П'єтро Томачеллі народився близько 1350 року вНеаполі,Неаполітанське королівство[7]. Він походив із давнього баронського, але збіднілого роду[8]Томачеллі, бічної гілки дом Чібо. Його батьком був Джакомо Томачеллі, а матір — Гатрімола Філімаріні[7].
Нічого точного не відомо про ранні роки майбутнього папи. За його власними словами, він відвідував студію (Studium) в Неаполі[7]. Те, що він був каноніком неапольського кафедрального собору, — сумнівно[7].
Після тривалого конклаву в Римі 2 листопада 1389 року неаполітанський кардинал, який досі представляв себе як абсолютно невизначену особистість, був обраний компромісним кандидатом тринадцятьма кардиналами, і 9 листопада був коронований[7].
папи Урбан IV і Боніфацій IX, й антипапи Климент VI і Бенедикт ХІІІ (Нюрнберзька хроніка, 1493).
2 листопада 1389 року його обрали новим папою, наступником покійногоУрбана VI. Боніфацій IX не мав належної теологічної освіти й навичок у веденні справамиРимської Курії, але за своєю природою був тактовним і розсудливим[8]. Його твердий характер і м'які манери багато в чому сприяли відновленню поваги до папства вСвященній Римській імперії,Англії,Угорщині,Польщі та більшій частині Італії[8].
Обрання відбулося в умовах розколу церкви: в Авіньйоні під французькою опікую сидів антипапа Климент VII. Боніфацій відлучив його від церкви невдовзі після свого обрання, а в свою чергу Климент відлучив його від церкви[8].
За день до обрання папи, 1 листопада 1389 року антипапа Климент VII коронував неаполітанським королем французького принца Людовіка Анжуйського[8]. У відповідь Боніфацій заступився за юного Ладіслава, спадкоємця Карла III Неаполітанського та Маргарити Дураццо, і 29 травня 1390 року коронував його королем Неаполя в Гаеті. Протягом наступного десятиліття папа ефективно допомагав йому вигнати анжуйські сили з Італії[8].
У 1392 р. Боніфацій намагався, але марно, налагодити тісніші стосунки з антипапою Климентом для відновлення церковної єдності[8]. Антипапа помер 16 вересня 1394 року, а вже 28 вересня його змінив кардинал Педро де Луна як антипапаБенедикт XIII[8].
Розкол продовжувався і поглиблювався. На боці авіньйонських пап були королівські двориФранції,Неаполя,Шотландії, частковоНімеччини. Папу, який перебував у Римі, підтримувалиАнглія,Португалія іУгорщина. Інші країни зберігали нейтралітет.
Папа завжди відкидав пропозицію зректися престолу, навіть якщо її підтримували головні члени його церкви, наприкладРічард II Англійський (1396), Франкфуртський сейм (1397) і король Німеччини і БогеміїВенцеслав IV (Реймс, 1398)[8].
Під час свого правління Боніфацій ліквідував муніципальну незалежність Риму і встановив верховенство папи[8]. Він забезпечив остаточне приєднання римлян в 1398 році, заново зміцнившиРимський замок святого Ангела, мости та інші точки. Він також перейняв портОстії від її кардинала-єпископа[8].
УПапській державі Боніфацій поступово відновив контроль над головними фортецями та містами, і є справжнім творцем цієї держави в XV столітті[8]. Через невірність і насильство римлян він часто проживав у Перуджі, Ассізі та інших місцях.
Для стабілізації фінансів Папської держави запровадиванати — щорічні високі податки на користь папської скарбниці. Вираз «боніфацієві анати» став іншою назвою для позначення жорстоких поборів[9]. Також папа дозволив продажбенефіціїв таіндульгенцій для вирішення питань заборгованості Римської курії.
Під час правління Боніфація в Римі відзначали два ювілеї. Перший відбувся в 1396 році згідно з розпорядженням його попередника Урбана VI, і його відвідували переважно представники з Німеччини, Угорщини, Польщі, Богемії та Англії. Кілька міст Німеччини отримали привілеї ювілею, але проповідування індульгенцій спричинило зловживання та нав'язування з боку неакредитованих агентів папи, так що він був змушений діяти проти них суворо. Ювілей 1400 року привернув до Риму великі натовпи паломників, особливо з Франції. Незважаючи на згубну чуму, Боніфацій залишився на своїй посаді[8].
