Народився26 листопада1909 року вРумунії, умістіСлатіна. Йогобатько,адвокат запрофесією, буврумуном,мати —француженкою. Ледь дитині виповнився рік, родина переїхала доФранції. Рідною мовою для Ежена Йонеско сталафранцузька. І своєюбатьківщиною він завжди вважав неРумунію, аФранцію. Спочатку через негідне ставлення батька, який покинув родину, залишивши її напризволяще, і протягом багатьох років не подавав про себе ніяких звісток; з роками цей вибір отримав і щось на зразок політичного обґрунтування. УФранції, спочатку вПарижі, потім у провінції, майбутнійписьменник прожив до чотирнадцятилітнього віку, після чого йому довелося знову повернутися доРумунії, оскільки черезрозлучення батьків права на дітей одержав батько. Там хлопець закінчившколу, потім філологічний факультетБухарестського університету і здобув спеціальністьвикладачафранцузької мови й літератури. У1936 році Йонеско одружився, а в1938 році йому вдалося домогтисястипендії для написання уФранціїдисертації «Тема гріха й смерті у французькій поезії», і він удруге, тепер уже назавжди, залишивкраїну, у якій народився. Наукова праця була для нього лише приводом дляеміграції: Румунія того часу впевнено йшла шляхомфашистської диктатури, і дихати там ставало усе нестерпніше.
УФранції спочатку життя складалося нелегко: Йонеско змінив кількапрофесій, найдовше пропрацювавшикоректором у марсельському юридичномувидавництві.
Першу п'єсу Йонеско було поставлено1950-го року. Будучи драматургом, швидко здобув славу. У1970 році його обрали членомФранцузької Академії.
До літературної творчості Ежен Йонеско прилучився ще вРумунії, почавши писати спочаткувірші, потім критичністатті. Продраматургію він не думав і неодноразово заявляв, навіть ставши вже відомимдраматургом, що ніколи не любивтеатр. Тому до справжнього свого покликання прийшов не відразу. Вирішивши в1948 році вивчитианглійську мову, він узяв самовчитель і став вчитуватися вдіалоги якоїсь уявлюваної англійської пари. Раптом у нього сяйнула думка, який величезнийкомічний ісатиричний заряд може нести в собі повсякденна розмова пересічних людей. Із цих діалогів він, наприклад, довідався, що у тижні сім днів, щостеля перебуває вгорі, апідлога, відповідно, унизу, а також безліч інших таких же непорушнихістин, банальностей, що відбилися вдіалогах повсякденної мови. Це наштовхнуло Йонеско на думку написати власні варіації на цю тему. Внаслідок подібних вправ з'явиласяодноактнап'єса — точніше, «антип'єса», як автор зазначив цейжанр, за назвою «Голомоза співачка», що в1950 році була поставлена в одному маленькомупаризькомутеатрі. Та першапостановка успіху не мала, але на автора п'єси звернули увагукритики, які стали регулярно висвітлювати все, що виходило з-під його пера, охрестивши його родоначальником«театру абсурду». Відтоді йогобіографія повністю злилася зхронологієютворчості. Кожна новапостановка йогоп'єс ставала важливою подією паризького театрального життя. А Еженові Йонеско відтепер залишалося тільки писати їх, одну за одною, поступово набуваючи світової слави. У1970 році його обрали членомФранцузької Академії. Його твори перекладалися багатьма мовами й ставилися на сценах у багатьох країнах.
Буржуазнесуспільство Йонеско завжди критикував. Однак робить він це насамперед тому, що не може не критикувати будь-яке суспільство. Адже суть творчості й особистості Ежена Йонеско — цеантиконформізм. До того ж, його недоброзичливе ставлення до батька значною мірою виправдовувалась ще й тим, що відомий румунськийадвокат був втіленнямконформізму, в30-і роки віддано слугувавфашистській диктатурі, а десять років потому — з тією ж готовністю —комуністичній диктатурі. На відміну від нього, Йонеско вже в ранні роки виробив у собі звичку думати не так, як інші, звичку жити серед людей вільною людиною, не поступаючись своєю сутністю. Набувши один раз духовні й моральні орієнтири, він уже більше не змінював їх.
Що ж стосуєтьсяабсурду Йонеско, то спочатку він не був пов'язаний з тим філософським абсурдом, що йогоСартр іКамю успадкували відК'єркегора. Він народжувався з уважного розгляду повсякденного людського, переважно обивательського, існування. У Йонеско є чудове уміння втілювати в мистецтві повсякденне; підносячи його до рівня загальнолюдського, вічного. Підносячи, але одночасно йокарикатурюючи, витягуючи епізоди з довгого ланцюга своїх і чужих внутрішніх переживань і перетворюючи їх натрагікомедію.
