Бейрут є найважливішим фінансовим і банківським центром всьогоБлизького Сходу. Крім того, у Бейруті базуються багато міжнародних організацій.
Близько 1 574 тис. жителів (2005), переважноараби. Оцінки чисельності населення міста різняться від 900 тисяч до 2 мільйонів осіб. Це пов'язано з тим, що з 1932 в Бейруті не проводився перепис населення.
За археологічними даними поселення на місці Бейрута з'явилося в серединіIII тис. до н. е., проте перші достовірні згадки про місто відносяться лише доXV ст. до н. е. Деякі дослідники впевнені, що цар Бейрута (або жБеріта, як швидше за все вимовлялася ця назвафінікійською) був серед численних ханаанських володарів, що присягнули на вірністьфараонуТутмосу III після його перемоги підМегіддо. Принаймні у списку міст, підпорядкованихЄгипту за часівЕхнатона, Бейрут вже зазначений.
Назва міста походить від фінікійського слова, що означає «колодязь», — в центрі міста і справді знаходилося глибоке джерело. Більш штучною етимологією видається переклад назви як «угода» (саме так уБіблії позначений «завіт», що його уклав зЯхвеАвраам), яка швидше за все з'явилося у єврейському середовищі. Найшанованішим божеством бейрутців здавна бувЄво, аналогЯхве давніхізраїльтян. Цілком можливо, що культ цей був запозичений прибульцями-фінікійцями від першопоселенців узбережжя, внаслідок чого власнеханаанський культЕля відступив на другий план, пізніше витіснений ще й вшануваннямЕшмуна.
Першим відомим на ім'я царем Бейрута бувХамунірі. Царем його, зокрема, називав у переписці з фараоном царБіблаРібадді. Сам Хамунірі у дипломатичній переписці з єгипетським володарем іменує себе «бейрутським мужем», що може підкреслювати як залежний статус міста, так і обмежені повноваження монарха в стосунках з місцевою громадою. Археологічні дослідження засвідчили, що в той час місто було доволі великим, заможним і його оточували потужні мури — на випадок несподіваного нападу сусідів.
У стосунках з Єгиптом Хамунірі поводився доволі самостійно. Розпорядження фараона надати допомогуБіблу в його боротьбі з володарем АмурруАбдаширтою бейрутці фактично проігнорували, і лише коли у Фінікії з'явилося єгипетське військо продемонстрували покірність. Але й це не завадило Хамунірі укласти союз с сином АбдаширтиАзіру і перехоплювати біблські кораблі, що поспішали на допомогу єгипетському гарнізонуСіміри. Щоправда, цар Бібла, якого скинули власні співгромадяни, спочатку втік саме до Бейруту, де намагався заручитися підтримкою Хамунірі, а вже потім доСідона. Хамунірі натомість уклав з Азіру новий союз і підтримував Сідон у його боротьбі протиТіра.
Доба відносної самостійності завершилася за часівХоремхеба.Сеті I іРамзес II міцно утримували Бейрут у своїх руках. Місто здобуло незалежність лише тоді, коли Східним Середземномор'ям прокотилася навала«народів моря». Власне Бейрут, судячи з усього, переселенці оминули. Та й пізніше, колифілістимляни воювали з Сідоном, бейрутці залишалися осторонь. Все це сприяло зростанню міста (наприкінціXI ст. до н. е. навколо Бейрута були зведені нові, потужніші мури) і перетворенню його на один з найважливіших центрів фінікійської економіки і культури.
За часів царяАбельбаала (точний час його правління невідомий, варіюється відXII доIX ст. до н. е., але швидше за все йдеться саме про IX ст. до н. е) у Бейруті жив і працював філософ і історикСангун'ятон. Використовуючи міські і храмові записи, він уклав першу історію Фінікії, яка, на жаль, дійшла до нас лише у розрізнених цитатах пізніших авторів. Сміливі судження Сангун'ятона, що стверджував, що богами люди називають людей, які в минулому відзначилися звитягами або ж відкриттями, викликали спротив з боку місцевого жрецтва, яке зробило все, аби праці історика не стали надбанням широкого громадського загалу.
