Застосовується для завоювання переваги в повітрі над противником, а також для супроводубомбардувальників, транспортних літаків, літаківцивільної авіації, захисту наземних об'єктів від авіації противника. Рідше винищувачі використовуються для атаки наземних і морських цілей.
Незважаючи на агресивну назву, винищувач належить до оборонних типів озброєнь, окремого наступального значення винищувальна авіація не має. Однак нині, зі збільшеннямтягооснащеності цих повітряних машин (і, відповідно, їхвантажопідйомності, тобто ракетно-бомбового навантаження), винищувачі отримали можливість ефективної атаки наземних об'єктів, і в умовах сучасних локальних конфліктів винищувачі поступово стали універсальною зброєю, тобто із суто винищувачів перетворилися навинищувачі-бомбардувальники.
За деякими припущеннями, у майбутньому роль винищувачів зможуть взяти на себебезпілотні апарати (БЛА), створення яких активно ведеться, а самі вони вже успішно застосовуються для знищення точкових цілей на поверхні землі. Це дозволить скоротити втрати льотного персоналу, спростити, полегшити і здешевити літаки, а також позбутися обмежень щодо перевантажень, які накладаються можливостями людського організму.
Перші повітряні бої відбулися під час Першої світової війни. Саме тоді вперше виникла потреба у спеціалізованих літаках, призначених для знищенняповітряних цілей.
На перших винищувачах екіпаж складався з двох осіб — пілота і стрільця.Кулемет, встановлений на поворотній турелі позаду пілота, міг обстрілювати задню півсферу, проте найактуальніша для винищувача фронтальна зона виключалася. Кулемети тих часів були не настільки надійними, щоб встановлювати їх на крилах, а встановленню курсового кулемета перешкоджавповітряний гвинт, що обертається. Однак незабаром французький льотчик Ролан Гаррос винайшов систему, яка дозволяла стріляти черезобертовий гвинт. Пристроєм були металеві куточки, закріплені в основі лопатей гвинта таким чином, щокулярикошетила у безпечному для пілота і літака напрямку. Недоліком такого пристрою була втрата 7—10 відсотків куль. Цю проблему усунув дещо пізнішеАнтон Фоккер створивши синхронізаторстрільби, що дозволяв стріляти через площину гвинта без ризику пошкодження останнього. Працює він так: коли гвинт, на якому закріплені гачки проходить повз, він зачіпає гачком і затримує спусковий механізм і снаряд.
У міжвоєнний період було створено суцільнометалеві моноплани замісь традиційних біпланів.
До початку Другої світової війни винищувальна авіація добре сформувалася як клас бойової техніки. Здебільшого основні світові держави того часу мали кілька основних типів винищувачів, які відрізнялися як льотними характеристиками, так і тактикою застосування. Так, Німеччина мала винищувачіMe 109 іMe 110 різних модифікацій, Радянський Союз мав у своєму розпорядженні винищувачіІ-16 таІ-153, Велика Британія мала парк винищувачівSpitfire іHurricane. Значно просунулися в створенні винищувальної авіації і деякі інші країни, зокрема США, Японія, Франція. Були і сучасніші модифікації і типи винищувачів, що ще не встигли здобути популярність, але протягом війни отримали серйозний розвиток. Так, до початку військових дій на Східному фронті Радянський Союз вже мав у своєму розпорядженні нові винищувачіЯк-1,МіГ-3,ЛаГГ-3, аНімеччина протягом війни створила і розвинула лінійку винищувачівFocke-Wulf Fw 190.
На самому початку бойових дій наєвропейському театрі ще не було чіткої визначеності, який же саме з основних параметрів винищувача —швидкість абоманевреність — є для нього важливішим. Цим було зумовлено серйозну відмінність схем, за якими будувалися планери передвоєнних винищувачів. Так, радянськийІ-153 «Чайка» бувбіпланом, аІ-16, що з'явився раніше, бувмонопланом. НімецькіMe-109 іMe-110 відрізнялися кількістю двигунів — один проти двох відповідно. Однак, досвід ведення активних бойових дій із застосуванням винищувальної авіації порівняно швидко схилив чашу терезів у бік одномоторних монопланів. Так, протягом всієї Другої світової війни основними промисловими державами не було випущено жодної нової модифікації винищувачів-біпланів. А деякий розвиток отримав тільки один винищувач з двома двигунами — американськийLockheed P-38 Lightning, що було обумовлено специфікою дій на тихоокеанському ТВД.
Високу потребу увинищувальній авіації в роки Другої світової війни було зумовлено як масованим застосуваннямбомбардувальної іштурмової авіації, так і власне можливостями винищувачів для знищення наземних цілей і підтримки наземних підрозділів. Саме в цей час було відточено тактику штурмових ударів по важливих наземних об'єктах —аеродромах, мостах, складах, залізничних вузлах, транспорту. Під час розробки нових модифікацій винищувачів конструкторам найчастіше прямо ставилося завдання максимально посилити ударну потужність літака. Так, наприклад, радянськими конструкторами було створено модифікацію винищувача Як —Як-9Б, що відрізнялася можливістю нести бомбове озброєння не на зовнішній підвісці, а в спеціалізованих бомбових відсіках. Таким чином, було зроблено крок до появи нового класу літаків,винищувачів-бомбардувальників, що отримав великий розвиток у післявоєнні роки. Проте, основним обов'язком винищувачів під час Другої світової війни залишалося завдання прикриття своїх військ від авіації противника, знищення його літаків,повітряної розвідки та супроводу бомбардувальної і штурмової авіації.