Драматургію Йонеско прийнято ділити на дваперіоди. Спочатку вп'єсах переважав критичний, провокаційний початок. Будучиабстракціоністськими, зі звичайними театральними умовностями, вони виглядали, якреволюційні й подобалися критикамлівої орієнтації, які поспішили зарахувати Йонеско до когорти антибуржуазнихписьменників.
Цікритики дуже помилялися, адже Йонеско прагнув скоріше відродити «чисте»мистецтво, вільне від будь-якоїполітики й будь-якоїідеології, вільне відбрехтівсько-сартрівськоїдидактики й ангажованості. Найважливішим і найцікавішим у мистецтві Йонеско завжди вважались його відторгненість і примарність. І його власні п'єси народжувалися не з ідей, а з реплік, що подіяли на уяву автора, випадкових образів, сновидінь. Йонеско не любивтеатр, але з дитинства обожнював лялькові вистави. Може, саме через це персонажі його перших п'єс, таких, як «Голомоза співачка» (1948), «Стільці» (1951), «Жертва обов'язку» (1952), «Амедей, або Як від нього позбутися» (1953), такі безликі йроботоподобні, так схожі намаріонеток, висловлюються такою мовою, не здатні висловити думки, живуть в атмосферігротеску й беруть участь у дії, що не розвивається, а йде по колу або спрямовується до якої-небудьабсурдної,пародійноїрозв'язки. Однак, по суті,абсурд навіть тих перших п'єс Йонеско був тільки уявним. Той абсурд лише оголював нервжиття, дозволяв глянути на все довкола по-іншому, помітити в людях їхні комічні риси. І одночасно підкреслититрагізм їхнього існування.
У кінцевому підсумку Йонеско був змушений привселюдно відмежуватися від приписуваних йому ідеологічних намірів, а тому і його творчість, і він сам, що раніше піддавалися нападкам тількиправих ревнителів традицій, стали об'єктами нападок ілівої критики. Ця атмосфераполеміки неабияк сприяла еволюції творчості Йонеско.Гуманізмдраматурга став виявлятися в його п'єсах усе сильніше, а самі вони стали більш видовищними.Фантастичний початок у них навіть підсилився, але, попри це, вони стали якщо не більшреалістичними — скоріше вжесимволістськими,— та зрозумілішими. Почасти завдяки тому, що Йонеско випустив насцену щось подібне до самого себе, наївного й мужнього Беранже, який відстоює права особистості в боротьбі з суспільством, котре прагне його розчавити.
Уперше цей персонаж з'являється в1957 році, у п'єсі «Безкорисливий убивця», де він, власне кажучи, персоніфікуєлюдину взагалі, людину, якій протягом всього її життя загрожує насильство, ненависть, смерть. Автор не відмовився від своїх критичних спостережень за повсякденною мовою, від комічних ефектів, що виходять ізмовних кліше, від двозначних виразів, від ковзання змісту, відасонансів іалітерацій, якими вирізнялися його ранні п'єси, але наприкінці60-х років вони ніби відійшли на другий план. Попередня мова перетворилася на тло, що визначалотональність і створювало атмосферу, а крізь неї стала пробиватися гнучкіша, ліричніша мова, насичена образами, роздумами, питаннями, мова набагатокласичніша, аніж та, що була раніше. Завдяки Беранже читач і глядач довідалися з п'єс Йонеско про проблеми, що непокоять автора: про труднощібуття («Убивця за покликом»), про те, як він боїться смерті («Король умирає»,1962), про те, як йому хотілося б перебороти земне тяжіння людськоїдолі («Повітряний пішохід»,1962), про його страх передтоталітаризмом («Носороги»,1960).
Життя людей сповнене проявів, які при уважнішому розгляді можуть здатися нелогічними чи навітьабсурдними. Особливо це вражає, коли йдеться про явища суспільного життя, коли кожна окрема людина діє за законами особистої логіки, а в поєднанні виходить щось майже безглузде. Глобальні політичні експериментиXX сторіччя неодноразово закінчувалисятрагедіями цілихнародів, вони здійснювалися на очахписьменників, котрі бачили протиріччя між ідеями та їх втіленням і були свідками того, як великі маси людей, об'єднавшись, робили речі, несумісні зі здоровим глуздом, чого ніколи не вчинили би поодинці, а потім наївно жахалися і твердили, що всі вони нічого не знали й не розуміли.Не випадково виник особливий художній напрям, що зосередив свою увагу на висвітленні саме цього моменту людського існування.Театр абсурду, одним з найяскравіших представників якого є Ежен Йонеско, котрий порушує проблеми суспільно-філософського плану, змушує подивитися на світ із цього нового ракурсу крізь призму драматургічних засобів. У п'єсахтеатру абсурду відбувається те, чого начебто ніколи не може бути.