Під часассирійського завоювання Фінікії письмові джерела Бейрут не згадують (принаймні під його власною назвою). На думку дослідників це може свідчити про втрату містом самостійності й перехід його під владу сусіднього Сідона, або ж Бібла у серединіIX століття до н. е. За археологічними даними уVIII століття до н. е. мури міста занедбані, поступово руйнувалися, перетворюючись на звалище. У677 до н. е., під час облоги ассирійцями Сідона, у Бейруті знаходився табірАсаргаддона. Цар залишив біля міста стелу з повідомленням про свою перемогу. Після того, як Сідон був зруйнований, Бейрут був включений безпосередньо до складу Ассирії та навіть отримав поштовх для розвитку — у міста з'являються нові, хоча й не такі потужні мури, будуються нові складські приміщення.
Нове піднесення Бейрута припадає вже на часи пануванняперсів. Під владоюАхеменідів місто розростається у кілька разів і отримуєрегулярне планування. Однак політично Бейрут залишається тіні своїх сусідів — Сідона та Бібла. Заелліністичної доби місто стало відомим завдяки торгівлі та виробництву тканин, зокрема й фарбованих славнозвіснимпурпуром. Бейрутці мали своюфакторію наДелосі й навіть в італійськихПутеолах існувала невеличка бейрутська громада, що вшановувала морського бога, якого греки ототожнювали зПосейдоном. Зображення цього божества, озброєноготризубом, верхи надельфіні зустрічається і на пізніших бейрутськихмонетах.
Розквіту міста несподівано поклала край громадянська війна. УзурпаторТрифон Сирійський (або ж Діодот) у142 до н. е. влаштував заколот протиАнтіоха VI. Цар змушений був рятуватися втечею та забарикадувався у Бейруті. Розлючений Трифон захопив місто та у140 до н. е. зрівняв його з землею. Відновлений і відбудований Бейрут був лише у 120-х.
Послаблення держави Селевкідів, виснаженої міжусобицями, дозволило Бейруту у81 р. до н. е. повернути собі незалежність. Проте невдовзі став жертвою нападів з боку кочовиків —ітуреїв. Вирішив проблему лишеГней Помпей, який приєднавСирію доРиму, оголосивши фінікійські міста «вільними», а фактично — автономними у складі Римської республіки.ІмператорАвгуст Бейрут автономії позбавив, натомість перетворив його у16-14 рр. до н. е. на колонію для своїх ветеранів під назвоюJulia Augusta Felix Berytus.
Монета імператора Клавдія, карбована в Бейруті, 41-54 рр.
Бейрут отримав акведук, що постачав питну воду з ліванських гір, і іподром. Розбудовою міста керувавАгриппа, а пізніше долучився цар ЮдеїІрод Великий, зацікавлений у розвитку портів на Сереземному морі. Коштом Ірода був реконструйований один з міських форумів, зведені численні храми та портики. Юдейський царІрод Агріппа I додав до них театр, цирк і терми. Місто швидко повернуло собі роль центру торгівлі, виноробства і фарбування тканин. Особливо, коли до міста зКитаю почали завозитишовк.
Під часЮдейської війни бейрутці надавали допомогу римлянам. Місто користувалося особливою прихильністюКаракалли. За часівСеверів (III ст.) в Бейруті була створенавища школариторики,поетики йправа. Її роль для імперії була такою великою, що Діоклетіан звільнив студентів школи від податків, а в середині V ст. школа отримала особливий статут —privilegium studii, один з перших у світовій історії. Попри велику шкоду, яку завдав місту землетрус349 року, імператорФеодосій II зробив Бейрут центроммитрополії. Місцеві правознавці особливо відзначилися під час підготовкиКодексу Юстиніана, їхню школу в той час вважали третьою в імперії — післяРима іКонстантинополя. Край історії «щасливого Бейруту» поклала ціла серія землетрусів —494,502,529 і особливо551 і560, які супроводжувалися грандіозними пожежами тацунамі, що фактично знищили місто. Навіть вища школа була змушена перебратися до Сідона.
У636 Бейрут, точніше те, що від нього залишалося, зайнялиараби. Управління містом і навколишньою територією опинилося в руках нащадківЛахмідів — родуАрслан.
У644 і678візантійці відновлювали свій контроль над Фінікією, але щоразу ненадовго. Бейрутці допомагали намісникамхаліфа будувати перші бойові кораблі, проте до керівництва флотом їх не залучали. У747 краєм прокотився новий землетрус. Відновіти прибережні поселення наказав лише халіфаль-Мансур у771, а завершені роботи були лише за часіваль-Махді. За цей час Бейрут увійшов до складу князівстваСінелфіль, заснованого у759Арсланом бін аль-Мундгіром.
