Ця стаття містить символиМФА та знаки описуваної системи письма. Якщо у Вас не встановлений відповідний шрифт, то замістьюнікодівських символів Ви можете побачити знаки питання, квадратики або інші знаки.
Кирилиця походить відгрецькогоуніціального письма, розбавленого додатковими знакамиглаголиці й деякимилігатурами. Ці додаткові літери використовувалися в старій церковнослов'янській мові й були відсутні в грецькій. Абетку названо на честь візантійських святих Кирила і Мефодія, яким традиція приписує винахід глаголиці. Ймовірно, розробником кирилиці були їхні учні-болгари, зокремаКлимент Охридський.
1 січня 2007 р., після приєднання Болгарії до Європейського Союзу, кирилиця стала третім офіційним алфавітом ЄС, після латини і грецького письма[4].
Впровадженняхристиянства значно прискорило розвиток писемності й літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках9 ст. візантійський імператорМихайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з містаФесалоніки (Солуні) —Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство вМоравії та інших слов'янських земляхстарослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янськийалфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мовуЄвангеліє. На початкуXI ст. на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася нагрецькому алфавіті, іглаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до IX ст. місцеве населення користувалосяабеткою з 27літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.
Найдавнішою з нині відомих датованою кириличною пам'яткою є напис931 року в скельномумонастирі біля селаКрепча вБолгарії. Найдавнішіпергаментні кириличнірукописи —Савина книга (СавинеЄвангеліє) кінця 10 або початку XI ст., Супрасльський збірник XI ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складуКиївської Русі) таЕнинський апостол XI ст., знайдений уБолгарії. Найдавнішою точно датованою кириличноюкнигою є давньоруськеОстромирове Євангеліє1056—1057 років. Кирилиця протягом X—XII ст. вживалася рівнобіжно зглаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою кирилиці передглаголицею було відносно простіше накреслення літер. Існує думка, що кирилиця прийшла доКиївської Русі зБолгарії разом із старослов'янськими богослужнимикнигами після офіційного прийняттяхристиянства у988 році. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили поблизу села Гньоздова наСмоленщині (Росія), датують першою половиною або третьою чвертю 10 ст.[5] Впевненіше датуються золоті та срібні монетиВеликого київського князя Володимира з кириличними текстами, карбовані, очевидно, з кінця 10 ст.
У писемності східних і південних слов'ян змінювалася форма літер кирилиці, змінювалися склад літер та їхнє звукове значення. Зміни графіки були пов'язані з розвитком слов'янських мов та внутрішньомовними процесами.
У 12 столітті в давньоруських рукописах виходять з ужитку такі літери, як йотований юс і юс великий, їх заміняють відповідно «Ꙗ», Ѧ або «ю», «оу». Літера юс малий поступово набула значення ['а] з попередньою м'якістю або поєднання ja. У рукописах 13 століття помітне опущення літер ь, ь, що пов'язане з заміною літер «ь» на «о» та «ь» на «е». У деяких рукописах, починаючи з 12 століття, літера Ѣ пишеться замість літери «е» (південно-західні, або галицько-волинські джерела). У низці давньоруських рукописів зустрічається заміна літери «ц» на «ч» (новгородські рукописи з 11 століття), заміна «с» на «ш», «з» на «ж» (псковські рукописи). У 14-15 століттях з'являються рукописи з заміною літер ѣ — і та ѣ — і.
У болгарських рукописах 12-13 століття спостерігається заміна юсів, великого і малого, йотовані юси виходять з ужитку; можлива заміна літер Ѣ — Ꙗ, ь — ь. У цей же період зафіксовані так звані одноерові джерела, в яких вживається або «ь», або «ь». Можливою була заміна літер «ь» та юс великий. Літера Ѫ існувала в болгарській абетці до 1945 року. Поступово виходять з ужитку літери йотованих голосних в положенні після голосних (моа, добраа), часто змішуються літери и — в.