Війна викликала вибуховий розвиток авіаційної техніки і практично довела поршневий літак до досконалості. Однак, пропелерний літак із поршневими двигунами має межу швидкості, оскільки не в змозі подолатизвуковий бар'єр. Для збільшення швидкості потрібен був принципово новий рушій. Наприкінці війни Німеччина першою розпочала випуск винищувачів зреактивним двигуном (Ме 262) та ракетних винищувачівMe-163. Ці літаки мали більшу швидкість, ніж поршневі літакикраїн антигітлерівської коаліції, прийнятні показники маневреності і вважалися вельми перспективними проти бомбардувальної і винищувальної авіації противника. Однак випускалися невеликими серіями, тому ці літаки не змогли істотно вплинути на перебіг військових дій.
1960-ті рр. відзначилися надходженням на озброєння ВПС основних авіаційних держав світу надзвукових винищувачів, що мали низку спільних ознак, попри всі відмінності в компонуванні і польотній масі. Вони мали швидкість, що удвічі перевищувалазвукову, і стелю близько 18—20 км, оснащувалися бортовими радіолокаційними станціями та керованими ракетами класу «повітря-повітря». Такий збіг не був випадковим — розвиток техніки відбувся саме в цьому напрямку через те, що основною загрозою безпеці по обидва боки залізної завіси вважалисябомбардувальники, які несутьядерні бомби. Відповідно формувалися і вимоги до нових винищувачів, основним завданням яких було перехоплення висотних швидкісних неманеврених цілей у будь-який час доби і в будь-яких погодних умовах.
Однак винищувач-паразитXF-85 Goblin був спроектований спеціально для базування на бомбардувальникахConvair B-36 як на повітряних авіаносцях.
У результаті вСША,СРСР і Західній Європі з'явився ряд літаків, які згодом за сукупністю ознак і льотно-технічних характеристик віднесли до другого покоління винищувачів. Непохитно зростаюча ціна винищувачів диктувала необхідність зменшення чисельності парку з одночасним розширенням функцій літаків. Крім того, тактика повітряної війни змінювалася на очах — широкий розвиток зенітних керованих ракет призвів до відмирання доктрини масованого вторгнення бомбардувальників на великій висоті. Основну ставку в ударних операціях все більше стали робити на тактичні літаки з ядерною зброєю, здатні проривати кордон ППО на великій висоті.
Для протидії їм призначалися винищувачі третього покоління —МіГ-23,«Міраж» F-1,J-37 «Вігген». Надходження на озброєння цих машин, поряд із модернізованими варіантамиМіГ-21 іF-4, планувалося на початок 1970-х. Одночасно по обидва боки океану почалися проектні дослідження зі створення винищувачів четвертого покоління — перспективних бойових машин, які склали б основу військово-повітряних сил у наступному десятилітті.
Першими до рішення цієї проблеми взялися вСША, де ще1965 року було поставлено питання про створення наступника тактичного винищувачаF-4C «Фантом». У березні 1966 була розгорнута програма FX (Fighter Experimental). Проектування літака за уточненими вимогами почалось1969 року, коли літак отримав позначенняF-15 «Ігл». Переможцеві конкурсу за проектом, фірмі«McDonnell Douglas»,23 грудня 1969 було видано контракт на будівництво дослідних літаків, а 1974 року з'явилися перші серійні винищувачіF-15A «Ігл» і «Спаркі» TF-15A (F-15B).
США також розробили та активно впроваджують програму багатоцільового винищувачап'ятого поколінняF-35. ПершіF-35 було прийнято на озброєння в 2011 році.
Розробка російського багатофункціональноговинищувача п'ятого поколінняСухой ПАК ФА завершена, проте літак, станом на листопад 2020 року, все ще не прийнято на озброєння. Прийняття на озброєння очікувалося ще у 2015—2016 роках.
Російський винищувач п'ятого покоління, відомий також як Т-50 і «виріб 701», здійснив свій перший випробувальний політ 29 січня 2010. Політ, що тривав близько 45 хвилин, завершився успішно.
Перспективний авіаційний комплекс фронтового авіації (ПАК ФА) піднявся в повітря ранком у п'ятницю,29 січня. Повідомлялося, що літак виконав короткий розбіг, відірвався від злітної смуги і почав набирати висоту. Які маневри планувалося здійснити наСухой ПАК ФА в рамках першого польоту, не уточнювалося.