У787 Бейрут пережив напад мешканців сусідніх гір, у801 — новий рейд візантійців. З878 Сінелфіль разом з Бейрутом опинився в складі державиТулунідів, з939 —Ішхидідів.
У974 знову ненадовго повернувся під владу візантійців, які, залишаючи місто, вивезли з нього чимало християн.
У975–977 місто контролювалитюркиАлп-Тегіна (Афтекіна). Не дивно, що, повернувши собі владу над Фінікією, Фатиміди почали насамперед зміцнювати фортифікаційні споруди поселень узбережжя, зокрема й Бейрута. Майже сторіччя місто мало змогу зростати у відносно мирних умовах. У1080–1089 його тимчасово контролювалисельджуки.
У1110 в найвужчому місці приморської дороги перемогу над єгипетським військом здобулихрестоносці на чолі зБалдуїном I. Бейрут був взятий в облогу і з допомогоюгенуезької ескадри захоплений 2 квітня. Місто стало центромБейрутської сеньйоріїЄрусалимського королівства, на чолі якої став кузен короляФульк Гінський. Місцевий єпископ підпорядковувався архієпископуТірському. Невдовзі Бейрут перейшов до родиниБрізбарів, першим володарем з яких бувГотьє I. Щоправда, місцеві селяни відмовлялися сплачувати податки, тож у1125 примушувати їх довелося війську на чолі з самим королем.
У1126 біля Бейрута десант висадили єгиптяни, однак хрестоносці взяли над ними гору. Брат і спадкоємець ГотьєГі, а потім і син Гі -Готьє II підтримували приязні стосунки з сусідніми мусульманськими володарями, аж поки у1160 сеньйор не влаштував пастку, підступом перебивши майже усіх емірів з родиниБохтор у бейрутському замку. Після цього конфлікти із сусідами не вщухали. Врешті рештАморі I змусив останнього представника династіїГотьє III віддати Бейрут йому як королю.
У1181 на рейді Бейруту знову з'явилася єгипетська ескадра. Наступного року володар ЄгиптуСалах ед Дін взяв місто в облогу і з суходолу. Лише появаБалдуїна IV з власним флотом змусила султана відступити. Помираючи, король віддав Бейрутграфу ТриполіРаймунду III (1183) проте після смертіБалдуїна V, місто захопивсенешальЖослен, який домігся затвердження своїх зазіхань новим королемГі де Лузіньяном. Післяперемоги під Хаттіном (липень1187) до Бейрута знову підступив Салах ед Дін. Місто самостійно, без гарнізону, протрималося десять днів, що дозволило евакуювати населення, і лише 9 серпня мусульмани змогли увійти до нього.
Новий емір Бейрута перетворив його на справжнєпіратське гніздо, що тероризувало каравани хрестоносців відАкко до Північної Сирії. Роздратований корольАморі II у1197 вирушив у каральну експедицію. Брат Салах ед ДінаМалік аль-Аділь спочатку наказав зруйнувати місто, потім передумав, тож мури залишилися наполовину зруйнованими. А коли військо еміра вийшло з міста назустріч хрестоносцям, християнські раби підняли повстання і захопили цитадель. Бейрут мусульманам довелося залишити, повстанці передали фортецю особисто в руки королю.
Аморі II, у свою чергу, передав місто у володіння родиніІбеленів.Жан Ібелен збудував у місті розкішний замок і взагалі жив на широку ногу, а для того, щоб розрахуватися з кредиторами, змушений був надавати величезні привілеї європейським торгівцям. У1221венеційці отримали у місті фіскальний і судовийімунітет, а генуезцям — ще і право щочетверга митися в лазні перед замком. У1222 право безперешкодної торгівлі було надано імарсельцям. ІмператорФрідріх II Гогенштауфен у1227 почав вимагати повернути Бейрут йому, як монарху єрусалимському, але Жан відмовився. Імперська армія на чолі зРіккардо Філанджері у1231 зайняла нижнє місто і два роки тримала в облозі цитадель із нечисленним гарнізоном, але марно. Васал переміг імператора.
