| Гетьманщина | |||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||||
 Прапор  Герб | |||||||||||
 | |||||||||||
| Столиця | Чигирин (1649–1676) Батурин (1676–1708, 1751–1764) Глухів (1708–1751) | ||||||||||
| Мови | Староукраїнська іцерковнослов'янська | ||||||||||
| Релігії | Православ'я | ||||||||||
| Форма правління | виборна монархія[1][2][3][4] | ||||||||||
| Гетьмани | |||||||||||
• 1649—1657 | Богдан Хмельницький (перший) | ||||||||||
• 1750—1764 | Кирило Розумовський (останній) | ||||||||||
| Історія | |||||||||||
| 1649 | |||||||||||
| 1764 | |||||||||||
| Населення | |||||||||||
• 1649[5] | 4 000 000 осіб | ||||||||||
• 1650[6] | 2 000 000 осіб л. | ||||||||||
• 1764[7] | 2 048 000 осіб | ||||||||||
| |||||||||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою:Гетьманщина | |||||||||||
Гетьманщина (офіційна назва —Військо Запорозьке, інші поширені назви —Україна,Русь, в енциклопедіях періодуРосійської імперії таСРСР —Малоросія)[8] —українськакозацька держава[9][10][11][12][13], яка виникла на теренах українських воєводствРечі Посполитої[14], внаслідокВизвольної війни українського народу середини XVII ст.[15]
Юридичне визнання закріпленоЗборівським договором влітку 1649[16]; формально у 1648—1654 Гетьманщина лишалася частиною Речі Посполитої. На міжнародній арені була визнанаКримським ханством,Молдавським князівством,Семигородським князвством,Османською імперією тощо[17][18].
Очільником виступав виборнийгетьман. З 1654 року перебувала підпротекторатомМосковського царства[19]. Протягом другої половини XVII — початку XVIII століття, під часгромадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, у боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенствоМосковського царства, Речі Посполитої (Республіки Обох Націй) та Османської імперії.
У 1667 році заАндрусівським миром розділена поДніпру наПравобережну іЛівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитійкозацького устрою на Правобережжі в 1699 році далі існувала лише на теренах Лівобережжя. У 1709 році, під часВеликої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторатШведської імперії. Протягом XVIII століття поступово втратила політичну й економічну автономію. 1764 року наказом російської імператриціКатерини II титул гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано вМалоросійську губернію.
.jpg)
За часів Речі Посполитоїназва Україна виступала загальною назвою Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств[20][21]. Після повстання Хмельницького на цих теренах закріпилось Військо Запорозьке, через що надалі вже до першої половини 1680-х років назва«Україна» набула нового значення політоніму — однієї з офіційно вживаних назв козацької держави під владоюгетьманів Війська Запорозького.[22] Так у 1672 році вБучацькому мирному договорі міжРіччю Посполитою таОсманською імперією згадується «Українська держава»(пол.ukraińskie państwo)[23][24][25]. Особливо активно цей термін вживав гетьман в екзиліПилип Орлик[26]. У своїх латинських листах він писав про «Українську республіку»[27], а в листі до митрополитаСтефана Яворського (1715) протиставляв«Україну» і«государство Московське»[28]. Також у його«Виводі прав України» (1712) зустрічається «Українське князівство», тоді як гетьманаІвана Мазепу Орлик іменує «князем України»[29].
Серед інших тогочасних джерел в «Слові на поховання Богдана Хмельницького» 1657 р. автор вживає назву «Річ Посполита Українська»[30]; а у відозві запорізьких козаків до гетьманаІвана Виговського (1658), опублікованій ще влітописі Самійла Величка (1720), зустрічаємо такі слова козаків:
«Довелося нам вісім років відстоювати те бойовою зброєю, з великим наобопіль кровопролиттям і ушкодженням обох держав, Польської та Української».
У 1677 кошовий отаманІван Сірко називав ГетьманщинуУкраїною, і писав, щоХмельницький «удільним князівством Україну приукрасив»[31].Іван Мазепа також використовував термін «Україна», протиставляючи її «государству Московському», називаючи при цьому «своєю вітчизною» і «милою маткою»[28].
ОкрімУкраїни використовувалися й інші назви. Так, у 1669 році гетьманПетро Дорошенко, бажаючи відродитиРусь в кордонах від рікиВісли до містаСевськ, називав Гетьманщину просто «Руссю»[32]. Поширеним був і термінМала Русь. Наприклад в «Маніфесті до іноземних державців» (1658)Івана Виговського Україна називається «Руссю» або «Малою Руссю», земліБілорусі «Білою Руссю», а територіяРосії —Московією[33]. ГетьманПетро Іваненко теж вживав це поняття, називаючи Гетьманщину «Малоросійським князівством» та «Малоросійською державою» на противагу «Московщині»[34]. В творчості гетьманського канцеляристаМиколи Ханенка зустрічаємо «Малоросійське панство»[35].
Поняття«Русь» і«Україна» часто використовувалися як назви однієї і тієї ж території. У листі-зверненні гетьманаІвана Брюховецького доВійська Запорізького Низового датованого1667 роком говориться про наміркримського хана«іти на Русь чи на Україну»[36].
Ще за часів Гетьманщини існував і термін«Козацька республіка», або просто«Козацька земля». Німецький географЙоган Гюбнер в своїй праці«Землеводного кола короткий опис зі старої та нової географії» (1719) писав, що земліУкраїни розділені поміжПольщею,Москвою та «Козацькою землею». Остання, за його словами, євасальноюреспублікою:
II: Про Козаків. 15: Де є Козацька земля? <…> Ті не самовладну республіку складають, але залежать від сильних своїх сусідів, і таким чином іноді польські, іноді російські, а іноді турські васали бувають. <…> Потім мають вони навмисну частину України, де Бреслав, Київ, Батурин та Полтава стоять;
Словацький церковний діяч, видавець, перекладач та приятель гетьмана Івана МазепиДаніел Крман вживав здебільшого термін «Козакія»[37].
