Лицарство виникло уфранків у зв'язку з переходом уVIII ст. від народного пішого війська до кінного військавасалів. Піддавшись впливу церкви та поезії, воно виробило моральний та естетичний ідеал воїна, а в епохуХрестових походів, під впливом виниклих тоді духовно-лицарськихорденів, замкнувся у спадкову аристократію, що усвідомлювало себе міжнародним військовим орденом. Посилення державної влади, перевага піхоти над кіннотою, винахід вогнепальної зброї та створення постійного війська до кінця Середньовіччя перетворили феодальне лицарство в політичний стан титулованоїзнаті.
Епоха лицарів, а разом з нею й головні атрибути: обладунки, зброя, поєдинки — залишилися далеко в минулому. У сучасному світі лицаря, в історичному розумінні цього явища, можна зустріти лише на сторінках книг, у фільмах, або як історичний символ. Попри дані тенденції, певні аспекти «лицарської епохи» збереглися і в сучасній дійсності, а саме, якості лицарів, які проєктуються на чоловіків: честь, благородство, сила, доброта, здатність захистити слабких[4].
Слово «рицар» (віднім.Ritter, «воїн-вершник») прийшло в українську мову за посередництвомстаропольської тачеської. Воно фіксується в пам'ятках з останньої чвертіXIV століття: і в польському (рицерз), і в чеському (ритірж) варіантах[5]. Первісно рицарями називали рядовихдружинників, двірських слуг або й заможнихселян, котрі утримували земельнийнаділ під умовою виконаннязбройних послуг у військугосподаря. Служба такого типу звалася«боярською» або «рицерською» й протиставлялася «тяглій»,землеробській (власне селянській) службі. Рицарем міг стати кожний, хто мав змогу озброїтись на власний кошт і, звичайно, був готовий ризикувати життям[6]. Поступово рицарі обросли пільгами й привілеями, що піднесло їхній соціальний престиж, збільшуючи відстань між ними й простолюдом, а військова служба перетворилася на родинний фах. Відтоді визначення — «боярин» чи «рицер» — щодалі частіше доповнювалося предикатом«шляхетний»[6].
Предтечею лицарів як стану якоюсь мірою є станЕквітів (вершників) вСтародавньому Римі. Хоча коріння цього феномену, все ж, сягає германських етносів, що знищили Рим.
Принципова зміна способів ведення війни та організації суспільних відносин вЄвропі пов'язана з падіннямРимської імперії під натиском кочівників зі сходу в ходіВеликого переселення народів у IV—VII століттях. Важке озброєннясарматської кінноти і довгий прямиймеч зі зварної сталігунського типу є очевидними прототипамиозброєння середньовічних лицарівЄвропи.Оскільки самекочівники (перш за всесармати іостготи) склали панівну верству суспільства після розпаду союзу під керівництвомгунів, першоджерелом відмінностей європейської лицарської культуриСередньовіччя від культуриантичності логічно вбачати в кочовій культурі прибульців. Однак, зважаючи на їхню відносну нечисленність, знадобилися століття на поширення її впливу в ході синтезу з місцевою основою.
Уфранків, у збройних силах яких ще вVII столітті переважало піше військо, кінноту становили дружинники короля (антрустіони). Лицарство проявило себе уФранкській державі у першу чергу під час нападуарабів, які разом з християнськими комітатамиІберійського півострова (ті перейшли на бік арабів) проникли вГаллію. УГаллії вільним селянам було несила нести кінну службу у довгих походах, іКаролінгам для створення кінноти довелося спиратися насеньйорат (на панів).