З еволюцією винищувачівповітряний бій зазнав значних змін. У перших повітряних боях застосовувалисяревольвери для ураження літака і пілота противника. Такі дуелі в повітрі нагадувалилицарські поєдинки. До появипарашута останнім засобом порятунку був стрибок з малої висоти, який нерідко призводив до смерті. Пілота, який здобув п'ять і більше повітряних перемог, називалиасом.
Дуже скоро револьвери поступилися місцемкулеметам, які концентрували вогонь у певній точці попереду винищувача, розташовуючись у крилах і/або носовій частиніфюзеляжу. Для впевненої поразки противника було необхідно шляхом маневрування зайти у хвіст літака ворога. Такийбій фізично виснажував пілотів, які виконували складні фігури вищогопілотажу з високимиперевантаженнями. Пілот повинен був бути не тільки добре фізично розвиненим, але і володіти неабиякими знаннями про свій літак і літак противника. Найважливішими характеристиками сталимаксимальна швидкість,швидкопідйомність,маневреність. Для підтвердження повітряної перемоги застосовували кінокамери, які знімали під час натискання на гашетку.
Для перемоги у повітряному бою на сучасних винищувачах пряма видимість літака супротивника вже не потрібна. Досить його виявлення бортовими і допоміжними наземними системами. Пілота захищено спеціальним протиперевантажувальним костюмом і він може витримувати значно більші перевантаження в повітряному бою. Двигуни з керованим вектором тяги дозволяють пілоту виконувати найскладніші маневри в повітрі на найвищій швидкості, що було б неможливо без допомоги комп'ютерів в управлінні сучасними винищувачами.
Чотири фактори, які, на думку експерта в галузі військової авіації П'єра Спрея, забезпечують перемогу у повітряному бою[1]:
Першим побачити противника. З Першої світової війни і доВ'єтнаму від 65 до 95 відсотків літаків, збитих у повітряних боях, загинули в результаті раптових атак.
Перевершувати противника кількісно.
Мати кращу маневреність і не лише з технічного погляду, але і за рівнем майстерності пілотів.
Можливість швидко уразити супротивника. Що більше літаків бере участь у бою, то більше з'являється можливостей завдати удару, але й більшаймовірність для пілота стати мішенню, поки він цілиться.
Усі винищувачі створюються для різних цілей, тому їх прийнято класифікувати на певні групи за призначенням. Серед таких груп можна виділити:
Фронтовий винищувач (такожлегкий винищувач). Концепт був розроблений в середині XX століття і передбачає створення легких та маневрових винищувачів для боротьби з літаками ворога безпосередньо на полі бою. До фронтових винищувачів можна віднести майже всі радянські винищувачі МіГ (окрім перехоплювачівМіГ-25 таМіГ-31).
Винищувач-бомбардувальник. Спеціалізований винищувач для нанесення ударів по наземних цілях. З розвитком винищувальної авіації та появою багатоцільових винищувачів відпала необхідність у створенні вузькоспеціалізованих винищувачів-бомбардувальників. Представниками такого виду винищувачів єрадянськіМіГ-23 таМіГ-27, а такожамериканські винищувачіF-105 іF-15E.
Багатоцільовий винищувач. Починаючи з 4-го покоління, усі винищувачі можна вважати багатоцільовими, оскільки вони добре пристосовані до виконання як задач зі знищення наземних цілей, так і для повітряного бою та перехоплення. Типовим представником багатоцільових винищувачів єF-16.
2 квітня 2021 року європейські авіагігантиAirbus таDassault Aviation подолали розбіжності щодо повноважень у проєкті створення бойового літака шостого покоління за Європейською програмою бойової авіаційної системи майбутнього FCAS (Future Combat Air System, FCAS) та домовилися продовжити спільну роботу. У проекті також беруть участь компанії Thales, Hensoldt та MBDA. Вартість проєкту аналітиками оцінюється на рівні €50-80 млрд. Новий літак має замінити Rafale та Eurofighter між 2035 і 2040 роками[2].
У червні 2024 року, як було зазначено в пресрелізі Збройних сил ФРН, на міжнародному авіасалоні ILA-2024, що проходив у Берліні, було оголошено про важливе розширення європейської програми FCAS. До проєкту, в якому вже беруть участь Франція, Німеччина та Іспанія, долучилася Бельгія — поки що тільки в статусі спостерігача. У рамках проєкту багатоцільовий винищувач Eurofighter має збагатитися, окрімШІ, двома істотними можливостями. По-перше, щоб придушити наземну ППО, авіаційна платформа має бути оснащена досконалішою сенсорною технологією виявлення позицій супротивника і відповідною керованою ракетою. По-друге, він повинен мати можливість пригнічувати сили противника в електромагнітному спектрі. Для цього їй потрібні системи, що дають змогу створювати перешкоди радіолокаційному обладнанню та системам зв’язку ворожих сил у різнихчастотних діапазонах[3][4].
_(8607661358).jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_copy.jpg)
.jpg)
_of_Squadron_18_Flying_Bullets.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_at_2014_Zhuhai_Air_Show.jpg)