Гетьманщина за правління Богдана Хмельницького охоплювала землі площею понад 200 000 км²[1]. Західний кордон відповідав західній межіБрацлавського воєводстваРечі Посполитої, північний і східний кордони — рубежамКиївського іЧернігівського воєводств. Південні землі межували зКримським ханатом, а післяВічного миру з кордонамиНизового козацтва. У 1650-х роках козацька держава деякий час контролювала частину ПівденноїБілорусі.
Гетьманщина виникла в результаті великогокозацького повстання вРечі Посполитій, яке спалахнуло 1648 року вукраїнських землях під проводомБогдана Хмельницького. Причинами повстання буликорупція королівських урядів Речі Посполитої, соціальне безправ'я, активізація діяльностіправославної церкви та зростання чисельності козацтва попри обмеження уряду[1][38]. За влучним описом тогочасного становища Річ Посполита — це:
 | рай для шляхти, Небеса для євреїв, пекло для селян |  |
Соціальні та релігійні утиски, економічний гніт магнатів стали причинами фанатичної ворожнечі між козаками та шляхтою. Перші перемоги повстанців над королівськими військамипід Жовтими Водами,Корсунем,Пилявцями сприяли розширенню соціальної бази повстання українськими селянами, міщанами ташляхти. Бунти поступово охопили всі руські воєводства Корони, а згодом перекинулись набілоруські воєводства Литви[40]. На початку 1649 рокуКиїв зустрічав гетьмана Хмельницького як«Мойсея, спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі»[1]. Початково повстанці прагнули встановлення козацької автономії в Наддніпрянщині, проте на переговорах з королівськими емісарами підЗамостям 1649 року вже мали намір«вибити з лядської неволі… народ увесьруський»,«всюРусь поЛьвів,Холм іГалич»[1]. Реалізації планів завадила зрада козацького союзника,татарського хана, під часбитв під Збаражем іЗборовом. Хмельницький був змушений укласти зкоролем Речі ПосполитоїЯном II КазимиромЗборівський договір. За цим договором Військо Запорозьке отримувалоавтономію, очолювану гетьманом, у складі трьох воєводств —Київського,Чернігівського іБрацлавського, а також східних районівВолині таПоділля[1][38].
Зборівська угода не влаштовувала ні козаків, ні корону. 1650 року обидві сторони стали готуватися до нової війни. Вирішальна битва відбулася 1651 року підБерестечком, де козаки зазнали нищівної поразки через відступтатарських союзників з поля бою. Ця поразка перетворила повстання згромадянської козацько-шляхетської війни на війнуукраїнсько-польську[1]. ПідБілою Церквою Хмельницький був змушений підписати нову мирну угоду. ЗаБілоцерківським договором 1651 року козацька автономія обмежувалася лише Київським воєводством[1][38]. Оскільки ратифікація договору була зірвана вСеймі Речі Посполитої, козацька сторона розпочала нові воєнні дії. 1652 року вояки Хмельницького помстилися противникупід Батогом, але 1653 року знову були зраджені татарамипід Жванцем[1][38].
В результаті перманентних воєн з Річчю Посполитою козацька Гетьманщина фактично опинилася незалежною, але не мала міжнародного юридичного визнання. Ненадійність союзу ізКримським ханством змушувала Хмельницького шукати поміч в боротьбі проти Варшави за кордоном. Серед кандидатів, які могли прийняти козаків підпротекторат, гетьман розглядавОсманськогосултанаМехмеда таМосковськогоцаряОлексія[1][38]. В результаті тривалих переговорів козацька сторона обрала останнього. 1654 року наПереяславській раді Хмельницький зі старшиною присягнули на вірність цареві в обмін на визнання самоврядування Гетьманщини таоголошення війни Речі Посполитій. Додаткові умови московсько-козацького союзу визначалисяБерезневими статтями, які були підписані гетьманом того ж року[1][38].
Навесні 1654 козацько-московитське військо вдерлося на територіюЛитви. Козаки самостійно захопили земліБілої Русі, і спільно із московитами здобули столицюВільню. У відповідь, армія Речі Посполитої, разом із кримськими татарами, розпочала похід на українську Брацлавщину. Хмельницький спинив супротивника 1655 року вбитві під Охматовим. Воєнним послабленням Речі Посполитої скористаласяШведська імперія. 1655 року шведський корольКарл X розпочаввійну проти Речі Посполитої уБалтії. Наступного року, боячись посилення шведів в регіоні,Московське царство оголосило їм війну й уклало з Річчю Посполитою сепаратнийВіленський мир. Московити не допустили козаків до переговорів з поляками й противилися приєднанню Південної Білорусі до Гетьманщини. Через порушення Переяславських домовленостей Хмельницький уклав угоду зі Шведською імперією іТрансильванським князівством, ворогами Московського царства, й далі боровся проти Речі Посполитої. Він також відновив дипломатичні контакти з Кримом, вбачаючи небезпеку козацькому суверенітету з північного сходу[1][38].
Дипломатія Гетьманщини в період з 1648 до 1714 років характеризувалася полівасалітетною політикою. Козацька держава, прагнучи зберегти свою незалежність, одночасно шукала заступництва у різних європейських монархій Центрально-Східної, Південно-Східної та Північної Європи[41][42].
