Запозичення з грецької мови;грец.δῆμοκράτίαетимологічно «народне управління» є складним словом, утвореним з основ іменникагрец.δῆμος«народ»і χράτέω «правити, володіти; бути сильним», пов'язаного з χράτος «сила, влада».[4][5]
При цьому, владу мали не всі дорослі люди, а лише громадяни, тобто тільки ті люди, котрі входили у громаду, мали громадянські права і могли голосувати, тобто обирати владу і приймати важливі рішення. Всі інші мешканці дему, котрі не мали громадянських прав не брали участі в голосуванні і управлінні спільними ресурсами.[джерело не вказане 2007 днів]
Демократія виникла уСтародавній Греції, стародавні греки були також першими дослідниками їїфеномену. Крім того, в Елладі був поширений такий поділ держав за формами правління: «один керівник» (монархія), «перший, найкращий, здатний + сила, влада» (аристократія) і «народне правління» (демократія). Однак, у Стародавній Греції (так само як і уСтародавньому Римі)рабів і чужоземців не вважалигромадянами —демосу.
Автором поняття «демократія» вважаєтьсяГеродот[7].
Деякісередньовічні держави називали демократичними, адже влада належала народу (виборність влади), але при цьому певну, досить велику, частинусуспільства не вважали народом, представники цієї решти не малиправа голосу. Тому деякі дослідники вживають такі терміни, як рабовласницька демократія (до якої належить іАфінська демократія),феодальна демократія,буржуазна демократія,соціалістична демократія тощо.
Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи — перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів:тиранія як спотворена формамонархії,олігархія як спотворена формааристократії таохлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких якСократ зокрема, ані у прибічників мішаної форми правління, таких якАристотель. Її часто протиставляли так званим складенимдержавним устроям (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим дляКласичної Греції таРеспубліканського Риму.
В сучасному світі змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її — формою державної влади, яка є зручною в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема уСША та країнахЗахідної Європи. Тому кажуть, що демократія обов'язково включає такі елементи:
Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Британський філософКарл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Різноманітніконцепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.
Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення булакласичналіберальна демократія. Головна ідеялібералізму — ідея індивідуальноїсвободи. У зв'язку з цимліберальна демократія на перший план ставитьгромадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свободіндивіда. Наявність в індивіда громадянських таполітичних прав і свобод надає йому можливості впливати надержаву з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагупредставницькій демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування.Воля народу делегується представникам, котрі під час ухвалення політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власнувідповідальність. Демократію розуміють як відповідальнеправління.Лібералізм виник якідеологіябуржуазії, тому концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.
Сучасний різновид ліберальної демократії —концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіхсоціальних верств. Основні ознаки:конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер ухвалення рішень через представницькі органи влади. Недоліки цієї концепції — для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певніпільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально, що все населення буде представлено уполітичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.
Концепціякорпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролемдержави.
Концепціяпартисипаторної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над ухваленням рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти допрямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої іпредставницької демократії.
В сучасних умовах тотальної глобалізації суспільства сформувалася концепціякосмополітичної демократії, яка спрямована на осмислення місця демократії в космополітичному суспільстві, її розвиток всередині країн, між державами та на глобальному рівні.
Існують концепціїелітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.
Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у відповідних формах, а із внутрішнього — складається з інститутів. В умовах демократичної держави такі форми та інститути виступають водночас і ключовими механізмами здійснення її влади.
Демократії притаманні такі форми:
По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина.
Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.
По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.
По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно зі ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).
Порівняння підходів до реалізації демократії в різних країнах показує, що кожен з них по-своєму унікальний. Разом з тим, можливо провести різні класифікації: за панівною гілкою влади, за регіональною ієрархією влади, за кількістю партій тощо. Подальше узагальнення дозволяє виявити базові політичніінститути, необхідні (хоча, можливо, недостатні) для досягнення ідеальної демократії.
Практична реалізація демократії залежить від безлічі обставин, особливо від чисельності населення і розмірутериторії[8]. У порівнянні з великими адміністративними одиницями, невеликі одиниці більш однорідні за складом і надають кращі можливості для безпосередньої участі в політичному житті. У компактних спільнотах можливо організувати ефективні дискусії і надати широкі можливості для громадян впливати на проведену політику. Тому меншим за розміром структурам простіше задовольнити критерії демократії. Водночас зі зменшенням розміру знижується реальний обсяг влади і можливостей для розв'язання проблем, особливо з питаньоборони таекономіки. Один зі шляхів вирішення цього протиріччя лежить в поділі сфер впливу між адміністративними і громадськими одиницями різних рівнів, зокрема, наділенням міст і регіонівавтономією. Найпоширеніший метод полягає у використанні у великих одиницяхпредставницьких форм правління[9].