Потреба у вершниках приКарлі Мартелі і його синах спонукала королів роздати церковні землі на умовахпрекарію.Карл Мартелл роздавав церковні землі своїм дружинникам і вимагав від них кінної служби. Потім на тих же умовах почали роздавати і королівські землі якбенефіції. ІзVIII ст. у стані дружинників з'являються васи,васали. Вільна, але (через брак власности) нездатна до несення кінної служби людина могла яквасал отриматибенефіції — або як осіла (Hintersasse) — ділянку орної землі. Наділення орною землею мало господарські цілі, роздача бенефіцій — військові. Увасальні відносини ставали почасти вільні люди, почасти невільні. Вільний ставав васалом шляхомкомендації (manibus iunctis se tradit) і приносив своєму сеньйору присягу на вірність (per sacramentum fidelitas promittitur).
Наприкінці VIII ст. присяга на вірність вимагається й від невільних (servi), які отримувалибенефіції чи посади (ministeria) або ставаливасалами.Карл Великий ще застосовував у своїх війнахпіхоту.Людовік I іКарл II збирали в похід лишекінноту.
865 року від власника 12 гуфів землі вимагали матикульчугу абопанцир, тобто приналежності важкої кінноти; легка кіннота мала бути зісписом,щитом,мечем ілуком. Нижче за панцирних лицарів вільного стану (milites) стояли легкоозброєнівершники, невільні за походженням (vavassores, caballarii). З оброчного населення можна було піднятися вміністеріали, отримавши посаду при дворі сеньйора, нести службу легкоозброєноговершника, а потім, заслуживши відповіднийбенефіцій, перейти у важкукінноту і стати лицарем. Таким шляхом з середовища невільних виділився привілейований клас дворових слуг (vassi, servi ministeriales, pueri) при багатих феодалах. З розвиткомленної системи міністеріали отримувалилен і залучалися до лицарської служби.
УНімеччиніміністеріали зXI століття становлять особливий стандинстманів (Dienstmannen), що стоять вище від містян і вільного сільського населення, але нижче від вільних лицарів. Ознакою їхнього невільного стану була неможливість кинути службу за бажанням. Переваги стану міністеріалів спонукали вільних, а з середини XII ст. навіть знать, добровільно підкорятися сеньйорам на правах міністеріалів. Це підвищувало положення класу в громадській думці. Перше місце серед міністеріалів належало динстманам короля і духовних князів (Reichsdienstmannen), далі йшли міністеріали світських князів.Прелати, не рівні князям, і вільні феодали-не князі тримали, якщо і не динстманів, то все-таки невільних лицарів, що стояли нижчеміністеріалів. У південній та західнійНімеччині такі milites (eigene Ritter) зустрічалися навіть на службі у тих же динстманів. ВАвстрії таШтиріїгерцогським динстманам вдалося в другій половині XIII ст. зрівнятися з місцевою знаттю (вони стали Dienstherren), їх місце, як динстмани, зайняли невільні лицарі (Eigenmannen). Упівнічній Німеччині, де князі роздавали лени переважно динстманам, знать із серединиXII ст. стала масами переходити в міністеріали. Право з'являтися в графському суді і бутишефеном з серединиXIII ст. скрізь визнане за динстманами. У XIV столітті цілком забуте їх невільне походження, пам'ять про яке до XV ст. збереглася дляeigene Ritter. УXII ст. вільні лицарі і лицарі-міністеріали розрізнялися якordo equestris maior et minor. Перехід нових шарів невільних класів або вільного, але не військового населення в лицарство був затриманий у середині XII ст. Починаючи зГогенштауфенів, німецьке лицарство замикається в спадковий стан. ПостановаФрідріха I від1156 року (Constitutio de раси tenenda) забороняла селянам носитиспис імеч, навітькупець не сміє оперізуватисямечем, а повинен прив'язувати його досідла. Ця конституція вводить і поняття про лицарське походження (Ritterbürtigkeit), miles (вершник) має право напоєдинок, якщо може довести своє лицарське походження (quod antiquitus cum parentibus suis natione legitimus miles existat). Відповідно до«Саксонського Дзеркала», в істинного лицаря (von ridderes art) вже батько і дід повинні були бути лицарями. Інша конституція Фрідріха I (Constitutio contra incendiarios,1187 —88 років) забороняла синамсвящеників,дияконів іселян оперізуватисямечем за лицарським звичаєм.