 |  |
| В'їздБогдана Хмельницького до Києва,1649[43] | Богун іЧарнецький,1653[44] |
У вересні 1657 року, після смерті Хмельницького, на старшинській раді вЧигирині новим гетьманом обрали генерального писаряІвана Виговського. Проти цього рішення виступилисічовики, яких не запросили на раду, та полтавський полковникМартин Пушкар, що очолив супротив сил, які не визнали нові порядки з реставрації шляхетсько-панського устрою. Разом із кошовим отаманомЯковом Барабашем, полковник піднявповстання наЛівобережній Україні й закликав на допомогу єдиного можливого союзника — Московське царство. Цар початково намагався замирити сторони, згодом надсилав військо, яке мало підтримати або гетьмана, у разі відсилу татар, або повсталих у разі невиконання цієї умови[45]. За рік гетьману вдалося збройно придушити опозицію. Опісля відверто пропольської політики Виговського, зважаючи на подальшу відкриту підтримку антигетьманських сил московським урядом, він продовжив курс на вихід з царської протекції. 1658 року підГадячем козацька рада разом із емісарами Речі Посполитої ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля.Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союзПольщі,Литви і козацькоїРусі[46]. У відповідь Московське царство вислало в Україну військо, яке однак розбили Виговський і його союзники 1659 рокупід Конотопом. Попри перемогу, гетьман не зміг нею скористатися — Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Це викликало обурення усього козацтва та сприяло відновленню промосковських впливів на Лівобережжі. Паралельно з цим січовики під проводомІвана Сірка самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим. У вересні1659 року гетьмана скинули начорній раді підГерманівкою за те, що«запродав Україну ляхам»[46]. Виговський врятувався втечею, а замість нього уБілій Церкві обрали новим гетьманом 18-річногоЮрія Хмельницького, сина покійного Богдана[46].
1659 року, під тиском московської сторони, молодий Хмельницький підписавПереяславські статті. Вони повертали Гетьманщину в орбіту Московського царства, обмежували козацьке самоврядування і праваКиївської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну промосковську і правобережну антимосковську. Сподіваючись на підтримку козаків у боротьбі проти Речі Посполитої,1660 року царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від війська Речі Посполитоїпід Чудновим. Через це Хмельницький підписав з полякамиСлободищенський трактат — новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію короля Речі Посполитої. Козацька рада вКорсуні схвалила угоду, проте полки Лівобережжя її не визнали. Вони залишилися вірними Московському царству і обралинаказним гетьманомЯкима Сомка, дядька молодого Хмельницького[46]. Між козаками обох берегівДніпра спалахнулагромадянська війна, яка отримала назвуРуїни.
.png)
.jpg)
Протягом 1661—1662 років Хмельницький без успіху намагався знищити Сомка, але був остаточно розбитий підКаневом. 1662 року безталанний гетьман склав з себе булаву, ставши ченцем. 1663 року чигиринська рада правобережної старшини обрала новим головою державиПавла Тетерю[46]. Одночасно, наЧорній раді підНіжином, лівобережні козаки скинули Сомка і обрали своїм гетьманомІвана Брюховецького. У 1664—1665 роках війська обох берегів продовжили даремну міжусобну війну, в ході якої авторитет двох гетьманів занепав. В результаті, Тетеря зрікся булави і втік до Речі Посполитої. Брюховецький, підписавши 1665 рокуМосковські статті, спробував заручитися підтримкою царського уряду. За цими статтями українське некозацьке населення Лівобережжя передали під юрисдикцію московського уряду, а основні українські міста, включно зКодаком надЗапорожжям, віднині контролювали московські війська.
Після втечі Тетері, новим гетьманом на Правобережжі обралиПетра Дорошенка. Він придушив промосковську опозицію на підвладній території, відновив переговори зОсманською імперією про протекторат і, за підтримкикримських татар, розпочаввійну проти Речі Посполитої, сподіваючись «вигнати усіх ляхів з України до Польщі»[46]. Ці дії підштовхнули Річ Посполиту і Московське царство до миру[джерело?]. 1667 року вони уклали сепаратнийАндрусівський договір, що юридично закріпив поділ Гетьманщини по Дніпру на Правобережжя[a] і Лівобережжя. Угода перекреслювала боротьбу козаків за власну державу й викликала загальне обурення по обидва боки Дніпра[46]. 1668 року старшинські ради скликані в правобережному Чигирині і лівобережному Гадячі прийняли однакові ухвали — прийняти протекцію султана. На Лівобережжі спалахнулоантимосковське повстання. ПідДиканькою, на Лівобережжі, відбулася зустріч гетьманів Дорошенка і Брюховецького. Однак на ній рядові козаки розірвали останнього як запроданця Москви. Дорошенко проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. Він розбив московське військо і повернувся до Чигирина, залишивши оборону лівого берега чернігівському полковникуДем'янові Многогрішному. Проте вже 1669 року, за відсутності Дорошенка, частина лівобережної старшини, за намовлянням православногоархієпископаЛазаря Барановича, оголосила Многогрішного гетьманом і схвалила підписанняГлухівських статей — нового договору про московську протекцію над козаками. Через симпатію Многогрішного до Дорошенка він швидко позбувся булави. 1672 року московські війська оточилиБатурин, арештували гетьмана й, після тортур у Москві, заслали доСибіру. На новій козацькій раді, що проходила на московській території біляПутивля, в оточенні московських вояків, обрали нового гетьмана — генерального писаряІвана Самойловича, одного з донощиків на Многогрішного. Він підписав новіКонотопські статті, які позбавляли Гетьманщину права здійснювати самостійну зовнішню політику і позбавляли простих козаків права обирати гетьмана[46].
