. Планувалось здійснювати дослідження в сферігеральдики,дипломатики,джерелознавства,нумізматики,сфрагістики,філігранології та палеографії. За перші двадцять років, що стали найпродуктивнішими в історії семінару, відбулось 97 занять, на яких було заслухано і обговорено 392 доповідей та повідомлень.
Впродовж десятків років семінар був чи не єдиним осередком українських вчених, що вивчали проблеми палеографії взагалі. На перших[14] наукових семінарах з доповіддю «Львівське письмо XVI—XVII ст.» виступала старший науковий співробітник архівуПелагея Фостик-Захарчишин (1916—1973 рр.); П. Захарчишин проаналізувала письмо кириличних документівЛьвівського Успенського братства (ставропігії), навела відмінності між російським та українським скорописом вказаного періоду;Едвард Ружицький, науковий співробітник архіву, скерував своє зацікавлення на однин із найважливіших розділів латинської середньовічної палеографії,систему скорочень[en] абобрахиграфії:
суспенсії (troncamento, скорочення, при якому відсутня кінцева частина слова);
контракції (скорочення, при якому відсутня середина слова);
Опис численних пам'яток книжкового мистецтва подає у своїх наукових працяхЯким Запаско. Загальні питання української палеографії розроблялися в наукових працях В.Панашенко, В.Німчука, П. Захарчишиної.
Сучасна палеографія за системами письма і мовами, які ними користуються, поділяється нагрецьку, латинську, арабську, індійську, кириличну (слов'янську), українську, російську, вірменську, грузинську тощо. У слов'янській палеографії залежно відалфавітів, якими писано рукописи, виділяютьглаголичну,кириличну ілатинську палеографії. Східнослов'янські рукописи написані, як правило, кирилицею. Кирилична палеографія поділяється, у свою чергу, на східнослов'янську і південнослов'янську.
Крім методів і прийомів дослідження власне палеографії (аналіз особливостей літер тощо) тут застосовуються методи й прийоми дослідження інших дисциплін і наук, передусімлінгвістики тексту (аналіз орфографії, мови),мистецтвознавства (вивчення орнаментів, мініатюр), нотних музичних знаків (музична палеографія),фізики йхімії (датуванняорганічних матеріалів для письма за допомогоюрадіоактивних ізотопів, аналіз складу чорнила йфарб, використання різногопроміння для читання вицвілих текстів або їх частин).
Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (По мат-лам граффити XI — XVII вв.). — Киев: Наукова думка, 1976. — 455 с.
Висоцький С. О. Київська писемна школа Х–XII ст.: До історії української писемності. — Львів; Київ; Нью-Йорк: М. П. Коця, 1998. — 247 с. —ISBN 966-7523-03-9.
Давня людина: палеографія та археологія: монографія / В. М. Степанчук, Ж. М. Матвіїшина, С. М. Рижов, С. П. Кармазиненко ; НАН України, Ін-т археології, Ін-т географії. — Київ: Наук. думка, 2013. — 208 с. : іл. — (Проект «Наукова книга»). — Тит. арк. парал. англ. — Бібліогр.: с.190-205. —ISBN 978-966-00-1323-0
Каманин И. Главные моменты в истории развития южнорус. письма в XV — XVIII вв. В кн.: Каманин И. Палеогр. изборник. Мат-лы по истории южнорус. письма в XV — XVIII вв., в. 1. К., 1899.
Каманін І., Вітвіцька О. Водяні знаки на папері укр. документів XVI і XVII вв. (1566—1651). К., 1923.
Карский Е. Ф. Славян. кирилловская палеография. М., 1979.
Запаско Я. П. Орнамент. оформлення укр. рукопис. книги. К., 1960.
Люблинская А. Д. Лат. палеография. М., 1969.
Мацюк О. Я. Папір та філіграні на укр. землях (XVI — поч. XX ст.). К., 1974.
Основи палеографії: [навчальний посібник] / Михайло Кріль ; Міністерство освіти України, Інститут системних досліджень освіти, Львівський державний університет імені Івана Франка. — Київ: [ІСДО], 1995. — 195, [1] с. : іл., факс. —ISBN 5776395164.
Палеографія: навчальний посібник / Я. П. Кісь; Львівський держ. ун-т ім. І. Франка. — Львів: Вища школа, 1975. — 78 с. (завантажити PDF)
Панашенко В. В.Палеографія укр. скоропису другої пол. XVII ст. К., 1974.
Сокирко О. Г. Українська кирилична палеографія XI‒XVIII ст.: навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей / Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Історичний факультет. Київ: Видавець Олег Філюк ‒ «КНТ», 2016.