УФранціїзнатними людьми вважалися власники земель, тобтофеодів (fief-terre), другою ознакою знатності стало допущення до посвячення в лицарі. Хоча прості люди і потрапляли іноді у лицарі — проте переважало правило, що в лицарі посвячували власника лену. Наділені ленами міністеріали, тобто люди невільних станів (sergent fieffé, serviens), прирівнювалися до вавасорів, тобто до нижчої знаті. Поки володіння феодом було головною ознакою знатності,містяни і навітьселяни могли набувати її простою купівлею ленів. У кінціXIII століття купівляфеодів незнатними людьми була ускладнена важким податком (droit de franc-fief), але в цей час у знать можна було потрапляти і через «дарування» (lettre d'anoblissement)суверена, право «дарування» знатності стало привілеємкороля.
ВАнглії право посвячувати в лицарі (knight) дуже рано стало прерогативою корони.Генріх III іЕдуард I вимагали обов'язкового посвячення в лицарі від будь-якого ленника, що володів щорічним доходом із землі не нижче 20фунтів. Факт володіння леном узяв верх над походженням особи.
Вплив церкви на військовий стан йшов спочатку через присягу на вірність, потім через присягу Земному або Божому світу, нарешті — через обряд освяченнязброї перед врученням його воїнові, коли він досягав зрілості. «Вірність» передбачає виконання християнського обов'язку служити Богові, дотриманнясувереном миру по відношенню до церков, вдів, сиріт, обов'язок дотримуватися справедливості тощо. Земний і Божий світ (treugaіpax), скріплюють присягу, що встановлюєтьсясуверенами і соборами.Pax охороняє від насильств все невійськове населення —кліриків, жінок,купців,селян, аtreuga обмежує чвари між самими лицарями.
В цей час західно-європейські джерела згадують про участь лицарів-українців у турнірах, які влаштовували різні європейські королі. Наприклад, поема ХІІ ст. «Сад троянд» повідомляє про «Гартніта і Гартунга з Русі» на турнірі у Вормсі.Про звичай руських (давньоукраїнських) дружинників прикрашати бойові щити геральдичними кольорами або гербами повідомляє «Слово о полку Ігоревім», Іпатівський літопис, Радзивіллівський літопис та багато інших історичних писемних джерел.
В іншій європейській епічній поемі ХІІІ ст. «Ортніт» одним із головних героїв виступає лицар Ілля з Русі («Iliaz von Reuzzen»), чорний стяг якого прикрашало зображення Золотого Лева.Таке ж зображення з підписом Герб Королівства Русі-України зустрічаємо в більшості європейських гербовників починаючи з ХІІІ ст.Золотий лев на чорному або синьому полі витісняє різноманітні варіації зображення Тризуба, як герба Королівства Русі, починаючи з правлінняКороля Данила.Відомий також факт, коли на службу до Короля Данила під час походу у Гори Угорські приєдналася ціла хоругва лицарів гербу Сас. «…Початок роду гербуСас — із Саксонії, тому так і називається. З Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх, звідки прибули на службу до руського князя Данила, а потім його сина Лева. Осівши в Руській землі, завели сім'ї та в різних родах тим гербом послуговувалися», писав у 1584 р. польський хроністБартош Папроцький. Згодом Саси асимілювалися (ймовірно, збойками) та стали називатись найчисельнішим руським лицарським родом.
З середини 14-того ст. руське (українське) лицарство як клас починає підійматися, і Золотою Добою руського лицарства стає період 1360—1450 рр., коли руські лицарі нічим не поступаються європейським ні в битвах (Сині води 1362,Зимовий похід 1396,битва на Ворсклі 1399, битва при Грюнвальді 1410, тощо), ні в нобилітаті. Лицарі отримують право збирати свій сеймик та фактично здійснюють паралельне королівському самоврядування, що чітко прослідковується уконфедерації 1446 року. Яскравими представникамилицарства, які активно відтворюються у сучасності, є учасникиГрюнвальдської битви 1410 року.