У ранніх сербських рукописах відбувається втрата літер, що позначали носові голосні, виходить з ужитку літера «ь», а літера «ь» часто подвоюється. З 14 століття спостерігається заміна ъ — ь на літеру «а».
Протягом історії кирилиці мінявся тип письма. Першим з'явивсяустав. З 14 ст. поширивсянапівустав. Появанапівуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба вкнигах та іншихтекстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення наприкінці 14 ст.скоропису. Ізскоропису розвинувсякурсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними літерами. В 14 ст. з'явилася і орнаментальна в'язь у заголовках.Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарськихшрифтів. УРосії у1708 р. був створений близький до нинішньогогражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світськітексти. Накреслення літер стало спрощеним і наближеним до стилюлатинського шрифту.Елементи такогошрифту в східнослов'янських друках з'явилися раніше (вУкраїні1591 року в «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»).
Кирилиця була створена дляцерковно-слов'янської мови. Замінилаглаголицю, яка використовувалася раніше. Містила декілька невикористовуваних сьогоднілітер. Склад первісної кириличної абетки невідомий. «Класична» старослов'янська кирилиця з 43 літер, ймовірно, містить також і пізніші літери (ы, оу, йотовані). Кирилиця включаєгрецький алфавіт, але деякі суто грецькі літери (ксі, псі, фіта, іжиця) стоять не на своєму початковому місці, а винесені в кінець. Деякі літери кирилиці, що відсутні в грецькому алфавіті, за обрисами близькі до глаголичних.Ц таШ зовні схожі на деякі літери давніх алфавітів (арамейське письмо,ефіопське письмо,коптське письмо,єврейське письмо,брахмі). Однозначно визначити джерело запозичення наразі дуже складно.Б за обрисами схожа наВ,Щ наШ. Принципи створеннядиграф у кирилиці (Ы з ЪІ, ОУ, йотовані літери) загалом наслідують глаголичні.
Літери кирилиці використовуються длязапису чисел за грецькою системою (кирилична система числення). Замість пари зовсім архаїчних знаків —сампі тастигма, — що не входять навіть до класичного грецького алфавіту з 24 літер, пристосовані інші слов'янські літери — Ц (900) і S (6) ; згодом і третій такий знак,коппа, спочатку використовувався в кирилиці для позначення 90, але його заступила літера Ч. Деякі літери, що відсутні в грецькому алфавіті (наприклад, Б, Ж), не мають числового значення. Це відрізняє кирилицю від глаголиці, де числові значення не відповідали грецьким і ці літери не пропускалися.
Літери кирилиці мають власні назви, за різними загальним слов'янським іменам, які з них починаються, або прямо запозичені з грецької (ксі, псі); етимологія деяких назв спірна. Так само, судячи з давніхабецедаріїв, називалися й літери глаголиці. Ось список основних знаків кирилиці:
Походить від курсивного різновиду грецької літериΓ γ «гамма». УXIV ст. передавався на письмі диграфомкг (кгрунт — «ґрунт»), а пізніше також латинською літероюg. Уперше застосовується у«Пересопницькому Євангелії» (1556-1561 р.р.). Офіційно введено до абеткиМелетієм Смотрицьким у «Граматиці»1616 р. Вилучено з абетки з ідеологічних міркувань (через відсутність аналогічної букви в російській абетці)[7] у1933 р., відновлено у третьому виданні«Українського правопису» у1990 р.
Скидається на кириличну літеру Ѥ, ѥ «йотоване е», однак безпосередньо не походить від неї. Є одним з варіантів кириличної літерие / є «єсть». Вперше використано у правописі«Русалки Днѣстрової» у1837 р. на позначення звуків[jɛ] та[ɛ] з пом'якшенням попереднього приголосного, до того використовувався у максимовичівці замість сучасногое (жєньци — «женці»).
Від глаголичної літери «живіте», зі свого боку найімовірніше походить від коптськоїϪ ϫ «джандж(і)а», що є переробкоюдемотичного знаку. У грецькій мові відповідника літеріж немає.