 |  |  |  |
| Петро Дорошенко 1665 | Сутичка з татарами 1674 | Іван Самойлович 1672 | Вічний мир 1686 |
На тлі поступового поглинання Лівобережжя московитами і внутрішньої анархії, 1669 року правобережний гетьман Петро Дорошенко прийнявпід Корсунем протекторат османськогосултана. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих, спричинивши появу двох самопроголошених правобережних гетьманів — запорозькогоПетра Суховія й пропольськогоМихайла Ханенка. Пряма збройна підтримка антидорошенківських сил Річчю Посполитою змусила султанаМехмеда IV втрутитися у конфлікт. 1672 рокуосманські війська захопили Поділля, Брацлавщину, південну Київщину і змусили поляків підписатиБучацький мир. Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьку ісламізацію, українське населення Правобережжя заходилося тікати на лівий берег Дніпра,Слобожанщину,Галичину іВолинь. 1674 року лівобережні козаки Самойловича разом із московським військом вдерлися на правий берег і1676 року позбавлений підтримки Дорошенко капітулював, здавши гетьманську столицюЧигирин зклейнодами. Ці події розв'язалимосковсько-турецьку війну, в результаті якої османсько-татарська армія дощентузруйнувала козацьку столицю. Аби позбавити противника підтримки, лівобережний гетьманський уряднасильно вивіз усе населенняПодніпров'я на лівий берег. Війна скінчилася укладаннямБахчисарайського миру 1681 року. За цим договором московсько-османський кордон встановлювався по Дніпру; Дніпровсько-Бузьке межиріччя на 20 років мусило бути незаселеним. 1686 року Московське царство і Річ Посполита уклалиВічний мир, який так само закріплював між ними поділ Гетьманщини. На Лівобережжі винуватцем розшматування козацької держави між Московським царством, Річчю Посполитою і Османською імперією, вважали Самойловича. Після безуспішногоКримського походу 1687 року, на нього склали донос, арештували й заслали до Сибіру. Паралельно з цим на Правобережжі поляки остаточно скасували козацьке самоврядування і полковий устрій в 1699 році. В результаті Гетьманщина далі існувала лише на лівому березі Дніпра[46].
У Гетьманщині привілейованою соціальною групою було козацтво. Приналежність чоловіка до козацького стану зобов'язувала його власним коштом нести військову службу, але при цьому звільняла від сплати податків, давала право землеволодіння. Офіційно до козацького стану в другій половині XVII — першій половині XVIII століть належало 20—60 тисяч осіб. Козацька старшина була в Гетьманщині керівною соціальною групою. Наприкінці XVII—XVIII століть існувала привілейована група «знатних товаришів». У XVIII столітті більше третини земель Гетьманщини перебувало у власності старшини.
1687 року внаслідокКоломацького перевороту Самойловича скинули, а новим гетьманом козацької держави обралиІвана Мазепу. Після обрання він підписав з московським урядомКоломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини.
За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запровадженопанщину, елементикріпацтва та розпочато денаціоналізацію козацької верхівки. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепи до Московського царства. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати московськийпохід на Кримське ханство 1689 року, а також антиосманськіазово-дніпровські війниПетра І в 1695—1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворотПетра Іваненка, організований за підтримки татар.
В часи Хмельниччини адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва[1]. Найнижчою територіальною і військовою одиницею бувкурінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборнийкурінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, — виборнийвійт. Курені об'єднувалися усотні, що складалися з 200—300 вояків. Їхніми центрами були сотеннімістечка. Військовими питаннями сотні керував призначений полковникомсотник, а цивільними —городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину — осавула, писаря і хорунжого. Найвищою адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини бувполк. Він складався з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими — органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 16 і більше. Автономною одиницею в складі Гетьманщини булаЗапорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власногокошового отамана[1].
На 1649 рік в Гетьманщині нараховувався 21 полк:
Після Андрусівського розколу та скасування полкового устрою на Правобережжі, Гетьманщина далі існувала лише на Лівобережжі. На 1712 рік вона складалася з 10 полків:
| Герб | Назва полку | Герб | Назва полку |
|---|---|---|---|
 | Гадяцький полк |  | Переяславський полк |
 | Київський полк |  | Полтавський полк |
 | Лубенський полк |  | Прилуцький полк |
 | Миргородський полк |  | Стародубський полк |
 | Ніжинський полк |  | Чернігівський полк |
Столиця держави розташовувалася на місці гетьманської резиденції. За час існування Гетьманщини нею були містаЧигирин,Батурин,Глухів. Тут зберігалися державніклейноди — гетьманськабулава,корогви, гетьманськийбунчук іпечатка Війська Запорозького[1].
Система влади в Гетьманщині була закладена під час Хмельниччини. В середині XVII століття вона нагадувалавійськову диктатуру з елементаминародовладдя[1]. З кінця XVII століття ця система еволюціонувала в бікмонархічно-республіканської системи зразкаРечі Посполитої.
Главою держави бувгетьман. Він обирався пожиттєво накозацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів.
Верхівку влади складалагенеральна старшина. В часи Хмельниччини її називали військовою старшиною. До її складу входилиобозний,суддя,писар, дваосавули,хорунжий ібунчужний,підскарбій. Генеральний писар керувавГВК, що виконувала роль уряду. Генеральний обозний очолював армату, мав повноваження заступника гетьмана, у разі потреби обіймав посадунаказного. Генеральні судді завідувалисудочинством. Генеральний суддя вершив суд над державними злочинцями, розглядавапеляції і прохання пропомилування, контролював роботу місцевих судів. На засідання Генерального суду скликали підконтрольних генеральному судді суддів з міст і селищ. Всі судді були виборними. Генеральний підскарбій відповідав за Військовускарбницю, реформовану уГенеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманськихгенерал-ад'ютантів[1]. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган —Раду старшини.
Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представникикозацького стану. Решта станів були усунені віддержавного управління. Деякі міста та монастирі користувалисяМагдебурзьким правом чи самоврядуванням.
Гетьманщина поєднувала в собі риси республіканського і авторитарного ладу. Вищу владу представляли три органи —ГВР, гетьман і рада генеральної старшини. Хоч вищим органом влади була ГВР, гетьман і генеральна старшина, як правило, маніпулювали цією радою і значення останньої поступово зменшувалося. Цьому сприяв і порядок прийняття рішень Генеральною радою: натовп піднімав руки, шаблі, підкидав шапки, через що застосовуваласяакламація. Хмельницький поволівідмовився від їх скликання, вирішуючи справи одноособово або переносячи їх розгляд на старшинську раду. Утім потреба в скликанні ради диктувалася необхідністю зміцнення гетьманської влади в умовах наростання старшинської опозиції. Після його смерті, в умовах загострення політичної боротьби, значення загальної ради істотно посилилося.