Наприкінці 1399 р., особливо в Провансі та Італії, виникли групи покаяників, відомі як б'янкі, або альбаті (Білі покаяники). Вони ходили процесією від міста до міста, одягнені в білий одяг, із закритими обличчями, лише очі були відкритими, і носили на спині червоний хрест. Деякий час їхній покаянний ентузіазм мав певні результати. Після того, як вони задовольнили свій духовний запал у Римі, Боніфацій поступово відкинув ці блукаючі натовпи, легку здобич агітаторів і змовників, і нарешті їх розпустив[8].
В Англії антипапська агресивністьВікліфа посилила опозицію як корони, так і духовенства методам Боніфація щодо надання таких англійських бенефіцій, які стали вакантними в Римській курії через смерть або підвищення чинного президента. Парламент неодноразово підтверджував і продовжував дію статутів провізорів і премунірів Едуарда III. Боніфацій рішуче протестував, особливо в 1391 році, але зрештою виявив, що не може виконати свої дарування без згоди та санкції короля. Тим не менш, на Лондонському синоді (1396 р.) англійська церква засудила антипапські вчення Вікліфа, а в 1398 р.Оксфордський університет, за консультацією Річарда II, видав впливовий документ на користь Боніфація, а в 1390 р. і знову у 1393 р. духовні пери підтримали право папи відлучати від церкви навіть тих, хто підкорявся статуту провізорів[8].
У Німеччині курфюрсти скинули в Рензі (20 серпня 1400 р.) негідного Венцеслава, короля римлян, і обрали на його місце Руперта, герцога Баварії та Рейнського пфальцграфа. У 1403 році Боніфацій відмовився від свого невизначеного ставлення до обох, схвалив усунення Венцеслава, як було зроблено папською владою, і визнав обрання Руперта[8].
У 1398 і 1399 роках Боніфацій звернувся до християнської Європи із закликом допомогти візантійському імператоруМануїлу ІІ проти турецького султанаБаязида І, якийобложив Константинополь[8].
12 січня 1401 року папа затвердив своїм посланцем монаха-бенедиктинця Августина Ундського (Augustinus de Undinis) до Норвегії, Данії та Швеції, а також німецьких діоцезій Лозани, Бамберга, Мейсена, Любека і Камміна з метою проповідувати там хрестовий похід проти турків[10].
1390 році Боніфацій IX своєю буллою підтвердив наданняОлеського замку католицькій Галицькій архієпископії, яка володіла ним з 1377 року, за наказомВладислава Опольського[11].
У папській буллі 1390 року до перемишльського єпископа вперше згадуєтьсяРогатин[12].
1397 року Боніфацій IX віддав наказ з'ясувати причини незадоволення населення Галицької землі десятинами[13].
Боніфацій IX підтримував данську королевуМаргариту І як «королеву Данії, Швеції і Норвегії». 29 березня 1401 року він благословив її на відновлення усіх її володінь в межах трьох королівств[14]
У 1404 році Бенедикт XIII відправив останнє зі своїх посольств до Боніфація, який прийняв агентів Бенедикта 29 вересня, але співбесіда закінчилася несприятливо. Папа, дуже роздратований, зліг у ліжко відтоксичного зобу і помер після хвороби, яка тривала два дні[8].
Сучасні та пізніші хроністи вихваляють політичні чесноти Боніфація, а також чистоту його життя та велич його духу[8].
Дехто, як-от Дітріх Ніхаймський, звинувачує його в надмірній любові до грошей, нечесній торгівлі бенефіціями, продажі розпоряджень тощо[19]. Але Дітріх не є безстороннім письменником, і Рейнальдус звинувачує його в озлобленості та несправедливості (acertus et iniquis)[8]. На його пліткарських сторінках не вистачає належної оцінки труднощів, які оточували Боніфація: місцеві джерела доходів, втрачені через тривалу відсутність папства в Римі, іноземні доходи, що зменшилися через розкол, надзвичайні витрати на відновлення папського Риму та відвоювання Риму[8]. Папська область, постійні війни, викликані амбіціями Франції, успадкування фінансових методів Авіньйону та обов'язок примирення прихильників в Італії та за її межами. Боніфацій нічого не шукав для себе і помер бідним[8].
Його також звинувачують у кумівстві, і він, звичайно, щедро забезпечував свою матір, братів і племінників[8]. Проте можна сказати, що в напіванархічних умовах того часу хороший уряд залежав від такої особистої підтримки, яку міг зібрати й утримати світський правитель, тобто міг винагородити, тоді як вірність найкраще забезпечувалася тісними домашніми зв'язками[8].