Від грецької лігатуриϚ ϛ «стигма» (звучання[st]). В українській мові замінено буквосполученням «дз». З «гражданки» літеру було остаточно виведено у1735 р.[8] Була спроба повернути Скрипником (разом із введенням «Z» для позначення африкати «дж»)
Від грецької літериΗ η «ета» / «іта» (у старогрецький читалася[ɛ:], у новогрецькій —[i]), зі свого боку походить від фінікійської «хет». Найдавніша форма літерии копіювала грецьку, тобто літера виглядала якн.
Від грецької літериΙ ι «йота», зі свого боку походить від фінікійської «йод». В українській мові на позначення звуку[i] вживається виключно літераі від1818 р. у «Граматиці малоросійського наріччя»О. Павловського (та ширше від1856 р. укулішівці), до цього на позначення цього звуку вживалися літерии,і,ѣ,ô,ê,û тощо.
Є одним з варіантів кириличної літериі. У сучасному значенні (на позначення звуків[ji]) літеруї введено до кулішівки П. Житецьким та К. Михальчуком, у такому значенні вона вживалася у1874–1875 р.р. у «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства». До цього на позначення цих звуків вживалися інші літери :ѣ, рідшеи тае уІ. Котляревського (пр.,ѣжакъ — «їжак»,ии — «її»),ѣ управописі «Русалки Дністрової» (пр.,кроѣла — «кроїла»),и таі у правописі Т. Шевченка (пр.,ихъ — «їх»,моій — «моїй»). В абетціМ. Гатцукаї позначало сучаснеі на місці історичногоѣ:нїч — «ніч».
Походить від літерии та дужки (знаку «бревіс»), запозиченої з грецького письма, де вона використовувалася для позначення коротких звуків. Для звуку[j] літера почала використовуватися у «Граматиці» М. Смотрицького від1619 р.
Походить від диграфа з кириличних літерО «он» таѴ «іжиця», що повторює грецький спосіб позначення звуку [u] сполученням літерου — «омікрон» та «іпсілон».
Від грецької літериΧ, χ «хі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літериΦ φ,ϕ «фі» таΨ, ψ «псі». У деяких грецьких діалектах мала звукове значення [ks].
—
—
—
омега, о
800
[ɔ]
Від грецької літериΩ, ω «омега». Походить від іншої грецької літери —Ο ο «омікрон», одна зі сторін якої була розірвана збоку ( — поступово розрив повернувся вниз,,)[9]. Мала літера походить від неофіційного написання цієї літери, яке почало використовуватися з III ст. до н. е. у письмі на папірусі, у свою чергу ця форма походить від написання[10]. В українській мові відXVIII ст. не вживається (прикладXVII ст. — віршДаміана Наливайка «Прозьба чите́лниковаώ ча́съ»)[8].
Не походить з грецької абетки. Однозначної версії походження немає, схожі за написанням літери існували у кількох старовинних абетках: в ефіопськійሃ, арамейській та похідних від неї абетках, як-отгебрейськійצ (в кінці слівץ),коптськійϥ. Назва літери, можливо, походить від форми називного відмінка множини чоловічого роду «ции» (укр.ці, які) займенника «кыи» (укр.який), який вживався устароцерковнослов'янській (староболгарській) мові, або від сполучника «ци», який вживався удавньокиївській писемно-літературній (давньоруській) мові (відповідає «чи» у сучасному варіанті української мови).
Не походить з грецької абетки. Можливо походить відгебрейської літери «цаді» / «цодік»צ (в кінці слівץ), можливо має таке саме походження, як і літерац.Франциск Скорина для літерич використовував грецьку літеруϘ ϙ, Ϟ ϟ «коппа» у варіанті написання Ҁ, ҁ.