Після смерті Жана Ібелена у1236 в сеньйорії запанував безлад. Коли1272 помирав баронЕдмунд, він доручив піклуватися про свою дружинуІзабеллу Ібелен не королюГуго III, а султануБейбарсу. Гуго спробував приєднати Бейрут до своїх володінь, проте Бейбарс примусив його повернути місто Ізабеллі. Щоправда, самому султану це не завадило при слушній нагоді порушити договір і 21 липня1291 остаточно захопити Бейрут.
На відміну від сусідніх поселень під владоюмамлюків Бейрут не пережив занепаду, бо фактично перетворився на гавань доволі близького від ньогоДамаска. Тож він залишався місцем збору прочан, що вирушали доМекки. За мамлюків місцевий собор Св. Іоанна Хрестителя перебудували в мечетьДжамі аль-Омарі (кінець XIII ст.) і звели цілком нову Палацову мечеть (початок XVI ст.), лазні та караван-сарай для венеційських купців, з якими нові володарі підтримували приязні стосунки. З іншого боку саме завдяки своєму стратегічному розташуванню Бейрут і надалі потерпав від нападів з моря.
У1382–1403 кіпрсько-генуезькі рейди відбувалися постійно і завершилися тим, що нападники спалили в бейрутській бухті венеційський транспорт з прянощами, що призвело до жорсткого конфлікту з господарями товару. Мамлюки увесь цей час займали пасивну позицію, і навіть спроба створити власний флот була припинена вольовим рішенням намісника. Лише1424 року Бейрут був використаний для нападу на Кіпр, який залишався під єгипетською владою два роки. Ця експедиція була одним з факторів, що в кінцевому підсумку призвів до переходу острова під владу союзної мамлюкам Венеції.
У1516 Бейрут опинився підосманською владою. Місто отримало новий поштовх у своєму розвитку, адже османи були зацікавлені у зростанні міжнародної торгівлі через левантійські порти. На противагу венеційцям та іспанцям, з якими у Порти була запекла ворожнеча, режим найбільшого сприяння в Туреччині отримали французькі, а згодом англійські купці. Свій зиск від цього отримала і верхівка самого Леванту.
Фахреддін II (1590—1632), що проголосив себе «еміром Лівану», приєднав Бейрут до своїх володінь і перетворив його на одну зі своїх резиденцій.
У1608 емір уклав самостійну торговельну угоду зТосканським герцогством, створив регулярну армію та оновив фортечні мури. Занепокоєний султан доручив паші Дамаска усунути непокірного васала. У1613 Фахреддін залишив батьківщину, проте в1618 повернувся і перетворив Ліван на цілком самостійну державу. Османам урешті-решт вдалося захопити й стратити непокірного еміра та його родичів. Надалі султани зробили ставку на сусідній Сідон, що після1660 став центром окремогоейялету. Бейрут залишався під владою місцевих емірів. І лише в1763 — завдяки зраді — був захоплений турками та підпорядкований Сідону.
Біженці на вулицях Бейруту у 1860. Малюнок кінця XIX ст.Бейрут наприкінці XIX ст.
У червні1772, під час черговоїросійсько-турецької війни, місто бомбардувала і захопила російська ескадра. Османам вдалося повернути Бейрут під свій контроль, однак наступного року росіяни знову здобули місто та утримували його аж до часу укладанняКючук-Кайнарджійського миру (1774). У1777 росіяни повернулися і двічі бомбардували Бейрут, вимагаючи, аби їм компенсували окупаційні витрати. Іноземні й місцеві торгівці змушені були перебратися доТриполі. Лише після того, як росіяни отримали гроші, сідонський валі передав місто новому ліванському еміруБаширу II. Той виявився вправним адміністратором і зробив все для відродження бейрутської торгівлі, особливо помітного на тлі занепаду сусіднього Сідона. Через місто йшла майже вся британська торгівля із Сирією,Аравією і Месопотамією, що перетворилися на важливі ринки збуту промислового текстилю.
У1831 за згоди Башира II містом заволоділи єгиптяни на чолі зІбрагімом-пашею. У1837 р. місто пережило новий потужний землетрус. У вересні1840 його бомбардували вжеанглійські іавстрійські кораблі — щоб змусити таким чином єгиптян залишити Бейрут. В жовтні до міста увійшли англійці, які передали його османській адміністрації. Башир II був позбавлений влади та в Стамбулі вирішили об'єднати ліванські землі в межах єдиного ейялету, зробивши його центром Бейрут.