Йонеско, написавши «Носорога», ніби зненацька перетворився на одного з найбільш яскраво виражених політичнихписьменників. У цій п'єсі він розповів, як на вулицях якогось провінційного містечка раптом стали з'являтися невідомо звідкиносороги. Потім з'ясувалося, що наносорогів перетворюються самі жителі містечка, зокрема й колеги Беранже. У них вироставріг, тіло покривалось твердою шкірою. Вони перли напролом, розтрощуючи на своєму шляху все, що хоч якось відрізнялося від них самих. Зрештою, Беранже залишився в місті єдиною людиною, яка не побажала перетворитися на носорога.У «носороговій» хворобі проступають дві основні політичні чуми нашого століття:фашизм ікомунізм. У п'єсі Йонеско «Носороги» звичайні мешканці пересічного міста починають перетворюватися на носорогів, але це — лише образ, що дозволяє узагальнити сам принцип втрати людьми людської подоби, яка, в свою чергу, є закономірним результатом тоталітарного суспільного устрою. Не має значення, якого саме: художній прийом робить узагальнення універсальним. Коли цю п'єсу було поставлено вперше, більшість глядачів і критиків вважали, що йдеться пронаціонал-соціалізм, але Йонеско спростовував подібне спрощене тлумачення. Таких «носорогів» можна зустріти не лише вНімеччині, зображене явище ширше за будь-який окремий і конкретний випадок. Радше йдеться про загальні причини та принципи озвіріння людей і про пошук шляхів протистояння, які в п'єсі презентує Беранже — одинак, який стихійно виступає протитоталітаризму, проти колективних істерій таепідемій під виглядомрозуму або ідей, котрі і є, на думкуавтора, колективним захворюванням. Невдаха та ідеаліст Беранже не дуже схожий на традиційного позитивного героя, але саме він виявляється здатним лишитися людиною. На початку п'єси його образ здається майже невиразним: він не декларує чітких ідей, на відміну від інших персонажів, здається, не має навіть власної позиції, просто одним з перших відчуває небезпеку. Але подальший розвиток подій доводить, хто чого вартий. Відсутність конкретних переконань виявляється програшною лише на перший погляд, хоча спочатку «ідейні» персонажі мають переконливий вигляд, такі, як інтелігентний Жан, переконаний, що «вища людина — це та, яка виконує свій обов'язок» і торочить про «зброю терпимості, культури, інтелігентності». Не випадково серед них з'являється Логік, який усі своїсилогізми виводить з класичнимилогічними помилками. У його прийомах мислення вже заздалегідь закодовані можливості довести будь-що, так само й нелогічність під маскою логічності. Вставна щодосюжету розмова прокотів (якщо чотири лапи — цекіт) — образ подібного мислення. Носорогів довго не бажають помічати. Їхнє існування заперечують, називають «містифікацією»,«пропагандою»,«ілюзією». Для Беранже вони — реальність, яка йому не подобається: «Тупе чотириноге, котре не варте й однісінького слова! Та ще й люте…».Коли носорогів стає багато, починають звучати інші голоси протесту, що лунають або декларативно, або непереконливо. Слова Жана перед перетворенням його на тварину висвітлюють додатковий зміст образу «носорогів», не так ідеологічного плану (що навмисне не уточнюється), як самий принцип ставлення до людей: «Я не те що не люблю людей, вони мені байдужі або ж гидкі, хай лиш не стають мені на дорозі, бо я розчавлю їх», «У мене є мета, і я рвуся до неї». У такому підході вже є щось нелюдське. Інший персонаж Дудар, схильний до філософських розмірковувань, запитує риторично: «Хіба можна знати, дезло, а дедобро?» і потрапляє у пастку власних переконань: чом би йому не долучитися до великої «усесвітньої родини», коли носорогів більшість? «Треба йти за часом», — каже перед перетворенням на носорога Ботар. «Вибери собі ту реальність, яка тобі підходить»,— радить Беранже Дезі. Вона пропонує йому: «Удвох, без нікого — бути щасливими». Але саме спроба втечі в уявний світ призводить до того, що вона потім починає захоплюватися носорогами — «Це вонинарод. І їм добре в їхній шкурі». Беранже вважає, що сам він не надто розуміється нафілософії, але відчуває небезпеку серцем. Ісерце виявляється розумнішим за«розум». Саме цим він вирізняється з свого оточення, і саме здатність відчувати, співчувати, страждати через сумління дозволяють йому опиратисяепідемії. Розгадавши головну сутність опору Беранже, можна зрозуміти й авторський задум: щоб не допускати «масового психозу», треба вчитися зберігати в собі людяність.
Йонеско Е. Носороги. (Переклад з франц. Петра Таращука) / Зарубіжна драма ХХ сторіччя. Уклад. і автор вступних статей Є.Волощук — К.: Навчальна книга. — 2003. — 318 с.
Йонеско Ежен // Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 690. —ISBN 966-692-578-8.