Не походить з грецької абетки. Однозначної версії походження немає, схожі за написанням літери існували у кількох старовинних абетках: в ефіопськійሠ, арамейській та похідних від неї абетках, як-отгебрейськійש,коптськійϣ.
За походженням є лігатурою літерш тат (у сучаснійболгарській мові літеращ досі читається як[ʃt]).
—
—
—
єр
—
—
Найімовірніше є модифікацією кириличної літери «он», до якої вгорі домальована риска, або літери «і(жеї)» (десятеричне). Літеру «єр» вилучено з української абетки спочатку у1837 р. управописі часопису «Русалка Днѣстровая», а потім остаточно її вилучено зкулішівки П. Житецьким та К. Михальчуком у правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» у1873 р.
—
—
—
єри
—
[ɪ]
За походженням є диграфом літеръ абоь з літерамиі абои, у найраніших кириличних текстах цей знак відсутній. Уживали на позначення звука[ɨ], що згодом перетворився на[ɪ] в більшості говірок. Літеру «єри» вилучено з української абетки спочатку у1837 р. управописі часопису «Русалка Днѣстровая», потім остаточно її вилучено у першій редакціїкулішівки у1856 р. Оскільки влемківському говоріпівденно-західного наріччя звук[ɨ] зберігся, для його позначення на письмі продовжують використовувати літеруы[11].
Найімовірніше є модифікацією кириличної літери «он», до якої вгорі домальована риска, або літери «і(жеї)» (десятеричне). Літераь «єрь» стала графічною основою для інших літер —ъ «єр»,ы «єри» таѣ «ять».
—
—
—
ять
—
[i]
Є графічною модифікацією літериь «єрь». Протягом історії української мови позначала різні звуки: устароцерковнослов'янській мові —[ʲæː], у протоукраїнських говорах —[eː] або[ie] з переходом в[i] вГаличині таБуковині наприкінціXIII ст., на Волині не пізніше1434 р. У північноукраїнських говорах продовжувала позначати дифтонг під наголосом[ie], а в ненаголошених складах — монофтонг[ɛ̝] або[ɪ̞] (не пізніше початкуXV ст.). УXVI–XVII ст.ѣ широко вживалася на позначення[i] в іншомовних словах, оскількии таі позначали[ɪ]:мѣнута, фѣґура. У правописіІ. Котляревськогоѣ вживалося на місці сучаснихі таї, у«Граматиці малоросійського наріччя»О. Павловського — на місціє, умаксимовичівці — на місціі, управописі часопису «Русалка Днѣстровая» — які, а після голосних — якї, уТ. Шевченка — якє, але лише після приголосних. Остаточно вилучено з української абетки у першій редакціїкулішівки у1856 р.
За походженням відповідає грецькому буквосполученнюοι «омікрон» — «йота», яке на момент створення кирилиці вживалося у грецькій мові, а саме у освічених носіїв, на позначенняогубленого голосного переднього ряду високого піднесення[y] (як у французькійchute[ʃyt] або німецькійBlüte[ˈblyːtə]).
—
—
—
йотований а
—
[jɑ]
Застаріле українське книжне рукописнея, що нагадує з'єднане внизу написання «ɛı», походить від «йотованого а». Сучасна літерая «гражданського шрифту» (як української, так і інших кириличних абеток) походить відѦ, ѧ «малого юса».
Кириличний «малий юс» походить відглаголичної літери «юс» (поверненої на 90 градусів). У свою чергу, ймовірно, походить від грецьких лігатур на кшталтεν абоον.
Назва «малий юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. Окрім назви «малий юс» вживалися назви «ен», «я» та «ѧс» у палеографії. Сучасна літерая «гражданського шрифту»[8](як української, так і інших кириличних абеток) походить відѦ, ѧ «малого юса», хоча в українській традиції для позначенняя раніше використовувалося «йотоване а». «Малий юс» використовувався для позначення сучасногоя в абетціМ. Гатцука1860 р.:траплѧюццѧ — «трапляються».
