Коліївщина
Українсько-польські війни Російсько-українські війни
Табір гайдамаків
Дата: Травень 1768 – Червень 1769 Місце: Правобережна Україна Результат: Придушення повстання
Сторони
Річ Посполита Російська імперія	Гайдамаки
Командувачі
Ян Браницький Міхаїл Кречетніков Юзеф-Гавриїл Стемпковський	Максим Залізняк Іван Гонта Микита Швачка Іван Бондаренко

Колії́вщина —козацько-селянське національно-визвольне^[1] повстання уПравобережній Україні у1768—1769 роках. Спровоковане національним і релігійним гнітом правобережного українського населення в Речі Посполитій.

Очолив це повстання послушникМотронинського монастиря, запорожець^[2]Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став сотник уманськоїнадвірної міліціїІван Ґонта.

Коліївщина стала найвищим етапомгайдамацького руху. У відповідь на реакційну політику Речі Посполитої повстанці почали виганяти унійних священників^[3][4] та винищувати римо-католицьке таєврейське населення вКиївському іБрацлавському воєводствах^[5]. Повстання було придушенеросійськими військами (спільно з коронними військами таВійськом Запорозьким Низовим^[6][7]), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

Коліївщина, за версією, що найчастіше зустрічається в науковій і художній літературі, походить від слова«колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття свиней, які вміють робити це найбільш професійно і швидко. УтворіТараса Шевченка згадується процедураосвячення ножів на означенняміжетнічної тарелігійної складових повстання. Прихильниця цієї версії трактування назвиНаталя Яковенко у своїй книзі «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» наводить такі словаМаксима Залізняка:

«...поляків, жидів, та тих, котрі у служінні конфедератів були віри грецької, поколото чимало, а скільки - точно не знаю, проте гадаю, не менше як усіх чоловічої і жіночої статі, включно немовлят, тисячі дві поколото» Оригінальний текст(рос.) «...поляков, жидов, а притом и тех, кои во услужении конфедератов были веры греческой,поколото немалое число, а сколко — заподлинно знать не могу, однако думаю, не менее как всех мужеска и женска пола, даже до сущих младенцев, тысечи две человекпоколото»[8]

Порівняно з попередніми виступами гайдамаків Коліївщина мала ширшу соціальну базу, вищий рівень організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічну спрямованість. Гайдамаки обґрунтовували свої дії як визвольну війну проти тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями).^[9]

За іншою версією назва «Коліївщина» можливо бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означали несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «slużba kolejna». Надвірну міліцію у XVIII столітті називали колійцями. Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків^[10].

Парафіяни візантійського східного обряду становили масу людей неприхильних доРечі Посполитої, особливо на окраїнах, де вони становили компактну більшість. З переходом Києва до Росії (згідно з угодою проВічний мир1686 року) вони втратили моральну опору в Речі Посполитій, отож відтоді почався чисельний перехід цілих парафій доунії; щоправда релігійні переконання щойно навернених відрізнялися надто великою неусталеністю, в глибині їхніх сердець дрімали прихована симпатія до віри предків та лагідність до недавніх традицій козаччини. Крім того, уряд Речі Посполитої зробив жахливу помилку, дозволяючи визнання суверенітетудизунітськогоМогильовського єпископа Київськогоархієпископату, що був поза межами Республіки; наступне те, що стерпів присвоєння іноземним переяславським єпископом влади над православною Україною та Поділлям. Внаслідок такої опіки сусідської Росії виникли найбільш нездорові стосунки. Ця справа першочергової ваги стала зрозумілою тільки під часЧотирирічного сейму1788—1792 рр., коли, на жаль запізно, виникла думка підпорядкуватидизунітівКонстантинопольському патріархату. До речі, звернімо увагу, що пізніше в добуЦарства Польського, яке прецінь мало так мало православного народу, одним з найважчих людей тієї епохи, князем Франчішеком Ксаверієм Друцьким-Любецьким, у1829 році була висловлена думка про усунення залежності дизунітів відпетербурзькогоСиноду і визначення окремого дляЦарства Польського архієпископа. Як тільки єпископом уПереяславі ставГервасій Линцевський (27 липня1757), розпочалася наполеглива релігійна пропаганда, звичайно, непозбавлена політичних намірів. Активну допомогу в цій місіонерській роботі надав надалі моральний натхненник гайдамацького руху в1768 роціМельхіседек Значко-Яворський,ігуменМотронинського монастиря, розташованого вЖаботинському ключі. Він розпочав свою діяльність з розповсюдження сфабрикованих новин про парафіянлатинського обряду та з відповідних винагород за навернення наддніпрянських парафій.1765 року він вирушив доВаршави, де отримав відСтаніслава Августа грамоту, яка забезпечувала свободу визнаннядизунітів. Звідтоді пропаганда Яворського почала значно посилюватися; погоджено діючи з відомимГеоргієм Кониським,Могильовським архієпископом, Мельхіседек почав бурхливу агітацію по всій Україні.[11]