На думкуВіктора Горобця, через низку обставин з кінця 1650-х років інститут Генеральних рад отримав підтримку з боку московської влади. Головна причина зацікавленості московської сторони у збереженні інституту та розширення його функцій крилася в усвідомленні можливостей успішнішого маніпулювання настроями учасників широкого зібрання козацтва порівняно з тиском на кількісно вужчу та фахово ліпше підготовлену групу вищої і середньої козацької старшини[47].
На різних етапах історичного розвитку співвідношення владних повноважень головних елементів політичної системи Гетьманату — Генеральної ради, старшинської ради, гетьмана та генеральної старшини іполковників — не залишалося незмінним, зазнавало принципових змін. Унаслідок чого політичний режим в одних випадках набував ознак, характерних для авторитарного правління, в інших — олігархічного.
Авторитарний режим встановився у гетьманство Хмельницького, Дорошенка, Ігнатовича, Самойловича та другої половини правління Мазепи. В усіх цих гетьманів, на певних етапах, з'являлися плани заснування власних правлячих династій, заміни авторитарного режиму монархічним спадковим правлінням. Типовими олігархічними режимами було гетьманування Виговського, Юрія Хмельницького, Скоропадського, Полуботка та Апостола[47].
Політична влада в Гетьманаті за своєю суттю була моноцентричною — центром ухвалення рішень виступав гетьманський уряд і центральні органи управління, яким підпорядковувались усі місцеві структури козацького врядування. Гетьманату був притаманний вищий рівень централізації влади у порівнянні з Річчю Посполитою, але слабший за державну практику РІ. В козацькій Україні зберігалося міське самоврядування та доволі впевнено, особливо з 1710-х років, почувалися на місцях представники полкової влади. Окремі з полковників, що мали потужну підтримку місцевих еліт, або високих покровителів в оточенні російського монарха, не надто залежали від гетьманської влади і, відповідно, не вельми зважали на її розпорядження. Особливого розвитку ці негативні явища набули в часи гетьманування Івана Скоропадського.
Із запровадженням в Україні 1722 рокуМалоросійської колегії розпочалася уніфікація із загальноімперськими зразками норм організації державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноімперські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу де-факто ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи[47].
Унаслідок Козацької революції традиційна судова система Речі Посполитої була демонтована, а судоустрій значно спрощений. На перший план у судовому провадженні вийшло звичаєве право. Проте вже з кінця XVII століття в українських судах, особливо на полковому рівні, починають знову застосовувати правові кодекси, відомі з річпосполитської доби:Литовські статути,Магдебурзьке право,Саксонське зерцало. Унаслідок цього роль звичаєвого права поступово зменшувалась.
Судові органи формувалися навколо посадових осіб козацької адміністрації — гетьмана, полковників і сотників, багато в чому переймаючи елементи судочинства Речі Посполитої. Структура судів загального типу була тісно пов'язана з адміністративним устроєм Гетьманщини: існували чотири рівні — низовий, сотенний, полковий і центральний (гетьманський). Адміністративні керівники водночас очолювали відповідні судові інстанції.
На центральному рівні діяли суд гетьмана,Генеральна військова канцелярія таГенеральний військовий суд. Останній вважався найвищим судовим органом Гетьманщини. Його очолювали два генеральні судді, а до розгляду справ залучалися генеральні старшини й представники старшинської верхівки. Генеральний суд розглядав переважно земельні спори, цивільні позови, а також апеляції у кримінальних справах. Генеральна військова канцелярія виконувала функції апеляційного органу у важливих карних та цивільних справах. Суд гетьмана мав найвищу юрисдикцію, а його рішення, як правило, не підлягали оскарженню.
До місцевих судів належали:
Окрім загальних, функціонували також станові суди, що обслуговували окремі соціальні групи:
Також існували спеціалізовані суди: цехові, ярмаркові, митні, мирові, а також суди для окремих етнорелігійних громад. Вони розглядали корпоративні, майнові чи внутрішні спори в межах відповідних спільнот, базуючись на загальних принципах судочинства.
.jpg)
Населення Гетьманщини в часиХмельниччини дорівнювало близько 3 млн осіб[1]. Існувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верству[1].
У часиРуїни, внаслідок безперервних бойових дій, сильно скоротилося населенняПравобережжя. За ініціативи Московського царства, протягом 1674—1678 років, населення подніпровської смуги правого берега, відКиєва доЧигирина, насильно перевезено урядом гетьманаІвана Самойловича наЛівобережжя таСлобожанщину. Частина біженців рятувалася втечею наГаличину іВолинь. Населені пункти й рештки фортифікацій знищили, аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського та Корсунського полків, що були опороюПетра Дорошенка[46]. Існування безлюдної пустки на Правобережжі було вигідно Московському царству, Речі Посполитій та Османській імперії, які юридично закріпили їїБахчисарайським (1681) іВічним мирами (1686). Операції насильницького переселення українців на лівий берегДніпра отримали назву«Великого згону». ДоXVIII століття район Подніпров'я залишався незаселеним[46].
За гетьмануванняІвана Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього XVIII століття. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів — бунчукового, значкового і військового — сприяло оформленню спадкової привілейованоїолігархічної групи, відмежованої від рядового козацтва. Титули урівнювали їхніх носіїв з посадовою виборною старшиною. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхтиXVII століття, використовувала шляхетськігерби[48], а також сповідувала ідеїсарматизму, що згодом став основоюхозарського міфу про походження козаків[49][50]. Згідно з дослідженнямигаплогруп,Y-хромосоми генетично належали до південного типусхідних слов'ян. Інтенсивна участь кавказького чи азійського населення відсутні[51].
 |  |  |  |  |  |  |
Шляхтянка | Шляхтянка | Шляхетна панна | Шляхетна пані | Знатна пані | Міщанка | Міщанка |
 |  |  |  |  |  |  |
Полковник | Писар | Сотник | Шляхтич | Козак-підпомічник | Рядовий козак | Міщанин |
 |  |  |  |  |  |  |
Селянка | Селянка | Селянка | Селянка | Селянин | Литвин | Литвин |
Разом зжінками і дітьми населення Гетьманщини на 1764 рік становило 2 048 000 осіб. У межах кордонів сучасної України в той час жило близько 8 млн осіб, тобто Гетьманщина складала 26 % усього населення.
