Цей розділпотрібно повністю переписати відповідно достандартів якості Вікіпедії. Ви можете допомогти,переробивши його. Можливо,сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін.(серпень 2019)
Варя́ги (д.-рус.варяже, варязи;грец.βαραγγοι) — назва скандинавських воїнів, що, очевидно, виникла наруському ґрунті в середовищіскандинавів-найманців наприкінці IX — поч. X ст. і первісно позначало скандинавських воїнів, прийнятих на певних умовах (за угодою) до війська руських князів[1].
Перша згадка міститься в«Повісті минулих літ» під862 роком, в оповіді про покликання варягів — літописний сюжет про запрошення на князювання до племені чудь, словен, кривичі і весь племенами чуді, мері, а також, можливо, весі — варягів на чолі зРюриком та його братамиСинеусом таТрувором згідно з літописами. І прийшли вони спершу до словен і поставили городЛадогу. І сів у Ладозі найстарший брат Рюрик, а другий, Синеус — наБілім озері, а третій Трувор — в городіІзборську. Через два роки помер Синеус і його брат Трувор, і взяв Рюрик правління все на себе.
Наприкінці Х — поч. ХІ ст. варяги вступають у Візантії доімператорської гвардії[ru] (перша згадка —1034)[1]. Візантійські автори розрізняють «палацових варангів» (гвардійців) і «зовнішніх варангів» (звичайних солдатів-найманців). Ймовірно, разом з воїнами-вярягами, що вертались на батьківщину, найменування «варанги» потрапило до Скандинавії, де набуло формиvaeringi для позначення скандинавів, що побували у Візантії[1].
віддавньосканд. — Væringjar, із «várar», «важлива обіцянка», щось на зразок «Пов'язане Словом та Клятвою товариство озброєних вояків».
«Варяги» походить відстарогерм. wara (Присяга, клятва), тобто варягами були воїни, що дали клятву (мабуть, у вірності візантійському імператору).
Віталій Скляренко у своїй монографії «Русь і варяги» (2006) обґрунтовує етимологію слова «варяг» від давньослов'янського «варити» (берегти, оберігати) з додаванням до кореня «вар» цілком слов'янського ж суфіксу «-ягъ».[4]
За словникомвенедської мови слово «warang» означає меч, а «swariol» — клятва, оскільки її робили на мечі[5]. Таким чином, «варяг» може означати «мечник».Мечники згадуються як окрема категорія княжої дружинни, що виконувала судові та дипломатичні справи[6]
Згадка про варягів у візантійських джерелах — у хроніці др. пол. XI ст. (1057 р.) «Synopsis Historion» візантійського придворного історика Іоанна Скілітця (лат.- Ioannes Skylitzes;грец.- Ιωάννης Σκυλίτζης).
...идоша [з контексту: представники чуді, словен, мері, вєсі, кривичів] за море к варягом к руси. Сице бо ся звахутьи варязи русь, яко се друзии зъвутся свие друзии же урмане, анъгляне, друзии гъте, тако и си...
Припускається, що у«Повісті временних літ» слово «варяги» не вживається тільки до скандинавських народностей (свеї, тобто, шведи, або урмани — нормани, норвежці), але й до германських племен (англи, готи). Крім того в етногеографічному вступі, укладач «Повісті…» жодного разу не вживає конкретних скандинавськихетнонімів. Літописець розрізняє всіх варягів ірусів, протиставляє їх: «се руси, а се свеї». І хоч перші руські князіОлег,Ігор і княгиняОльга, можливо, мають скандинавські імена, це ще не означає, що вони були скандинавами за походженням. Літописець називає їх вже не «варязькими», а «руськими» князями. В той же час варяги і руси представлені, як різні частини війська Ігоря. Образ варяга неоднозначний і за змістом. Іноді з союзника він перетворюється на ворога-чужоземця, як, наприклад, у розповіді про захопленняВолодимиром Святославичем Києва 978 року.[1]
Зміна ставлення до варягів простежується в описі новгородських подій 1015—1016 років, коли князьЯрослав Мудрий визнає «своїми» новгородців, а «чужими» — варягів, і у знаменитому вислові князяМстислава Володимировича післяЛиственської битви 1024 року, який також називає варягів «чужими». Мабуть, як «чужинців» слід тлумачити і варягів, що згадуються у короткій редакції«Руської правди» (О. Зимін). Використання слова «варяги» у «Повісті…» припиняється з середини XI століття; пізніше воно трапляється 2–3 рази уЛаврентіївському літописі іКиївському літописі, а уНовгородському першому літописі є лише назви скандинавських народів (дани, готи, урмани, свеї), що, напевно, відображає зміни в характері відносин Русі із скандинавськими країнами.[1]
↑Історія Росії (з найдавніших часів до кінця XVIII століття): навч. посіб. / автор-уклад. В. М. Мордвінцев; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К.: Знання, 2013. — 455 с.ISBN 978-617-07-0004-9 с.39
Максимович М.О происхождении Варяго-Руссов // Собрание сочинений М. А. Максимовича: Том 1. Отдел исторический. — Киев: Тип. М. П. Фрица, 1876. — С. 93—104. — VIII, 847 c.(рос. дореф.)