Унітарна держава. Політична влада зосереджена в руках центрального уряду, який визначає обсяги владних повноважень регіональних органів влади.
Федерація. Законституцією влада поділена між центральним урядом і автономними регіональними урядами.
Структура законодавчої влади
Однопалатний парламент. Нормативні акти ухвалюються на засіданнях за участю всіх членівпарламенту.
Двопалатний парламент. Законодавчі збори складаються з двох палат, які формуються і функціонують окремо. Одні нормативні акти можуть вимагати схвалення тільки однієї палати, інші — обох палат.
Система виборів до представницьких органів
Мажоритарна виборча система. Територія поділена наокруги, кожен з яких має право на одного представника в законодавчих зборах. Цимдепутатом стає кандидат, який набрав більшість голосів.
Пропорційна виборча система. Політичні партії в законодавчих зборах отримують місця пропорційно до набраних ними голосів.
Групова виборча система. Певні групи населення висувають своїх депутатів за попередньо обговореноюквотою.
Виборні державні посади. Сучасні демократії є представницькими: згідно з основними законами, безпосередній контроль над ухваленням нормативних актів та політичних рішень здійснюють обрані громадянами особи.
Вільні, чесні і регулярнівибори, в яких має право брати участь кожен громадянин (як виборець і як кандидат), в поєднанні з безперервною відкритою політичною конкуренцією між громадянами та їхніми об'єднаннями.
Чуйність уряду. Проведена політика залежить від результатів виборів і від уподобань виборців.
Свобода самовираження. Громадяни мають право безкарно висловлювати свої думки, зокрема, критикувати владу, політичну систему, суспільно-економічний лад і переважну ідеологію.
Доступ до альтернативних і незалежних джерел інформації. Громадяни мають право шукати та отримувати інформацію від інших громадян, з книг, ЗМІ тощо. Альтернативні джерела інформації повинні існувати, бути доступні і не підконтрольні будь-якій політичній групі.
Автономія громадських організацій. Громадяни мають право засновувати відносно незалежні спільноти або організації, зокрема, політичні партії.
Загальне охоплення громадянства. Кожен дорослий житель, що постійно проживає в країні і підкоряється її законам, повинен мати всі права громадянина.
Політична система, що включає наведені вище сім інститутів, називається«поліархією»[8]. Головними особливостями поліархії є можливість політичної конкуренції, забезпечення права на участь в політиці і управління на основі коаліції[12]. Таке правління протилежнедиктатурі, коли при виборі політичного курсу домінують переваги однієї групи. Важливу роль відіграє потреба конкуруючихеліт, які повинні заручитися підтримкою з боку широких верств населення, що нехарактерно дляолігархії.
Протягом XX століттяполітологи схилялися до думки, що значна кількість країн підтримували перераховані вище інститути в належній мірі і тому на практиці можуть вважатися демократичними[12][13]. Водночас країна може відповідати стандарту поліархії, навіть якщо в ній відсутнє пропорційне представництво,референдуми,попередні вибори партій,соціальна рівність або демократія на рівнімісцевого самоврядування[14]. Як зазначаєРоберт Даль, ідеал демократії пред'являє вкрай високі вимоги, і ймовірно з часом поліархія почне вважатися недостатньо демократичною системою.
Вавторитарних державах влада зосереджена в руках правлячої групи, яка у своїх діях не відчуває обмежень, обумовлених відповідальністю перед керованими[15]. Більшість авторитарних режимів минулого відрізнялися від представницької демократії за такими параметрами[16]:
Вибори до органів влади або не проводилися, або були безальтернативними, або не приводили до зміни влади навіть у разі формальної перемоги опозиції;
Влада виборних осіб часто була обмежена могутніми новообраними організаціями (армією,церквою,партією);
Водночас політологи відзначають, що на рубежі 1990-х у світі зросла частка гібридних режимів (що отримали в літературі назви«імітаційна демократія», «авторитарна демократія», «електоральний авторитаризм» тощо), що мають ознаки як авторитаризму, так і демократії[17]. В таких режимах проводяться періодичні вибори й існують елементиполітичної конкуренції, так що опозиція здатна кидати виклик, послаблювати і іноді навіть перемагати правлячі сили на виборах, у законодавчих органах, в суді і в ЗМІ[16]. Однак умови конкуренції для правлячих сил та опозиції мають нерівний характер через системні зловживанняадміністративними ресурсами і порушень прав прихильників опозиції.