На жаль, нам поки багато невідомо з ритуалів посвячення та традицій українського лицарства.
Багато дослідників порівнюють українські козацькі війська, зокрема Військо Запорізьке, з лицарськими орденами Європи періоду Середньовіччя, навіть називають православним лицарським орденом Європи.Запорозька Січ — подібно до середньовічних лицарів була пов'язана узами общини (societas), віри (religio) та покликання (vocatio) або мети.
В період розквітуГетьманщини, розвиваються досить тісні зв'язки між лицарямиМальтійського ордену та Запорізькою Січчю. Хоча офіційно Мальтійський Орден на українських землях з'явився 1609 року, контакти мали місце й раніше. Князь Дмитро Вишневецький, який заснував Запорізьку Січ, розбудовував її за зразком Мальтійського Ордену.
З 1609 року, на території сучасної України,Мальтійський Орден мав Волинське пріорство, створене на землях князяЯнуша Острозького, який заповів Орденові свій маєток. Польський Сейм офіційно дозволив створення Волинського Пріорства. Дослідники кажуть, що багато козаків належали до цього лицарського ордену. «Мальтійцями» (членами ордену) також було багато представників української шляхти, деякі з них навіть заповідали свої маєтків на території України ордену.
Лицарська культура виробляється уфеодальному середовищі. Сам станфеодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і шляхетні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарірангом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які з'являлись на перший поклик пана. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких перебувало у військовій виучці і зброї. Багато з них мандрували, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючинайманцями, а нерідко займалися грабунком.
Військова справа була прерогативоюфеодалів і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялося носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь в битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.
Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого шляхетного походження на гіллястегенеалогічне дерево, мав родовий герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, в окремих випадках у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися в процесі розвитку міст — цей привілей стали все частіше купувати.
У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю — насампередмечем ісписом, а також боротьбі і плаванню. Він стававпажем, потімзброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.
Улицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобов'язаний володіти безліччю чеснот. Він повинен був бути зовні красивий і привабливий. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам.Лати і кінськаупряж, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від лицаря вимагалась фізична сила, інакше він просто не зміг би носити лати, що важили до 25-35 кг.Лати починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.
Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Своюдоблесть треба було весь час підтверджувати, і багато які лицарі знаходилися в постійному пошуку можливостей для цього. «Коли тут війна, я тут залишуся», — говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальнілицарські турніри. УXI–XIII ст. виробилися правила лицарських поєдинків. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом напереваги. Якщосписи ламалися, бралися замеч, потім забулаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання — імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».
Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Під час війни міжфранками ісарацинами один з найкращих лицарівКарла Великого на ім'я Ож'є викликався на поєдинок з лицарем сарацин. Коли ж Ож'є хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти його на Ож'є. Під час однієї з битв в ході хрестових походівРічард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дин послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард звів сина свого суперника в лицарське достоїнство.
Вже за часівТацита вручення зброї молодомугерманцеві в присутності народних зборів означало визнання його повнолітнім; зброю вручав хто-небудь з вождів племені, або батько, або родич юнака.Карл I Великий в791 р. урочисто оперезавмечем свого 13-річного синаЛюдовика, aЛюдовик — свого 15-річного синаКарла. Цей німецький звичай ліг в основусередньовічного посвячення в лицарі, як в члени військового стану, але був прикритий римським терміном — зведення в лицарі в середньовічних латинських текстах позначалося словами «надіти військовий пояс» (лат.cingulum militare).