У лютому1768 року під тиском російського уряду король Речі ПосполитоїСтаніслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками вірян православної і протестантської церков. Значна частинашляхти Речі Посполитої була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Речі Посполитої з-під впливуРосійської імперії у містіБарі наПоділлі (29 лютого1768), стався вибухБарської конфедерації. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнуватиправославніцеркви імонастирі наКиївщині,Поділлі іВолині.

Цей рух по суті справи мусив повернутися проти зусиль Яворського та Лінцевського. Звідсіля з’явився проєкт Мельхиседека закликати до бунту проти поляків за віру, до якого почав намовляти колишнього ченцяМотронинського монастиряМаксима Залізняка, показавши йому занадто підроблений указ[12] імператриціКатерини, який закликав до збройної розправи з «ляхами». Ця ідея впала на благодатний ґрунт. Народ український добре пам'ятав традиції козаччини, невігластво, старі спогади безкарної сваволі та свободи, нарешті щойно розбурханий релігійний фанатизм призвів до спалаху бійні. По сьогоднішній день гайдамаччина ретельно не досліджена. Наскільки вплив релігійної агітації не підлягає сумніву, настільки причетність російської влади до цього руху не була належно висвітлена у подробицях. ДепутаціяЧотирирічного сейму призначена для розслідування справи бунту на підставі показань очевидців визначила, що серед гайдамаків були російські офіцери та солдати. Цей факт, здається, немає заперечень, проте з іншого боку, слід зазначити, щофельдмаршалРум'янцев у своїх офіційних інсинуаціях називає вищезгадані факти звичайним дезертирством, наказуючи втікачів схопити і вчинити з ними жорстокіше, ніж з ворогом.[13]

Підозрілим щодо причетності російської влади та церкви є й такий факт:

Суду надМельхіседеком таГервасієм Линцевським не було взагалі. Гервасій був переведений до Києва із збереженням попереднього сану, Мельхіседек нібито поселився в Росії…[14]

Більше терпіли, ще терпіть. Ховайтеся, утікайте, а до гайдамаків не приставайте. Наша справа судом доходить та терпінням. Краще безневинно постраждати, чим винуватцями жити[15]

Мельхиседека в 1768 році на правобережній Україні не було. З 1766 року, видворений із Правобережжя повстанцями Захара Харка, він перебував у Михайлівському монастиріПереяслава, тож до організації повстання надвірних козаків він не був причетним. Мельхиседека пізніше звинувачували в тому, що він сам склав грамоту для Залізняка, підмовив його стати на чолі повстання, та з благословенняГервасія дав грошей для найму козаків та гайдамаків. Один із головних біографів життя Мельхиседека — Яновський, що майже одразу по смерті ігумена створив його життєпис, не дає ствердної відповіді щодо участі Мельхиседека в Коліївщині. Сучасні дослідники повністю відкидають його участь у повстанні.

Мельхиседека Синодальним указом від 30 жовтня 1768 року було призначено ігуменом Михайлівського монастиря Переяслава, але після смерті Линцевського 1769 року було переведено на «ряд обыкновенных служебных лиц и в своей деятельности не выступал уже из узкой сферы монастырской деятельности». 93-річний Мельхиседек помер у Глухівському Петропавлівському монастирі 14 червня 1809 року.