Автократи можуть використовувати номінально демократичні інститути з метою власноїлегітимації і мобілізації суспільства на свою підтримку[18]. Особи, які погодилися на співпрацю з режимом, отримують в обмін винагороди та поступки. Пов'язані з цим переговори часто проводяться на спеціальних, контрольованих владою,форумах з обмеженим доступом, зокрема, упарламентах[18].
Суттєвим показником є ступінь розвиненостіправової держави. Згідно з думкою політологаАдама Пшеворського, демократія — це насамперед визначеність процедур при невизначеності результатів[19]. На думку політологів і громадських діячів[20][21], у ліберально-демократичній країні громадяни за допомогою демократичних процедур виробляютьправила взаємодії різних суб'єктів суспільства і формують механізмидержавної влади, яка діє за цими правилами.
Така модель принципово відрізняється від системи, при якій влада сама встановлює порядок взаємодії суб'єктів суспільства і формує необхідні для цього механізми управління[21]. У неправовій державі окреміоргани влади можуть скасовувати або обходити закони, які регулюють повноваження цих органів[22]. Це, зокрема, відкриває можливості для маніпуляцій системоюправосуддя і ЗМІ, щоб винагороджувати лояльних режиму і карати опозицію без огляду направові процедури[23].
На думку політологівFreedom House таРадіо «Свобода»[23], сучасні авторитарні режими також навмисно спотворюють суть демократії, трактують її як нав'язуванняЗаходом чужих цінностей, перешкоджають роботі правозахисних міжнародних організацій (ООН,ОБСЄ,ЄСПЛ) і виховують у молоді вороже ставлення до демократичних цінностей.
Деякі політологи виділяють в окрему категоріюделегативну демократію, при якійвиконавча влада почасти підпорядковує собі законодавчу і слабо враховує переваги виборців у проведеній політиці, проте зміна влади залишається можливою, а цивільні права під захистом[22].
Переконливі аргументи на користь економічної свободи виникли як результат вільного розвитку економічної діяльності — назапланованого й неочікуваного побічного продукту політичної свободи.[24] (С. 26)
Гаєк аналізує вплив контролю над економічним життям соціалістичних країн:
Досвід різних країн Центральної Європи переконливо продемонстрував, як навіть формальне визнання прав особистості або рівності прав меншин втрачають будь-яке значення в державах, які ступили на шлях повного контролю економічного життя.[24] (С. 81)
Майже необмежені можливості для політики дискримінації і гноблення відкривало застосування такого, на перший погляд, безневинного принципу, як "урядовий контроль за розвитком промисловості.[24] (С. 81)
Перелік основнихрелігій за країнами з представницькою демократією охоплює всісвітові і безліч національних релігій. У низці країн цехристиянство, вІндонезії —іслам, вМонголії —буддизм. У найбільш населеній демократичній державі —Індії — переважаєіндуїзм. Багато релігій стверджують про здатність кожної людини до морального вибору, що історично сприяло поширенню ідей про рівність і, як наслідок, про демократію[25].
Деякіхристияни сумніваються, що їхня релігія сумісна з демократією, вважаючи, що вся влада від їхнього Бога, щопаства повинна коритисяпастирям, і що лишемонарх підзвітний Богові як помазаник[26].
Протестантизм вчить, що всі люди рівні перед Богом, а значить і перед владою; що Бог закликав людей бути священниками і царями, а значить і наділив їх правом на самоврядування; що Бог дав людям життя і віру, а значить і невідчужувані права і свободи. Якщо зрозуміліше висловитись, то протестантизм вчить завжди виконувати і підпорядковуватись владі, якщо її прийняті закони не суперечать біблійним законам віри. Для них є добротним демократичне управління, що не виходить за рамки Божих законів[27][28].
Католицизм стверджує, що суспільство і держава існують заради створення умов, необхідних для самореалізації людини (персоналізм), і що влада повинна бути якомога ближче до громадян (принцип субсидіарності).
Православний богословФеофан (Прокопович) вважав, що влада спочатку розділена серед народу, який має право заснувати будь-яку форму правління[29]. ФілософФедотов бачив православну демократію як продовження традиційНовгородської Республіки[30]. У православ'ї також поширена концепціясоборності, яка заохочує участь кожного в пошуку істини, хоча розглядає лише одностайну згоду, засновану налюбові і повазі до інших, як прийнятний метод прийняття рішень.