Найгустіше населеними в Гетьманщині були Стародубський полк — 344 572 осіб, Лубенський — 294 920, Ніжинський — 288 666, Чернігівський — 203 112. У решті полків чисельність жителів коливалася у межах 140—160 тис. осіб. Полкові міста теж сильно різнилися за кількістю населення. У Полтаві жили близько 7 тис. осіб, у Ніжині — 5217, у Стародубі — 4210, у Переяславі — 1709[52].
На момент ліквідації в Гетьманщині проживало&&&&&&&&01027928.&&&&001 027 928 дорослих чоловіків[53].Козаки складали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2400 осіб, до виборних козаків — 176 000 осіб, до козаків-підпомічників — 198 осіб, інших козаків — 1000 осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 000 осіб.
Шляхта мала майнові прерогативи і не була зобов'язана до військової служби. На середину XVII століття в Гетьманщині проживало близько 300 шляхетських родин, більшість представників якої стали козацькою старшиною або міщанами. Шляхтичі зберігали форму земського самоврядування, але не брали участі в керуванні державою.
Міщани зберігали при собі традиційні форми самоврядування. Під час Хмельниччини 50—80 % міського населення покозачилося. Проте уXVIII столітті, через відділення привілейованого козацького стану, існував бар'єр між міщанами й козаками.
Найбільшою категорією населення булиселяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. Допідсусідків належало 80 000 осіб, до селян з приватних маєтностей — 465 000 осіб, до селян з рангових маєтностей — 25 000 осіб, до селян інших категорій — 25 000 осіб.
У будівництві протягом тривалого часу зберігався характерний для українського житла тип «хати на дві половини», але у козацької старшини вони різнилися кількістю кімнат та внутрішнім оздобленням. Інтер'єр осель козацької старшини багато в чому ще нагадував народні житла. Зберігалися традиції малювання віконець, дверей, колясок, дитячих візків. Внутрішні стіни жител оббивалися шпалерами. Кімнати прикрашалися килимами, які виготовляли місцеві майстрині. Печі для опалювання викладалисякахлями. Побут облаштовувався красивими речами. Купували дзеркала, люстри, багато красивого посуду — срібні, порцелянові сервізи, чайники, кавники, ложки і ложечки, ножі, пляшки для розливу пива, срібні таці, кубки, «пуздерка»[54].
Одяг не лише виконує чисто утилітарну функцію, а й є предметом естетичних смаків, уподобань, що формують характерний для різних епох стиль. Загалом одягстаршинського соціуму, як чоловічий, так і жіночий, не відрізнявся від тогочасного східноєвропейського стилю. Чоловічі жупани, кунтуші, різні пояси носили і в Речі Посполитій, і в Україні, жіночий одяг — «сподніци, корсети (шнуровки)» характерні загалом для всієї Європи XVIII ст. Елементи вбрання різнилися, імовірно, деталями крою, декоративністю, тканини ж використовувалися спільні для всієї Європи: оксамит, атлас, парча, тафта, сукно, шовк, тонке полотно, які завозилося в Україну ізСілезії іСаксонії. Торгівля цими товарами велася дуже активно, що свідчить про попит на них. Звичайно, центром моди бувПетербург, де намагалися копіювати стиль французького двору[54].
Цікаво, що одяг мав цінність не лише для жінок. Судячи з джерел, зокрема щоденників та описів майна, чоловіки також надавали значення своєму гардеробу, хоча він і не був таким різноманітним. Основний верхній чоловічий одяг —кунтуші,жупани абокафтани були традиційними протягом тривалого часу. Жупани або кафтани згадуються у документах XVI ст. Пояси шовкові та суконні були досить дорогими. Жупани і кунтуші в Україні, як і в Речі Посполитій, залишалися основним чоловічим одягом до кінця XVIII ст. Одяг козацької старшини свідчив про належність до певного соціуму, де панував прийнятий стиль. У той же час можна вже говорити й про формування індивідуального стилю, який вирізняв особу серед певної соціальної групи. Одяг також мав і родинну цінність. Традицією було залишати в родині одяг покійного, частину роздаровуючи після смерті. В старшинському соціумі серед речей, яким надавали великого значення, були коштовності. Це простежується за реєстрами посагу, заповітами, описами майна. Коштовності, а це прикраси із золота, срібла, різного дорогоцінного каміння — рубінів, смарагдів, сапфірів, діамантів, перлин, коралів, називалися«клейнодами» Вони використовувалися як капіталовкладення, скажімо, для забезпечення посагом дочок, а водночас мали символічну цінність, засвідчуючи статус свого господаря, а також були сімейними реліквіями.
 |  |  | -fragment.jpg) |
| Семен Сулима | Параскева Сулима | Петро Войцехович | Григорій Гамалія |
Козацьке домогосподарство було важливим з огляду не лише на те, що воно становило головне джерело існування для його господаря та родини, а й було основною підмогою для несення воєнної служби. Від забезпеченості продовольством залежала боєздатність козацького війська, тривалість воєнних дій, а часто — результат усієї війни[55]. Щоденною їжею була риба. Її сушили, солили, варили. Любили козаки вареники, галушки, борщ. На Кубані їли більше м'яса і м'ясних страв особливо птиці, свинини і баранини. Споживали козаки переважно варену, тушковану і печену їжу, таким чином, виробилися своєрідні смакові стереотипи й звички. Популярною їжею на Січі були кашоподібні страви з різних зернових: соломаха,тетеря, щерба, братко. Також часто готувалися йкулеші. Однією з особливостей харчування козаків було незначне споживання печеного хліба, адже борошна не завжди мали в достатній кількості. Одна з найвідоміших перших страв — «козацькатетеря». Прості та легкі в приготуванні страви були поживними, але насамперед — вони могли довго зберігатися. На похідну кухню відчувається також східний вплив. Тетеря й саламаха стали стравами, що сформувалися на степових просторах у тісному контакті зкочівниками.