Боніфацій був першим папою, який запровадив форму доходу, відому як annates perpetuæ, або резервування половини плодів першого року кожного бенефісу, наданого римським двором, на додаток до інших традиційних витрат. Треба пам'ятати, що в той час кардинали претендували на значну частину цих доходів, тож курія, мабуть, була більш відповідальною, ніж папа, за нові фінансові методи, яким у наступному столітті судилося розбудити гіркі почуття проти Риму, особливо в Німеччині[8].
↑Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. 1998, Т. 6, с. 3.
↑Грабовецький, В. В.Селянське повстання на Прикарпатті під проводом Мухи 1490—1492 років. 1979, С. 58.
↑Etting, Vivian. Queen Margrete as legislator //Queen Margrete I (1353—1412) and the Founding of the Nordic Union (Northern World, Volume: 9), 2004, p. 80–95
↑Pace, E. University of Cologne //The Catholic Encyclopedia. New York: Robert Appleton Company, 1908.[1]
↑Gründungsprivileg Papst Bonifaz IX. für die Universität Würzburg (Rom 1402). 2016.[2][Архівовано 2023-03-22 уWayback Machine.]
Theodericus de Niem. De scismate libri tres (1410). // Erler, G.Theoderici de Nyem de scismate libri tres. Lipsiae, 1890.[4]
Repertorium Germanicum, Vol. II, a cura di G. Tellenbach, Berlin 1933, pp. 5-22.
Bullarum, diplomatum et privil. S. Roman. Pont. Taurinensis editio, Vol. IV, Augustae Taurinorum 1859.
Theiner, A.Codex diplomaticus domimi temporalis S. Sedis, Vol. III, Romae, 1862, nn. 1-70.
Ottenthal, E. von.Die päpstlichen Kanzleiregeln von Johannes XXII. bis Nicolaus V., Innsbruck, 1888, pp. 55-81.
Bullae Bonifacii IX P. M. //Monumenta Vaticana historiam regni Hungariae illustrantia. s. 1, Vol. III, 1-2, Budapest, 1888-89.
Deutsche Reichstagsakten, a cura di J. Weizsäcker, II—V, München 1874-Gotha 1885,ad Indices.
Calendar of entries in the Papal Registers relating to Great Britain and Ireland: Papal Letters, IV—V, a cura di W. H. Bliss-J. A. Twemlow, London 1902-04,ad Indicem.
Acta Urbani VI et Bonifacii IX. //Monumenta Vaticana res gestas Bohemicas illustrantia, V, 1-2, a cura di C. Krofta, Pragae 1903—1905.
Raynaldus, O.Annales ecclesiastici, XVII, Romae, 1659,ad annos 1389—1404.
Ordo Romanus XV // J. Mabillon,Museum Italicum, II, Luteciae Paris, 1689, pp. 443—544.
RAYNALDUS, Ann. eccl. ad. ann. 1389—1404, containing many important documents; others are found in D'ACHÉRY, Spicilegium (Paris, 1655), MARTÊNE AND DURAND, Thesaur. nov. anecdotorum (Paris, 1717); Vet. Script. coll. ampliss. (Paris, 1724); Vita Bonifatii IX, in MURATORI, Rev. Ital. Script., III, ii, 830 sqq.
Liber Pontificalis, ed. DUCHESNE, II, 507, 530, 549; the histories of the city of Rome by GREGOROVIUS and by VON REUMONT; JUNGMANN, Dissert. Selecta (1886) VI, 272
CREIGHTON, A History of the Papacy during the Period of the Reformation (London, 1892), I, 98-161
PASTOR, History of the Papacy
LINGARD, History of England, III, c. iv
ERLER, Die historischen Schriften Dietrichs von Nieheim (Leipzig, 1887)
HEFELE, Conciliengesch., VI, 812 sqq.
N. VALOIS, La France et le grand schisme d'Occident (Paris, 1896—1902)
ROCQUAIN, La Cour de Rome et l'esprit de réforme avant Luther (Paris, 1897)
M. JANSEN, Papst Bonifatius IX. und seine Beziehungen zur deutschen Kirche (Freiburg, 1904). For the Bulls of Boniface concerning Hungary see Mon. Vaticana hist. regni Hung. illustr. (Budapest, 1888), Ser. I, III, 1389-96
KROFTA, Acta Urb. VI. et Bonif. IX, p. I, in Mon. Vaticana res gestas Bohemiæ illustrantia (Prague, 1903), V.
.jpg)
_(FindID_94967).jpg)
_dating_from_the_medieval_period_November_1389_-_October_1404_(FindID_94967).jpg)
_dating_from_the_medieval_period_November_1389_-_October_1404_(FindID_94967-70764).jpg)
.jpg)
.jpg)