Восени 1767 року в монастирях Придніпров'я під виглядом послушників оселилась група запорозьких козаків. Її ядро складалося з восьми осіб, серед якихМаксим Залізняк,Кіндрат Лусконіг,Микита Швачка,Андрій Журба,Василь Бурка,Дем'ян Чернявщенко таІван Бондаренко. Очолював групуЙосип Шелест. Саме вони починали агітувати українців до повстання. Так, Шелест закликав селян доповстання протишляхти Речі Посполитої, посилаючись на лист кошового СічіПетра Калнишевського.

Після смерті Шелеста від випадкового пострілуКіндрата Лусконога між 20 та 23 травня 1768 року на чолі повстанців ставМаксим Залізняк.26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід з урочищаХолодний Яр підЧигирином. Повстанське військо здобулоЖаботин,Смілу,Черкаси,Богуслав,Канів,Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося доУмані, яка належалакиївському воєводіФранцішеку Салезію Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою. Проте Гонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня1768 року на Умань.

Післяздобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і княземСмілянським, а І. Гонту — полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні—липні1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажкамиМикитою Швачкою,Андрієм Журбою,Семеном Неживим, П. Тараном, С. Лепехою,Іваном Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими^[16]. Повстання загрожувало перекинутися на власне землі Речі Посполитої,Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня1768 р. російські війська разом з армією Речі Посполитої розпочали каральні акції проти гайдамаків.

26 червня (7 липня)1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанцівМ. Залізняка,І. Гонту таС. Неживого, а їхні загони роззброїли.

Після повідомлення про захопленняМ. Залізняка таІ. Гонти вФастові відбулася чергова рада повстанців. Рада проголосила полковникомМикиту Швачку, підполковниками було обраноІвана Бондаренка іАндрія Журбу. Гайдамаки оголосили своїми ворогами не тільки поляків і євреїв, а ще й росіян, з якими до того бойових зіткнень уникали.У польській мемуарній літературі збереглося повідомлення, що в середині літа 1768 року хтось почав серед народу розкидати прокламації. У листах тих говорилося:

Не тільки лях, але й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом, тому що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить необмежену свободу»[17].

Підписував заклики козакІван Бондаренко. Ці листівки мали несподіваний ефект: гайдамаки почали атакувати дрібнігарнізони російських військ, так що ті почали просити допомоги у поляків.

5—6 липня 1768 року об'єднане повстанське військо на чолі з Микитою Швачкою обложилоБілу Церкву, де перебував російський гарнізон. Після невдалого штурму білоцерківського замку повстанці вирішили підкріпити свої сили. Швачка пішов на південь, Бондаренко — на північ, а Журба розбив табір у селіБлощинці, неподалік Білої Церкви.

9 липня 1768 полковникМикита Швачка пораненим був захоплений у полон солдатами Московського карабінерного полку поблизу м.Богуслав. Разом із 68-ма полоненими козаками та «двома знаменами» відправлений доКиєва в розпорядження київського генерал-губернатора Ф.Воєйкова. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Останній полковник повстання надвірних козаківІван Бондаренко, що прийняв булаву в рідному селіГрузька, що на Київщині, був підступно схоплений уМакарові 20 липня 1768 року сотником корнинських надвірних козаків Данилом Щербиною. Страчений уЧорнобилі 8 серпня 1768^[18]. Проте, остаточно повстання надвірних козаків було придушено тільки у квітні—травні1769 р. російським генералом М. Кречетниковим.

Широке використання запорозьких звань, атрибутів та невизнання влади кошового отамана низовців призвели до активної боротьби Війська Запорозького Низового проти повстанців. Запорозький Кіш на чолі з Калнишевським разом із російськими коронними військами виступив на придушення Коліївщини. Внаслідок експедицій січова в’язниця (пушкарня) була вкрай заповнена полоненими гайдамаками. 26 грудня 1768 у Новій Січі частина козаків соціально-політичні та економічні причини влаштували повстання знане як«бунт сіроми» внаслідок якого козацька старшина була скинута, а гайдамаків було звільнено. Заворушення тривали до весни наступного року і закінчились поразкою повстанців^[7].