М'ясо було істотним додатком до раціону козаків як влітку, так і взимку. Харчові запаси козаки поповнювали постійно. Особливо старалися ті, котрі мешкали в зимівниках. Їхнім головним завданням було постачання козацтву різних харчів — починаючи від м'яса, борошна, сала, круп і закінчуючи овочами та фруктами. Під час воєнних походів режим харчування був зовсім іншим, змінювався також і набір продуктів. Вирушаючи в похід, козак мав узяти із собою запас харчів на кілька місяців. Тому в дорогу брали те, що не псувалось і довго могло бути придатним для вживання. Основу раціону в походах становили сухарі, крупи, борошно, сало (сало — калорійний продукт — використовували більше про запас: його можна довго зберігати, а також застосовувати при консервуванні продуктів). Воду ж козаки возили в дерев'яних баклагах, прив'язаних до сідла. У походи також брали риболовні сітки[55]. Серед солодких страв у козацькі часи були відомі: кваша, кутя з медом,кутя з маком і горіхами, рис з медом і корицею, кутя з ізюмом і горіхами, юха з сушених яблук, слив та вишень (узвар). Традиційними місцевими тонізуючими напоями були слабке пиво та фруктовікваси.
Їжа ділилася на щоденну і святкову, пісну і скоромну. Були відмінності в харчуванні заможних козаків і бідноти. Часто біднота задовольнялася порожнім борщем (без м'яса), рибою і квашеною капустою. Їжу варили в печі (взимку в будинку, кухні, влітку — в літній кухні або в літній печі на подвір'ї). У кожній родині була необхідна проста начиння:чавуни, миски, сковорідки,рогачі, кочерги.
Серед культурно-просвітницьких інтересів, що характеризують дозвілля козацької старшини, є захоплення музикою. В козацько-старшинському середовищі культивувалася любов до музики, співу, танців. Речі, які приносили естетичну насолоду, надавали комфортності повсякденному життю, були музичні інструменти. Поширення набули клавішні інструменти —клавіцимбал таклавікорд. Також скрипка тавалторна, гуслі табандура[56].
Перебуваючи у поході, старшина забавлялася танцями, у церковні свята співала на крилосі. Козаки надзвичайно захоплювались церковним співом.
Поширеним явищем культурного життя Гетьманщини були вистави так званих мандрівних дяків, студентів Києво-Могилянської академії чи колегіумів, які на канікулах заробляли гроші на життя та навчання, розігруючи популярні дійства —інтермедії. Сюжети для них брали з повсякденного життя. Глядачами була козацька старшина. Козацька старшина, як генеральна, так і полкова та сотенна, перебуваючи у Петербурзі та Москві, відвідувала придворні опери та вистави. Мав місце і такий вид інтелектуального провадження часу, як гра в шахи. Серед популярних занять у вільний час була гра в карти, особливо в зимовий період. У 1727 р. згадана така гра в карти, як пикет,ломбер, фанти. Грали на гроші, іноді розігрували, наприклад, коня. Часто старшина мала великі пасіки й ставилася до цього промислу не лише як до джерела прибутку, але й полюбляла там відпочивати. Також певним засобом відпочинку та релаксації в старшинському середовищі стало пиття кави.
Дозвілля козаків заповнювалось різноманітними фізичними вправами: змагання з плавання, бігу, веслування, боротьби, боїв навкулачки тощо. Всі ці та інші вправи мали військово-прикладну спрямованість і були хорошим засобом фізичної підготовки запорожців. Серед запорозьких козаків значного поширення набули різноманітні системи єдиноборств. Найвідоміша лягла в основу козацького танцюгопак[57].
Гетьманщина мала свій бюджет, свою фінансову систему і грошовий обіг. Існувала широка система податків у «Скарбницю Військову». Одним з найбільших джерел надходжень були податки на млини та броварні. Доходи з млинів («військову мірочку») збирали спеціальні «дозорці». Існували відкупи на горілку, дьоготь і тютюн. Значний збір надходив у Військову Скарбницю від пасік. Стягувалисяпроїзні, транзитні та внутрішні митні збори. У Гетьманщині існувала система прямого оподаткування населення. Також одним із найефективніших джерел прибутку була плата за оренду землі.
Фінансами Гетьманщини завідувавгенеральний підскарбій, який очолював Військову скарбницю, перейменовану наГенеральну скарбову канцелярію. В часи головування Хмельницького фінансові справи гетьман контролював особисто. Скарбниця поповнювалася за рахунок прикордонного торгового мита на товари експорту й імпорту. Населення платило також натуральнуданину на військо, поземельнийчинш, податки за виробництво алкогольних напоїв, за користуваннямлинами, оренду,рудні ідігтярні, продажтютюну. Ймовірно Хмельницький намагався карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 і 1652 роками[1].
Певне уявлення про вартість грошей і товарів у другій половині 18 століття дають описи та оцінка в грошах майна козаків і селян Менської та Борзненської сотень Чернігівського полку 1766 року. Так,хата рублена зсінями іприкомірком коштувала від 10 до 25карбованців,комора рублена — 3 карбованців,віз під коней — 40—50 копійок,плуг — 12 копійок, відгодованасвиня — 1,5 карбованця,вівця — 50 копійок,гуска — 10 копійок,курка — 2 копійки,кожух звичайний — 1,2 карбованця,смушева шапка — 30 копійок,чоботи — 20—30 копійок[58].