У1856 офіційно проголошений початок реформ, які мали модернізувати Османську імперію. Бейрут стає культурним і просвітницьким центром Лівану, в1858 тут починає виходити перша газета. У1859 в гірських районах спалахнули міжконфесійні сутички, а в Дамаску наступного року стався справжній християнськийпогром. Бейрут переповнили біженці, що шукали захисту в іноземних консулів. У серпні1860 місто знову зайняли окупанти — цього разу французи. Залишили вони Бейрут наступного року, домігшись автономного статусу для Гірського Лівану і розпочавши будівництвозалізниці до Дамаска, якому місто було підпорядковане з1864.
Хвиля співчуття до ліванських християн і надалі сприяла розвитку культурних зв'язків міста із Заходом. В Бейруті з'явився Американський університет (1866) і Університет Св. Йосипа (1881) під французькою егідою.
У1887 Бейруту повернули статус адміністративного центру — тепер вже окремоговілайету, до якого входили не лише Ліван з долиноюБекаа, але й Акко іЛатакія.
У1894 за допомогою французьких інженерів був збудований новий порт, у1907 залізниця з'єднала місто не лише з Дамаском, але й зАлеппо. Бейрут перетворився на економічну столицю усього Леванту. Місто стає одним з центрів загальноарабського руху за звільнення від османської влади.
У1912 в Бейруті була створенаЛіга реформ — перша політична партія сучасного типу. При цьому місто було виразно космополітичним, чому сприяла релігійна і культурна строкатість його населення. Так, за оцінкамиБританської Енциклопедії у1911 в Бейруті мешкало 77 000 християн, 36 000 мусульман, 2 500 євреїв і понад 4 000 іноземних підданих.
У жовтні1918 османська армія назавжди залишила місто. На зміну їй прийшли військаАнтанти. Згідно з домовленостями між союзниками, Бейрут опинився в зоні впливу французів, і 1 вересня1920 проголошений столицею новоствореноїДержави Великого Лівану під їхнімпротекторатом. 23 травня 1926 протекторат змінив назву наЛіванська республіка, яка, однак залишалася французькою«підмандатною територією».
З початком Другої світової війни в місті перебувала штаб-квартира генералаВейгана, командувача французької армії на Близькому Сході. Після захоплення Франції гітлерівцями у1940. Бейрут залишився під контролем урядуВіші, у липні1941 окупований британськими військами та з'єднаннями«Вільної Франції». Спротив місцевого населення змусив союзників в листопаді1943 погодитися на проголошення незалежності Лівану. Столицею держави залишився Бейрут. Іноземні війська були виведені з міста у1946.
Під часарабо-ізраїльської війни 1948—1949 у Бейруті з'явилисябіженці з Палестини, що отаборилися на околицях міста. Заворушення, що почалися в Бейруті у травні1958 р. змусили президентаКаміля Шамуна звернутися по іноземну допомогу і стали приводом для інтервенціїамериканців (липень-жовтень1958). Після нормалізації політичної ситуації місто переживає нетривалий період економічного буму, що завершився у1966 банкрутством найбільшого ліванського банку«Інтра». Економічні проблеми невдовзі були доповнені політичною кризою, пов'язаною насамперед з різним ставленням місцевих політиків до ролі та статусу палестинських біженців.
З1973 сутички між різними угрупованнями переросли в громадянську війну. Після вбивства охоронців лідера«фалангістів»П'єра Жмайеля і нападу самих «фалангістів» на автобус з палестинцями у кварталі Айн-Румана (13 квітня1975) одним з театрів бойових дій став Бейрут. Місто було поділено навпіл — на мусульманську і християнську частину — за так званою«зеленою лінією». В січні1976 р. християнська міліція встановила блокаду таборів палестинців. Це стало приводом для втручання Сирії, війська якої окупували більшу частину Лівану й увійшли до Бейрута.
У1978«Ліванським силам» вдалося відтіснити сирійців від міста. Натомість влітку1982 місто в облогу взялаізраїльська армія. Збройні загони палестинців залишили Бейрут, проте ізраїльтяни цим скористалися для окупації мусульманських кварталів міста, під час якої бійці «Ліванських сил» влаштували різанину в палестинських таборах.