Петер Слотердайк (нар. 1947) у книзі «Критика цинічного розуму» стверджує:
Західні демократії — це, по суті, перманентні пародії на релігійний анархізм, структури, які представляють собою дивну суміш апаратів змушення та вільно встановлених порядків. У них діє правило: забезпечити видимість «Я» кожній людині.[31]
«Ніхто не вдає, що демократія є досконалою або в усьому правильною. Насправді, як це було сказано, демократія єнайгіршою формою правління, за винятком всіх тих інших форм, які були випробувані у той чи інший час; але в нашій країні є поширене переконання, що правити повинен народ, правити безперервно, і що громадська думка, виражена усіма конституційними засобами, повинна формувати, спрямовувати і контролювати дії міністрів, які є його слугами, а не володарями».Вінстон Черчилль. З промови у Палаті Громад 11 листопада 1947 року[32]
Науковці, яких зазвичай називають «ревізіоністами», вважають що авторитаризм є невіддільною ознакою демократії. ЗокремаОгюстен Кошен (1876—1916),Франсуа Фюре (1927—1997),Ігор Шафаревич (1923—2017). Визначаючи демократію як латентну владу меншості над більшістю, котра утримує свою владу штучним формуванням громадської думки (зазвичай шляхом маніпуляцій), а коли довіра до правлячої меншини зникає у більшості громадян, то така меншина є схильною і до терору аби зберегти своє панування.[33][34][35]. На заміну демократії філософи та політичні теоретики пропонують інші структури політичної влади, зокрема,Джейсон Бреннан обґрунтовуєепістократію.
↑Демокра́тия[Архівовано 12 березня 2018 уWayback Machine.] — демокра́тія; народопра́вство. / Російсько-український академічний словник 1924–33рр. (А. Кримський, С. Єфремов)
↑абДемократія // Політологічна енциклопедія. Кн. 2 / Укл.: Карасевич А. О., Шачковська Л. С. — Умань, 2016. — С. 227—236.
↑Bureaucracy (New Rochelle, N.Y.: Arlington House, [1944] 1969).
↑Демократія //Етимологічний словник української мови: В. 7 т. Том другий (Д-Копці) / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.), В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко та ін.— К.: Наук. думка, 1985. (сторінка:31)
↑Архівована копія.Архів оригіналу за 31 жовтня 2017. Процитовано 21 квітня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Мустафін О. Влада майдану. Хто і навіщо винайшов демократію. К., 2016.
Лобер В. Демократия: от зарождения до современности. — М., 1991.
Нестерович В. Ф. Вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів: проблеми конституційної теорії та практики: Монографія / В. Ф. Нестерович. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2014. 736 с.
Нестерович В. Ф. Конституційно-правова модернізація органів державної влади у рамках утвердження демократії участі в Україні / В. Ф. Нестерович. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2016. № 1. С. 67-76.
Нестерович В. Ф. Принципи відкритості та прозорості у діяльності органів державної влади як важлива передумова для утвердження демократії участі / В. Ф. Нестерович. Філософські та методологічні проблеми права. 2016. № 4. С. 67-78.
Салмин А. М. Современная демократия. — М., 1992.
Андерсон Р. Дискурсивне походження диктатури й демократії / Пер. з англ. // Універсум. — № 6-7 (117—120), 2003. — С. 8-20.
Шведа Ю. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: Астролябія.- 2005.- 488 с.
Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник.- Львів: Тріада плюс.- 2004.- 528 с.
Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М. І. Обушного.- К.: Арістей.- 2006.- 432 с.
Скрипнюк О. Верховенство права і демократія: концептуальні питання взаємозв'язку// Вісн. Акад. прав. наук Укра-їни. — 2008. — № 2(53). — С.13-23.
Колодій А., Копєйчиков В., Цвік М. Народовладдя як основа представницької демократії// Українське право. — 1995. — № 1(2). — С.14-23.
Сенчук В. В. Поняття та ознаки демократичної держави: теоретико-правовий аспект// Держава і право. Юрид. і політ, науки. — 2009. — Вип. 44. — С. 110—117.
Погорілко В. Основні засади теорії безпосередньої демократії// Право України. — 2001. — № 8. — С. 26-32.
Цвєтков В. В. Демократія і державне управління: теорія, методологія, практика. — К., 2007. — 336 с.
Шаповал В. Безпосередня демократія і представницька демократія у взаємозв'язках// Право України. — 2004. — № 8. — С.8-12.
Шипілов Л. М. Народовладдя як основа демократичної держави. — X.: ФІНН, 2009. — 216 с.
Демократія // Енциклопедія політичної думки / За ред. Девіда Міллера / Пер. з англ. — Київ: Дух і літера, 2000. — С. 101—105. — 472 с. —ISBN 966-7888-00-2.
Демократія //Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є,кн. 3. — С. 318-319. —1000 екз.