—
—
—
великий юс
—
[ɔ̃] >[u]
Кириличний «великий юс» походить відглаголичної літери «великий юс» (поверненої на 90 градусів). У свою чергу глаголічний «великий юс» є лігатурою глаголичних літер «он» та «малий юс».
Назва «великий юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. Окрім назви «великий юс» вживалися назви «онс» та «ѫс» у палеографії. Спочатку «великий юс» позначав назальний голосний[ɔ̃], уX—XI ст. перейшов у звук[u], на письмі так само був замінений нау:рѫка —рука,дѫбъ —дубъ. З серединиXII «великий юс» у текстах з України не вживався. Тимчасово вживався зXV доXVII ст.[8]
—
—
—
малий йотований юс
—
[jɛ̃]
За походженням є лігатурою літер «і(жеї)» (десятеричне) та «малий юс». Іноді називався «єн». Назва «малий йотований юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер —Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ.
—
—
—
великий йотований юс
—
[jɛ̃]
За походженням є лігатурою літер «і(жеї)» (десятеричне) та «великий юс». Іноді називався «йон». Назва «великий йотований юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер —Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ.
—
—
—
псі
700
[ps]
Від грецької літериΨ, ψ «псі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літериΦ φ,ϕ «фі» таΧ, χ «хі»[8].
—
—
—
ксі
60
[ks]
Від грецької літериΞ, ξ «ксі», зі свого боку походить від фінікійської «самех» / «сімкет»[8]. Фінікійська літера «самех», можливо, походить від давньоєгипетського символу «джед», що позначав хребет богаОсіріса
—
—
—
фіта
9
[θ] >[xw] /[t]
Від грецької літериΘ, θ «тета», зі свого боку походить від фінікійської «тет». Фінікійська літера «тет», можливо, походить від давньоєгипетських симфолів душі або сонця.
—
—
—
іжиця
400
[i]
Від грецької літериΥ, υ «іпсилон», зі свого боку походить від фінікійської «вав». Як і в грецькій мові (диграфου), часто вживалася разом зо «он» у диграфіоѵ на позначення звуку[u]. Поступово цей диграф перейшов в окрему літеруѹ «ук», а потім у літеруу. Іжиця також вживалася для позначення звуку[w], наприклад умаксимовичівці —снѣvъ[sʲnʲiw].[8]
—
—
—
йо
—
[jɔ]
Літераё на позначення йотованого о[jo] вперше введена в російську мову президентом Імперської академії науккнягинею К. Дашковою у1783 р. Вперше у російській мові використанаМ. Карамзіним у1797 р. (до цього писали дифтонгіо). В українській орфографічній практиці літераё використовувалася умаксимовичівці, у правописі Т. Шевченка та укулішівці до остаточного вилучення цієї літери з української абетки П. Житецьким та К. Михальчуком у правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» у1873 р. Тепер в абетці на позначення «йотованого о» або о з пом'якшенням попередньої приголосної вживаються буквосполученняйо таьо.
Для позначення африкати[ɖ͡ʐ] використовувалася управописі часопису «Русалка Днѣстровая» —розраџає замістьрозраджає. У сучасному правописі для цього звуку використовується диграфдж —джміль. Походить з румунської кирилиці, де використовувалася зXV ст., ймовірно є зміненою літероюч. Тепер використовується усербській тамакедонській абетках.
—
—
—
ґе
—
[ɡ]
Запозичена з латинської абетки літераg для позначеннядзвінкого м'якопіднебінного проривного[ɡ] — тепер для цього вживається літераґ. УXIX ст. цю літеру вживалиА. Метлинський (1839 р.),Л. Боровиковський («Байки й прибаютки»,1852 р.),П. Куліш («Граматка»,1857 р.), видавці журналу«Основа» (1861–1862 р.р.), упорядник збірника «Українські приказки, прислів'я і таке інше»М. Номис (1864 р.). Останнім прихильником цього варіанту запису був харківський літератор М. Лободовський, який1910 р. обстоював латинську літеру, бо «і чепурна, і навчає чужої мови букву». Латинська літераg походить від латинської літериc (вона позначала обидва звуки —[ɡ] та[k]), до якої додали горизонтальну риску. Винахідник літери — Спурій Карвілій Руґа, перший римлянин — колишній раб, який відкрив платну школу. У свою чергу латинська літераc походить від грецькоїΓ, γ «гамма», що у свою чергу походить від фінікійської «гімель».