У вересні1982 до Бейруту були введені «міжнаціональні сили» з американців, французів,британців ііталійців. Проти них розгорнувся терор з боку палестинців і ліванців, які їм співчували, серед яких відзначалосяшиїтське угруповання«Хізбалла».
Домовленості про припинення вогню були порушені на початку1984 р. Підтримані сирійцями загонидрузів і шиїтського руху«Амаль» витіснили армійські підрозділи з мусульманських кварталів. Залишив Бейрут і американо-французький контингент. Але це не припинило кампанії терору — тепер, щоправда, не закладали вибухівку, азахоплювали заручників. Хаос доповнювався війною між мусульманськими угрупованнями — «Амаль» протиОВП у1985–1988, і проти «Хізбалли» у1988–1990, здебільшого у таборах біженців на околицях міста.
У1988 в Лівані не змогли обрати президента республіки, а в різних частинах Бейрута визнавали кожний свого прем'єра. В березні1989 р. сирійці обстріляли християнські квартали міста… Війна була припинена лише у другій половині1989 —Таїфською угодою під егідоюСаудівської Аравії.
Місто поступово почало відновлюватися і розбудовуватися. Відновилися й археологічні дослідження Бейруту. У2005 ліванська столиця стала епіцентромКедрової революції.
У липні — серпні2006 місто було піддане новому бомбардуванню з бокуІзраїлю.
4 серпня2020 в порту Бейрута сталисяпотужні вибухи, що практично знищили порт і кілька будівель навколо, загинули щонайменше 100 осіб, поранення отримали близько 4 000 осіб[2].5 серпня2020 року було оголошено в Лівані днем жалоби, президент країни рекомендував уряду запровадити надзвичайний стан на два тижні[3].
Бейрут ділиться на три міста: східне для християн, західне для мусульманів-сунітів та південне для мусульманів-шиїтів та палестинців.Адміністративно Бейрут розділений на 12/4 кварталів:[6]
Місто поєднує в собі елементи західної, європейської і арабської архітектури, проте планування доволі неоднорідне: спальні і комерційні райони чергуються між собою, та іноді навіть з індустріальними об'єктами.
Бейрут, незважаючи на численні руйнації останніх десятиліть, досі залишається містом, багатим на визначні пам'ятки. І досі під час археологічних розкопок науковці знаходять предмети, що відносяться до оттоманського, візантійського, римського, перського чи фінікійського періодів історії міста. Комплекс римських руїн, розкопаних ще до війни, включає римські терми за Бенк-стріт та римські колони на захід від кафедрального собору Св. Георгія.
Серед найбільш відвідуваних пам'яток Бейрута — його знаменита Набережна, Голубина скеля, карстові печери Джейта, фортеця Мартір, Національний музей і «Собача річка», на скелях поблизу якої залишили свої «автографи» численні завойовники від фараонаРамзеса II і вавилонського царяНавуходоносора і до французької армії, що залишила Ліван в 1946 році.
З 1921 року в Бейруті діялаНаціональна бібліотека Лівану, яка була закрита 1979 року внаслідок громадянської війни, з 2000 року проводяться заходи з відновлення її діяльності.
↑Climate of Beirut (Russian) . Weather and Climate (Погода и климат). Архіворигіналу за 21 травня 2019. Процитовано 8 жовтня 2014.
↑Cappelen, John; Jensen, Jens.Libanon - Beyrouth(PDF).Climate Data for Selected Stations (1931-1960) (Danish) . Danish Meteorological Institute. с. 167.Архів(PDF) оригіналу за 6 лютого 2013. Процитовано 2 березня 2013.[Архівовано 2013-04-27 уWayback Machine.]
Robert Saliba:Beirut City Center Recovery: The Foch-Allenby and Etoile Conservation Area. Steidl, Göttingen 2004,ISBN 3-88243-978-5
Heiko Schmid:Der Wiederaufbau des Beiruter Stadtzentrums. Ein Beitrag zur handlungsorientierten politisch-geographischen Konfliktforschung. Universität Heidelberg, Geographisches Institut, 2002,ISBN 3-88570-114-6
Angus Gavin, Ramez Maluf:Beirut Reborn: The Restoration and Development of the Central District. Academy Editions, London 1996,ISBN 1-85490-481-7
Abe F. March:To Beirut and Back. An American in the Middle East. Publishamerica, Frederick MD 2006,ISBN 1-4241-3853-1
.svg)
.svg)