Каральні війська Речі Посполитої жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем суддіКсаверія Браницького, який судив переданих коронним властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королю, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав коронному судові вКодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, —посаджено на палю^[19].

Після сильних тортур у с. Сербах,І. Гонта був страчений.М. Залізняка,М. Швачку та інших учасників повстання, які були жителямиЛівобережної України іЗапорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір доНерчинська. За іншим джерелом:

Залізняк, як російський підданий, був відправлений до Москви, але у дорозі за допомогою ув'язнених роззброїв солдатів і втік, пійманий потім нібито покараний батогами в Москві в 1769 або 1770 році.[14]

Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні близько 3000 учасників та підозрюваних у повстанні1768 р.^[19]

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів —поему«Гайдамаки»Т. Шевченко та польськомовний український письменникМіхал Грабовський оповідання «Коліївщина і степи»^[20].

РоманМиколи Глухенького «Коліївщина» описує своє бачення причин виникнення гайдамацького повстання 1768 року. У творі окрім голоти, наймитів, козацьких низів діють і конкретні історичні постаті — славнозвісні ватажки селянського рухуМаксим Залізняк,Іван Гонта,Семен Неживий.

У історичній повісті «Отаман Холодного Яру» Сергія Зінченко описані події визвольного руху на території Середнього Подніпров'я, яким керував один зі сподвижниківМаксима Залізняка —Семен Неживий

У1933 роцірежисеромІваном Кавалеридзе було знятофільм«Коліївщина», головним героєм якого став Семен Неживий.Роль С. Неживого зігравакторОлександр Сердюк

Михайло Станіславович народився недалеко від тих місць, де вирувала Коліївщина, в родині з українсько-польським корінням^[21]:

Я народився в селі Гальчині, Волинської губ., Житомирського повіту, у Коднянському приході, в 13 верстах від Бердичева, цього торгового Єрусалима Ізраїлю у придніпровській Русі, в 9 верстах от „святої“ Кодні, де карали гайдамаків Гонти та Залізняка мечем, колом та шибеницею у славу короля польського і Речі Посполитої. Такий жах був наведеним тоді на український люд, що до цього дня цей люд, промовляючи погрозу або прокляття, повторює: „щоб тебе свята Кодня не минула!“.

Він з дитинства спілкувався з багатьма учасниками тих подій, які воювали з обох боків. Тому не дивно, що серед його документів збереглися цінні свідчення, які можуть допомогти сприяти відновленню історичної правди про ті страшні часи. Так, Михайло Чайковський особисто знав сина губернатора Младановича, похресника Ґонти, і з цього приводу у своїх спогадах зазначає наступне:

Був там також кс. Младанович, син уманського губернатора (управителя) під час різні; він був хрещеником Ґонти і був ним врятований. Тепер він був інвалідом монастиря і не ніс жодних обов'язків, а все тільки розповідав про уманську різню, про Україну, гайдамаків,Запоріжжя. Він все пам'ятав і все зображував у своїх розповідях живими фарбами. Дивна справа — він не висловлював ані ненависті, ані раздратування проти Гонти. Всю вину злочину він приписував Феліксу Потоцькому і шляхті Речі Посполитої. Ось слова, які я часто чув від нього: «навчили його читати, писати і потроху всяким наукам, а потім хотіли його бити, саджати в „гусак“; зробили його полковником, — а полковник він був справжній, тому що він краще знав військову справу, чим реґіментарі, бригадири і ротмістри, — а потім хотіли над ним познущатися, як над хамом, мужиком; і мураха кусає, якщо її зачіпають, а що вже людина, та й ще така як Ґонта? Пани наварили цього пива, а люд Божий повинен був його пити — і п'є, та ніяк не вип'є до дна».