—
—
—
йот
—
[j]
Запозичена з латинської абетки літерај для позначення звуку[j] використовувалася удрагоманівці наприкінціXIX ст. уСхідній Галичині таПівнічній Буковині. Разом з введенням цієї літери з української абетки було вилучено літерия,ю,є,ї (романП. Мирного таІ. Білика«Хіба ревуть воли јак јасла повні?» було вперше видано вЖеневі саме драгоманівкою). Латинська літераj походить від латинської літериi. Спочатку ця літера використовувалася в офіційних документах у латинських числах для того, щоб в кінці числа було неможливо додати ще однуi —VIJ замістьVII. Вперше літеруj для позначення окремого відi звуку використав італієць Джан Джорджіо Тріссіно (італ.Gian Giorgio Trissino) у1524 р. у своєму творі «Ɛpistola del Trissino de le lettere nuωvamente aggiunte ne la lingua italiana» (укр.«Послання Тріссіно про літери, які було нещодавно додано до італійської мови»). Ідея використатиј для української мови прийшла під впливомсербської мови, деј офіційно використовується з1868 р. в абетці, розробленійВуком Караджичем у1818 р.
—
—
—
ô, ê, û
—
—
[i]
Використовувалися умаксимовичівці від1827 р. для позначення звуку[i], що етимологічо походить відповідно зо,е,и:нôсъ[nis], пêчъ[pit͡ʃ], добрû['dɔbri]. Початковаô означала не лише[i] на місці етимологічного[ɔ], але й протетичний звук[w], що утворився перед ним:ôтъ (сучасною орфографією «від»),ôнъ (сучасною орфографією «він»). Окрім цих літер були запропоновані такожâ,î,ŷ, однак на практиці вони не вживалися. В абетціМ. Гатцукаô означалойо в початковій позиції:важко ôму — «важко йому».
В абетціМ. Гатцука позначалиий,ай,ій,ей:першȕ — «перший»,тȁ — «та й». Такий знак вживався також для літеру,ю,ѧ.
—
—
—
їта
—
[ji]
Походить від кириличної літери «і(жеї)» (десятеричного) та діакритичного знаку «оксія» («гострий наголос», «акут»), що вживався удавньогрецькій мові на позначення високого тону, а устароцерковнослов'янській мові для позначення наголосу. В абетціМ. Гатцука позначала сучаснеї:церкоу҄ноí — «церковної».
—
—
—
є з оксією
—
[jɛ]
Походить від кириличної літери «єсть» та діакритичного знаку «оксія» («гострий наголос», «акут»), що вживався удавньогрецькій мові на позначення високого тону, а устароцерковнослов'янській мові для позначення наголосу. В абетціМ. Гатцукає́ позначала сучаснеє, на відміну від літериє, що позначала сучаснийе:Нїч має́ вєчир, нїч, пїу҄нїч и дòсвїток — «Ніч має вечір, ніч, північ і досвіток».
—
—
—
у з каморою
—
[w]
Походить від кириличної літери «ук» та діакритичного знаку «камора», що вживався устароцерковнослов'янській мові на позначення палаталізіції приголосної, над якою він стояв —избавитєл҄ь[izba'witelʲ]. В абетціМ. Гатцука «камора» вживалася для того, щоб відрізнити літеруу҄ (сучаснав) від простоїу (сучаснау):Дȁ ôму пучку, а вїн за у҄сю ручку — «Дай йому пучку, а він за всю ручку».
