Жан-Марі Руар | |
---|---|
![]() | |
Народився | 8 квітня1943(1943-04-08)[1][2][3](82 роки) ![]() Неї-сюр-Сен,Сена[d] ![]() |
Країна | ![]() ![]() |
Діяльність | прозаїк-романіст,есеїст,журналіст ![]() |
Знання мов | французька[1][4] ![]() |
Заклад | Ле Фігаро[5],Paris Match[5],Le Figaro littéraired[5] іМаґазін літтерер[5] ![]() |
Членство | Французька академія[5] ![]() |
Посада | seat 26 of the Académie françaised[5] ![]() |
Батько | Augustin Rouartd ![]() |
Нагороди | |
Сайт | jean-marierouart.com ![]() |
Жан-Марі Руар (фр.Jean-Marie Rouart; нар.8 квітня1943,Неї-сюр-Сен) — французький прозаїк, есеїст і журналіст, членФранцузької академії з 1997 року.
Жан-Марі Руар — виходець з відомої родини, правнук художників Анрі Руара таАнрі Льороля. У 1967 році розпочав журналістську кар'єру вMagazine littéraire, потім уLe Figaro як політичний оглядач, а також уQuotidien de Paris, де керував літературним відділом, а з 1986 року — у Figaro littéraire.
У 1974 році опублікував свій перший романLa Fuite en Pologne («Втеча до Польщі»). За ним з'явився романLes Feux du pouvoir («Вогні влади»), відзначений премією Інтеральє у 1977 році, таAvant-guerre («Передвоєння», преміяРенодо в 1983 році). Протягом наступних десяти років опублікував ще шість романів:Le Cavalier blessé («Поранений лицар», 1987 рік),La Femme de proie («Жінка-жертва», 1989 рік),Le Voleur de jeunesse («Викрадач юності», 1990 рік),Le Goût du malheur («Смак нещастя», 1993 рік) таL'Invention de l'amour («Винахід кохання», 1997 рік). Також є автором кількох есе:Ils ont choisi la nuit («Вони обрали ніч», премія за есе Французької академії у 1985 році),Omar, la construction d'un coupable (« Омар[fr], створення винного», 1994 рік) таLa Noblesse des vaincus («Благородство переможених», 1998). У 2012 році у видавництві «Галлімар» з'явилася його книгаNapoléon ou la destinée («Наполеон, або доля»), у 2014 році у тому ж видавництві опублікований його автобіографічний романNe pars pas avant moi («Не йди раніше за мене»)[6].
18 грудня 1997 року Руар був обраний до Французької академії на місце, що залишалося вакантним після смертіЖоржа Дюбі.
У 2017 році опублікував нові есе:Une jeunesse perdue («Втрачена молодість») таLe Psychodrame français («Французька психодрама»), в яких показав зв'язок між історією та політикою, що лежить в основі національного французького роману[7].