Лицарем довгий час міг стати кожний. Спочатку в лицарі приймали (за німецькою традицією) з 12-ти, 15-ти, 19-ти років; проте вXIII столітті помітно прагнення відсунути його до повноліття, тобто до 21-го року. Посвячення найчастіше відбувалося у святаРіздва,Великодня,Вознесіння,П'ятидесятниці. Звідси з'явився звичай «нічної варти» напередодні присвяти ( veillée des armes). Кожен лицар міг посвячувати в лицарі, але найчастіше це робили родичі присвячуваного,сеньйори,королі таімператори прагнули затвердити це право винятково за собою.
УXI —XII ст. до німецького звичаю вручення зброї додалися спочатку тільки обряд підв'язуваннязолотих шпор, одяганнякольчуги ішолома, ванна перед одяганням.Colée, тобто удардолонею пошиї, увійшов у вжиток пізніше. До кінця обряду лицар вскакував, не торкаючись стремена, наконя, скакавгалопом і ударомсписа вражавманекени (quintaine), закріплені на стовпах. Іноді самі лицарі зверталися за освяченням зброї до церкви; таким чином став проникати в обряд християнський мотив.
Ідеалізоване зображення середньовічного лицаря:Гартман фон Аує
Під впливом церкви, німецькийвійськовий обряд стає спочатку релігійним, коли церква тільки благословляла меч (bénir l'epée, в XII ст.), а потім і прямолітургійним, колицерква сама опоясує лицарямечем (ceindre l'epée, в XIII ст.). У стародавніх єпископських обрядниках розрізняють Benedictio ensis et armorum (благословення зброї) від Benedictio novi militis (посвята лицаря). Найдавніші сліди посвячення лицаря церквою знайдені в римській рукописі початку XI ст., але потім до XIII ст. немає слідів Benedictio novi militis; можна думати, що цей обряд виник уРимі і поширився звідти.
Гербовінаплічник і погони ailettes, що носилися лицарями до появи справжніх металевих наплічників, у зв'язку з тим що вони, як і тодішні щити, були зроблені з дерева і шкіри, і носили їх, у основному, натурнірах іпарадах — на відміну від справжніх погонів служили лише для носіння гербів
Удар при посвяченні в лицарі вперше згадується на початкуXIII століття а уЛамберта Арденського (Lambertus Ardensis), в історії графівде Ґінь ід'Ардре.Алапа проникла і в церковний обряд Benedictio novi militis. Заєпископським обрядникомГільома Дюран,єпископ, післяСлужби Божої, приступає доблагословеннямеча, який оголеним лежить нажертівнику, потімєпископ бере його і кладе в праву руку майбутньому лицареві; нарешті, вклавшимеч упіхви, опоясує посвяченого, зі словами:«Accingere gladio tuo super femur etc.»(хай буде підперезано стегна твоїмечем); по-братському цілує нового лицаря і даєalapa, у вигляді легкого дотику рукою; старі лицарі прив'язують новому шпори; все кінчається врученнямпрапора.
Лицарський удар поширювався уФранції з півночі. Сучасники бачили в ньому випробування смирення. Для невільнихвершників прийняття в лицарі було рівносильне звільненню, а тому, ймовірно, саме при їх посвяченні і з'являється впершеcolée- удар, який треба в такому випадку зіставити з римською формою звільнення per vindictam, зберігався до VIII ст. (Формула відпущення раба на волю в церкві складена за формулою звільнення per vindictam; в англо-норманському праві знаходимо звільнення на народних зборах графства шляхом вручення зброї).
У Німеччині стародавнім обрядом при посвяченні в лицарі є лише оперізування мечем при досягненні повноліття (Schwertleite); існування «удару» (Ritterschlag) до XIV ст. не доведено.Графа Вільгельма Голландського не було ще посвячено у лицарі, коли1247 року його обралиримським королем.