Розподіл кирилиці в усьому світі. Ця карта показує країни світу, що застосовують кирилицю: за допомогою темно-зеленого для країн, що послуговуються нею як офіційною абеткою, зеленого для тих, що використовують як одну з декількох офіційних абеток, та світло-зеленого для країн, що раніше вживали кирилицю, але тепер не роблять цього.
Кирилиця є офіційним письмом для більшості мовРосії. Цимабеткам властива значна кількість спеціальних літер, що не трапляються в кирилиці аж доXX століття.
↑Dvornik, Francis (1956).The Slavs: Their Early History and Civilization. Boston: American Academy of Arts and Sciences. с. 179.The Psalter and the Book of Prophets were adapted or "modernized" with special regard to their use in Bulgarian churches, and it was in this school that glagolitic writing was replaced by the so-called Cyrillic writing, which was more akin to the Greek uncial, simplified matters considerably and is still used by the Orthodox Slavs.
↑абвгдежиВГетьманщині літеру було вилучено з кириличної абетки, яка використовувалася для українських видань, під час переходу до«гражданського шрифту» у1708-1710 р.р. До того (після підпорядкуваннякиївської митрополіїРосійській православній церкві у1685 р.) від1689 р. всі українські видання узгоджувалися перед друком з московським патріархом. Від1690 р. література, написана книжною українською мовою, була піддана анафемі — всі видання друкувалися лише церковнослов'янською або російською мовами.
↑Anne Jeffery (1961),The local scripts of archaic Greece, p.37-38.(англ.)
↑Edward M. Thompson (1912),Introduction to Greek and Latin paleography, Oxford: Clarendon. p.144(англ.)
A. Leskien:Handbuch der altbulgarischen (altkirchenslavischen) Sprache. Grammatik — Texte — Glossar. 10. von Johannes Schröpfer mit Verbesserungen und Ergänzungen versehene Auflage. Winter, Heidelberg 1990,ISBN 3-533-00615-8 (Indogermanische Bibliothek. Reihe 1:Lehr- und Handbücher).
Hartmut Trunte:Altkirchenslavisch. 5. völlig neu bearbeitete Auflage. Sagner, München 2003,ISBN 3-87690-480-3 (Словѣньскъи ѩзыкъ. Ein praktisches Lehrbuch des Kirchenslavischen in 30 Lektionen. Zugleich eine Einführung in die slavische Philologie. Bd. 1 =Slavistische Beiträge. 264 =Studienhilfen. Bd. 1).
Gerhard Podskalsky:Theologische Literatur des Mittelalters in Bulgarien und Serbien 865—1459, C.H.Beck, 2000,ISBN 3-406-45024-5
Florin Curta:Southeastern Europe in the Middle Ages, 500—1250, Cambridge University Press, 2006,ISBN 0-521-81539-8
Paul Cubberley (1996) «The Slavic Alphabets» and later finalized and spread by disciples Kliment and Naum in Ohrid and Preslav schools of Tsar Boris' Bulgaria. In Daniels and Bright, eds. The World's Writing Systems. Oxford University Press.ISBN 0-19-507993-0.
Лавров П. А., Палеографическое обозрение кирилловского письма, П., 1914;
Лоукотка Ч., Развитие письма, пер. с чешского, М., 1950;
Истрин В. А., 1100 лет славянской азбуки, М., 1963 (лит.);
Щепкин В. Н., Русская палеография, 2 изд., М., 1967;
Карский Е. Ф., Славянская кирилловская палеография, 2 изд., М., 1979;
Сказание о начале славянской письменности. [Комментированное издание текста древних источников. Вступительная статья, перевод и комментарии Б. Н. Флори], М., 1981;
Бернштейн С. Б., Константин-Философ и Мефодий, М., 1984;
Ђорђић Петар, Историја српске ћирилице, Београд, 1971;
Азбуки слов'янської символіка // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред.В. П. Коцура,О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В. М., 2015. — С. 20–21. — 912 с.