Основною релігією в Гетьманщині протягом усього її існування булоправославнехристиянство. Козацькі землі входили до складуКиївської митрополії, що підпорядковуваласяКонстантинопольському патріархату. За часів гетьманування Богдана Хмельницького, який після повстання перебрав на себе монаршу функцію верховного церковного патронату, митрополію очолювавСильвестр Косів (1647–1657). Незважаючи на конфлікти з гетьманом, він не проводив самостійної політики й узгоджував позицію церкви в світських питаннях з козацькою владою. Після смерті і Хмельницького, і Косова козацька держава поринула в громадянську війну, яка спричинила розкол українського православ'я. На антимосковському Правобережжі утвердилися легітимні наступники покійного митрополита —Діонісій Балабан (1657—1663) таЙосип Тукальський-Нелюбович (1663—1675). Вони мали резиденцію в Чигирині, не маючи можливості осісти в Києві. Інша правобережна фракція православних, що займала пропольську позицію, очолювалася митрополитомАнтонієм Винницьким (1663—1679), який правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. На промосковському Лівобережжі господарювали намісники митрополичого престолуЛазар Баранович (1659—1661, 1670—1685) іМефодій Филимонович (1661—1668). Наприкінці XVII століття лінія правобережних архіпастирів перервалася, а частина населення прийнялагреко-католицьке віросповідання. У зв'язку з цим 1701 року православні парафії та монастирі Правобережної України увійшли до складу Переяславської єпархії Лівобережжя[59].
 |  |  |
| Діонісій Балабан | Лазар Баранович | Варлаам Ясинський |
Від середини XVII століття московський уряд намагався підкорити Київську митрополіюМосковському патріархату. Після призначення гетьманом «попівського сина»Івана Самойловича, в липні 1685 року, з дозволу Москви, був скликаний собор для виборів Київського митрополита. Попри саботування акції українським духівництвом, присутні на соборі миряни й гетьманські посланці обрали митрополитомГедеона Святополка-Четвертинського, свата нового гетьмана. В листопаді того ж року московський патріархІоаким Савьолов, всупереч церковним канонам, висвятив його на Київський митрополичий престол. А в травні 1686 року московські дипломати, підкупивши константинопольського патріарха Діонісія, добилися від нього передачі московському патріархату Київської митрополії[59]. Наступники Гедеона —Варлаам Ясинський (1690—1707) таЙоасаф Кроковський (1708—1718) вже висвячувалися в Москві. Загалом,приєднання Київської митрополії до Московського патріархату сприйняли українські ієрархи позитивно — вони підтримували тверду царську владу на противагу нестабільним гетьманським режимам, вбачаючи в московській протекції захист від козацьких союзів з сусідами-мусульманами. Саме представники Київської православної митрополії розробили нову візію історії України, виражену в«Синопсисі», як невід'ємної частини історії «триєдиної» Російської держави на чолі з московськими царями[59].
Освітнім закладом першої величини в Україні XVII—XVIII століть булаКиєво-Могилянська академія, початки якої сягають 1615 року — часу заснування школи приБогоявленському братстві в Києві. Освітня система академії була створенаПетром Могилою у першій половині XVII століття за прикладом західноєвропейських університетів.[19]
Перетворена 1632 року на колегію, а 1701 року на академію, вона фактично, до заснування Московського університету 1755 року, була єдиним уСхідній Європі навчальним закладом вищого типу.
Добою найвищого розквіту Академії був час гетьмануванняІвана Мазепи, який особисто виділяв на утримання закладу великі кошти, збудував нове приміщення для неї — корпус, що пізніше назвали Мазепиним. Наприкінці XVII століття тут навчалося близько 2000 студентів кожного року.
В щоденникахПавла Алеппського, секретаря Антіохійського патріархаМакарія III, який перебував у 1653-56 роках у Гетьманщині зазначає, що «у всій землі козацькій ми помітили прекрасну рису, що нас сильно здивувало: всі вони, мешканці, за малими винятками, навіть жінки та дівчата, вміють читати та знають порядок богослужіння та церковний спів, крім того священники вчать сиріт та не дозволяють щоб ті тинялися вулицями».[60]
Протестантський пастор Павло Одерборн, який у II пол. XVI ст. перебував у Великому князівстві Литовському, зазначав: «Русини завжди мають школу при церквах і монастирях, де дітей навчають першим початкам письма, молитвам, апостольським символам».[61]
У Гетьманщині існувала початкова, народна школа. Вона утримувалась на власні кошти українського населення і з його власної ініціативи. На середину XVIII століття, на території семи полків Гетьманщини існувало 866 народних шкіл, що в зіставленні з густотою населення дорівнювало одній школі на 1000 осіб. У 1767 році лише в одному Чернігівському полку існувало 143 школи, по одній вже на 746 осіб.[62]
Розуміючи, що поширеність і якість освіти в Україні — Гетьманщині — одна з головних перепон на шляху до її остаточного покріпачення, Російська імперія поступово вживає заходів до скорочення кількості шкіл в Україні, добиваючись цього різними засобами. Внаслідок цього вже наприкінці існування Гетьманщини на одну школу в середньому припадало по 6750 учнів[63].
_(1782).gif)
_Lob.svg)
.svg)
{{cite book}}:Зовнішнє посилання в|title={{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з посиланнями на джерела із зайвою пунктуацією (посилання) | |
|---|---|
| Нормативний контроль |
Адміністрація Гетьманщини (1654-1786) | ||
|---|---|---|
| Генеральні установи |  | |
| Генеральна старшина | ||
| Полкові установи | ||
| Полкова старшина | ||
| Сотенна старшина | ||
 Україна в темах | |||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Географія |  | ||||||||||
| Устрій | |||||||||||
| Історія | |||||||||||
| Символи | |||||||||||
| Державний лад | |||||||||||
| Оборона | |||||||||||
| Безпека | |||||||||||
| Економіка | |||||||||||
| Транспорт ізв'язок | |||||||||||
| Соціум |
| ||||||||||
.svg)
.svg)
.png)
.svg)
.svg)