• 
  Реверс пам'ятної монети«Холодний Яр», яка присвячена, зокрема, й 250-літтю Коліївщини
• 
  Пам'ятна дошка повстанцям Коліївщини на майдані Гайдамаків уГородку

• Освячення ножів
• Дуб Максима Залізняка
• Галицьке повстання (1846)
• Повстання Палія
• Коліївщина (фільм)
• Площа Коліївщини (Львів)
• Холодний Яр (монета)

• КОЛІЇВЩИНА: Максим Залізняк та Іван Ґонта | Програма «Велич особистості» | 2017 (ВІДЕО)
• В. А. Смолій.Коліївщина[Архівовано 17 серпня 2016 уWayback Machine.] //Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.:В. А. Смолій (голова) та ін. ;Інститут історії України НАН України. —К. :Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 452. —ISBN 978-966-00-0692-8.
• Максимович М. О.збір. опов. т. 1[Архівовано 20 червня 2015 уWayback Machine.] —«Сказаніе о КоліивщинҌ»[Архівовано 30 грудня 2017 уWayback Machine.] ст.623-654, 1876. — VIII, 847 с.
• Петро Мірчук. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.[Архівовано 29 квітня 2015 уWayback Machine.]
• Коліївщина — документи[Архівовано 29 лютого 2008 уWayback Machine.]
• фільм Коліївщина[Архівовано 31 травня 2014 уWayback Machine.] (1933 рік). РежисерІван Кавалерідзе. Цікавою є наявність у фільмі одночасно 4 мов — української, польської, російської та ідишу.
• СпогадиМ. С. Чайковського, які містять кілька цікавих свідчень стосовно повстання.[Архівовано 22 грудня 2020 уWayback Machine.]
• Дмітрєв А. Коліївщина. З історії класової боротьби в Україні у другій половині XVIII ст. — М., 1934(рос.)
• Ю. В. БєлочкінаКоліївщина. 1768[Архівовано 13 серпня 2014 уWayback Machine.]; — Х.,«Фоліо» 2010
• Архив ЮЗР. — Ч1. — Т. 2,3.
• Яновський І. Архимандрит Мельхиседек Значко-Яворский, защитник православия и народности малорусской Украины прошлого столетия, в борьбе ея с униею и полонизацией края // Полтавские епархиальные ведомости. — № 22.1885.
• Тарас Чухліб. «Гайдамаччина» в Речі Посполитій XVIII ст. (причини повстанського руху в світлі джерел з українського табору)[Архівовано 14 січня 2018 уWayback Machine.]
• Таїрова-Яковлева Т. Г. Коліївщина: великі ілюзії / пер. з рос. Т. Кришталовської // K.: видавництво «Кліо», 2019. — 256 с. —ISBN 978-617-7023-95-0

• Коліївщина[Архівовано 15 вересня 2020 уWayback Machine.] //Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф.Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3,кн. V : Літери К — Ком. — С. 677-678. —1000 екз.
• Судити чи розуміти гайдамаків? Тарас Чухліб про Коліївщину[Архівовано 27 червня 2021 уWayback Machine.] //Історична правда
• Олег Гринів. Потрібна чесність у підходах. Національна історія в контексті європейського цивілізаційного розвитку (до статті Василя Расевича)[Архівовано 4 жовтня 2021 уWayback Machine.]
• Вадим Пепа. В своїй хаті своя правда[Архівовано 4 жовтня 2021 уWayback Machine.]
• Спогади Михайла Чайковського[Архівовано 22 грудня 2020 уWayback Machine.].
• «Уманська різанина» чи Уманська перемога?[Архівовано 26 листопада 2015 уWayback Machine.]

• Російсько-українські битви
• Національно-визвольні рухи
• Колоніальні війни Польщі
• Колоніальні війни Росії
• Українсько-польські війни
• Російсько-українські війни
• Селянські рухи
• Повстання XVIII століття
• Коліївщина
• Історія Гетьманщини
• Липень 1768
• 1768 в Україні
• 1769 в Україні
• Конфлікти в 1768
• Конфлікти в 1769

• Шаблон:Webarchive:посилання на Wayback Machine
• Сторінки, що використовують магічні посилання ISBN
• Використання шаблону Reflist із кількістю колонок
• Надпопулярні статті