На королівську службу Вікліф вступив незадовго до7 квітня1374 року, колиЕдуард III призначив йогопарохом уЛаттерверті. Йому було доручено захищатиантиклерикальний курс сина короля,Едуарда,принца Уельського. Влітку 1374 року Вікліф жив уБрюгге, допомагаючи відстоювати переднунціємпапиГригорія XI позиціюуряду, який протестував проти обкладення англійськогокліру папськимподатком і проти папських призначень своїх кандидатів на церковні посади в Англії. З 1374 до1376 року він працював вОксфорді над двоматрактатами «Про Божественну владу» (De Dominio Divino) і «Про світську владу» (De Civili Dominio), які закінчив у1378 році. У них стверджувалося право монарха позбавляти кліриків, які вчинилигріхи, джерел їхніх прибутків.
Принц помер у 1376 році, але його брат,Джон Гонт, закликав Вікліфа доЛондона, щоб той у своїхпроповідях виступив протиєпископальної системи правління. Проповідник впорався з дорученням настільки успішно, щозбірки його теологічних думок було відправлено доРима для вивчення, а самого Вікліфа викликали на допит вищі англійськіієрархи всобор Святого Павла. Джон Гонт був присутній на цьому допиті (19 лютого1377 року) і настільки запекло сперечався з єпископом Лондонським Вільямом Кортні, що судді розгублено припинили розгляд. Жодних подальших кроків проти Вікліфа не було зроблено доти, доки18 грудня в Англії не були оприлюдненіпапські булли. Було наказано заарештувати Вікліфа і провести розслідування з приводу тих його помилок, які зачіпали церковне керівництво. Але й після цього він перебував під захистом університетської влади і друзів при дворі. Наступна спроба віддати його під суд уЛамбет (у березні 1378 року) була порушена овдовілою принцесою Уельською. Свої політичні здібності Вікліф в останній раз продемонстрував уГлостерськомупарламенті в жовтні 1378 року, де він захищав право на порушення недоторканностіхраму королівськимичиновниками уВестмінстерському абатстві.
У відповідь на церковні звинувачення Вікліф почав критикуватикатолицьку практику і вчення. У цей період він спонукав своїх послідовників взятися за переклад Біблії англійською мовою. СмертьГригорія XI та наступний за нею папський розкол (так званаВелика схизма,1378–1417 роки) врятували його від подальших переслідувань з боку Риму. Його колишні політичні союзники, хоча і не симпатизували його ідеям, все ж таки захистили його від ворогів в Англії.
У1381 році, діючи, ймовірно, за порадоюДжона Гентського, Вікліф віддалився з Оксфорда в порівняно відлюдне місце (Латтерверт) після того, як комісія в його університеті невеликою більшістю голосів засудила його погляди наєвхаристію як єретичні. Це рішення було підтверджено з ще суворішим формулюванням на соборі вБлекфраярі (Лондон)архієпископом Кентерберійським у травні1382 року, коли групку учнів, що залишилися у нього, змусили відректися від його поглядів. До того часу, однак, вчення Вікліфа поширилося за межі університету і зберігалося в вульгаризованій формі зусиллями невеликого числа ревних, але неосвічених проповідників.Лоларди, так називалися члени цієї гілки протестантизму, періодично порушували спокій світської та церковної влади аж доРеформації. Вікліф помер від інсульту31 грудня1384 року, під час служіння вЛаттерверті.
Вчення Вікліфа і за його життя, і після смерті до самоїРеформації було популярне в нижчих верствах населення як в Англії, так і в материковійЄвропі, особливо середгуситів, послідовників чеського реформатораЯна Гуса (близько1369–1415 роках).
Драгоманов М. Евангельска віра в старій Англіі / Женева: Українська друкарня, 1893. (PDF-файл[Архівовано 17 липня 2019 уWayback Machine.])
Історія християнської церкви: в 4 ч. / С. І. Чобич. — Львів: ДОБРА СПРАВА, 2001. — 599 с. — Бібліогр.: с. 581—591. —ISBN 966-7964-00-0 (див. с. 344)
Нариси з нової історії Європи / Шульгин О. Прага: Український Громадський Видавничий Фонд, 1925. — 219 с. (див. с. 65)
Христианство. Энциклопедический словарь, тт. 1-3. М., 1993—1995
Арсеньев И., Джон Виклиф, его учение и реформаторская деятельность, в его кн.: От Карла Великого до Реформации, М., 1910, т. 2;
Илларионова Е. В., Жизнь и лит. деятельность Джона Виклифа., в кн.: Из истории Западноевропейского Средневековья, М., 1972;
Михайловский В., Джон Виклиф и его учение, в кн.: Историч. хрестоматия по новой и новейшей истории, сост. Я. Г. Гуревич, СПб., 18954, т. 1;
Пальмов М., Параллель между Гусом и Виклифом и их воззрениями, в кн.: Историч. хрестоматия по новой и новейшей истории, сост. Я. Г. Гуревич, СПб., 18954, т. 1;
Kanak M., John Viklef, Praha, 1973 (там же приведена исчерпывающая библиогр.); ODCC, p.1502-03.
Lahey, Stephen Edmund. John Wyclif. Oxford, Oxford University Press, 2009, 304 pp.ISBN 978-0-19-518331-3 Series: Great Medieval Thinkers