УЙоганна Бекі (близько1350 р.) зберігся опис його посвячення в лицарі шляхом удару. Лицар мав бути «miles»: тобто magnanimus (великодушний), ingenuus (вільнонароджений), largifluus (щедрий), egregius (доблесний), strenuus (войовничий). Лицарська присяга (votum professionis), між іншим, складала:
щодня слухати обідню,
піддавати життя небезпеці за католицьку віру
охороняти церкви і духовенство від грабіжників
охороняти вдів і сиріт
уникати несправедливою середовища і нечистого заробітку
для порятунку безневинного йти на поєдинок
відвідувати турніри тільки заради військових вправ
шанобливо служити імператорові в мирських справах
не відчужувати імперських ленів
жити бездоганно перед Господом і людьми
Поширення вНімеччині colée (удару) могло бути у зв'язку з французьким впливом приКарлі IV. Лицарський удар тепер отримував той, хто вже раніше володів зброєю, тоді як у старі часи вручення зброї при повнолітті і посвячення в лицарі завжди збігалися. Просте вручення зброї залишилося обов'язковим для кожноговоїна; урочисте освяченнямеча,золотої шпори і «удар» стали ознакою прийняття воїна влицарський орден. Молодий мужчина, що отримав зброю, стаєзброєносцем (scutarius, Knappe, Knecht, armiger, écyyer). Однак, оскільки лицарство в соціальному відношенні замкнулося у вищий шар військової знаті, то зі«зброєносців» стають лицарями лише сини лицарів (chevalier, Ritter, knight); невільні, підвищуючись і отримуючи важкелицарське озброєння — не називаються тепер лицарями, а потрапляють до кола знаті як нижчий її шар під тим же ім'ям«зброєносців», яке сини лицарів (Edelknecht, armiger nobilis) носять тимчасово, перед посвяченням у члениордену. Лицарство стає не стільки установою, скільки — за прикладомФранції — ідеалом для всього військового стануСередньовіччя. Тому не в анналах, а впоезії найяскравіше закарбувалися образи лицарів.
Крім церемонії посвячення в лицарі, існувала також і процедура позбавлення лицарського звання, що звичайно (але не обов'язково) завершувалось передачею колишнього лицаря до рукката.Церемонія відбувалася наешафотi, на якому був повішаний зворотним бокомщит лицаря (обов'язково із зображеним на ньому особистимгербом), і супроводжувалася співом заупокійних молитовхором здюжинисвящеників.
У ході церемонії з лицаря у повному обладунку після кожного проспіваногопсалма знімали будь-яку частину лицарських обладунків (знімали не тільки зброю, але й наприкладшпори, які були атрибутом лицарської гідності). Після повного викриття і ще одного заупокійного псалма розбивали на три частини особистийгерб лицаря (разом зі щитом, на якому він зображений). Після чого співали 109-йпсалом царяДавида, що складається з наборупроклять, під останні слова якого геральд (а іноді особисто самкороль) виливав на колишнього лицаря холодну воду, символізуючи очищення. Потім колишнього лицаря спускали зешафота за допомогоюшибениці, петля якої була пропущена під пахвами. Колишнього лицаря під улюлюкання натовпу вели до церкви, де по ньому проводили справжнюзаупокійну службу, після закінчення якої його передавали в рукиката, якщо йому не було присуджено завироком іншепокарання (усе могло обмежитися позбавленням лицарської гідності). Після виконаннявироку (наприклад,страти), геральди на повний голос оголошували дітей (чи інших спадкоємців) «підлими (дослівноВіланамифр.vilain, позбавленими чинів, які не мають права носити зброю і з'являтися і брати участь в іграх ітурнірах,дворі і на королівських зборах, під страхом бути роздягненими догола і висіченими різками, подібновіланам і народженим від неблагородного батька». Особливо страшним таке покарання було для німецькихміністреалісів, оскільки вони, навіть будучи лицарями (з приставкою фон), формально вважалисякріпаками, і позбавлення лицарського достоїнства перетворювало їхніх нащадків у справжніхкріпаків.
Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий і кровожерний воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарногокороля Артура (Кретьєн де Труа,Вольфрам фон Ешенбах).
Зображення турніру. Вальтер фон Клінґен (Codex Manesse)
Пізніше романи «Круглого Столу»,трувери іміннезінгери поетизують придворне лицарство XIII ст. Середвершників-міністеріалів ізброєносців, які заслуговують налицарські шпори при дворахсюзеренів, міг виникнути ікульт дам; покора і повага дружині сеньйора, як істоті більш високій, перетворився на поклоніння ідеалу жінки і служіння дамі серця, в основному одруженій жінці, що стоїть за суспільним положенням вище за шанувальника.Столітня війна міжФранцією іАнглією у XIV ст. внесла ідею «національної честі» в середовище лицарів обох ворожих країн.
У XI—XII ст. важкоозброєні лицарі захищали себе тількикольчугами, а легкоозброєнівершники йшли в бій абсолютно без металевих обладунків. УXIII ст., у міру того як важкоозброєнакіннота запасаєтьсянагрудниками ікорсетами, у легкоозброєних вершників з'являютьсякольчуги.
Кожен важкоозброєний лицар брав з собою в битву трьох коней (звичайно типудестріє) і одного, двох або трьохзброєносців, яких, зазвичай, набирали із залежних людей або лицарських синів, що не отримали присвячення в лицарі.Зброєносці спочатку йшли в битву пішими і під час сутичок залишалися позаду, із запасними кіньми і зброєю. Коли в XIV ст. серед лицарів укоренився звичай спішуватись під час битви, тозброєносці стали набиратися з легких вершників; рахунок лицарському війську став йти по «списах», рахуючи трьох вершників як одинлицарський спис. НаРейні для тієї ж лицарської одиниці з'явилася назва «gleve» (glaive).
Звичайною побудовою для загону лицарів у Середньовіччі бувклин (cuneus). Такий «клин» міг складатися з декількох сотень лицарів, а іноді і з декількох тисяч. Найчастіше все лицарське військо вибудовувалося перед битвою в три бойові лінії, одна за одною, а кожна бойова лінія розпадалася на «клини» і мала центр і два крила.
ЛицаріСередньовіччя об'єднувались в організації, які назвалисьорденами (анг. order). Ордени були як світськими так і духовними.Перші релігійні ордени лицарів було створено під часхрестових походів для захисту, супроводу, догляду за прочанами доСвятої землі і святих місць і захисту відмусульман. Умовами для членів ордену були бідність,цнотливість, послух і військова служба. З середини 14-го Століття ордени давали надійну базу для влади монарха.Серед основних —Мальтійський орден,Орден Підв'язки, Орден святого Гумберта ,Орден тамплієрів.
Замки мали коло завдань, найважливішими з яких були військові та адміністративні. Як і інші оборонні споруди, замки могло бути використано як бази для операцій на ворожій території.Зі становленням лицарства по всій Європі лицарі споруджують оборонні споруди —Замки в основному з каменя. Пам'ятками середньовічного лицарства залишаютьсязамкиXII —XIV ст. Із виродженням лицарства такі замки перетворювалися іноді в розбійницькі гнізда, опорні пункти для систематичного грабунку сусідів і подорожніх.Рудольфу Габсбурзькому належить честь знищення в Німеччині великого числа розбійницьких гнізд таких лицарів-грабіжників.При широкому застосуванні у війнахвогнепальної зброї, а, особливо, після винайденнявибухівки, оборонне значення замків зникає і їх припиняють будувати, хоча ще деякий час їх зводять із декоративною метою.
↑абЯковенко H. M.Політична культура еліт[Архівовано 28 березня 2016 уWayback Machine.] // Історія української культури: у 5-ти томах. — Т. 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). — Київ, Наукова думка, 2001.
.jpg)
