Населення континенту, станом на 2023 рік, оцінюється майже в 1,3 млрд (понад 16 %населення світу)[3][4]. Населення Африки є наймолодшим серед усіх континентів; середній вік 2012 року становив 19,7, проти середньосвітового — 30,4[⇨]. Сучасна карта континенту — це велике різноманіття народів, народностей, їхніх традицій, вірувань, культур і мов[⇨].
Одні з перших людських цивілізацій,єгипетська тафінікійська, виникли в Північній Африці[⇨]. Впродовж багатьох тисячоліть складної історії на континенті виникали, розквітали та згасали ряд місцевих цивілізацій, відбувались різноманітніміграції, відрозселення первісних людей доміграцій банту[⇨]. Останні 500 років континент перебував під європейським впливом, який активізував торгівлю і залучив місцеве населення до глобальних процесів, включно зтрансатлантичною работоргівлею, що також сприяла заселенню африканцямиамериканського континенту. Наприкінці XIX століття європейські країниколонізували всю Африку, безжально експлуатували природні ресурси континенту та місцеві спільноти[⇨].
Незважаючи на багатство природних ресурсів, континент залишається найбіднішим у перерахунку доходу на душу населення. В Африці знаходяться найбідніші країни світу. Частково це пояснюється географічними та демографічними чинниками, частково наслідкамиєвропейської колонізації тахолодної війни, але переважно недемократичними формами правління та примітивними політичними режимами, що не дозволяють справедливо перерозподіляти дохід від неефективної експлуатації національних багатств всередині громад[7][8][9][10][11]. Економіка континенту поєднує в собі низьку концентрацію національних багатств, наслідки колоніальної епохи, проблеми молодого вікутрудових ресурсів та великий потенціал росту в глобальному вимірі[⇨].
На континенті існує 54незалежні держави, що є членамиООН і об'єднались в регіональну економіко-політичну організацію —Африканський Союз із штаб-квартирою вАддис-Абебі (Ефіопія). Більшість з них виникли в процесі деколонізації другої половини XX століття й торують свій незалежний шлях крізь невирішені проблеми, що дістались їм від колоніальної епохи. Найбільша за площею держава —Алжир[⇨].
Вантичні часи не існувало єдиноготопоніму для позначення сучасного материка Африка. Землі на захід від Єгипту в античні часи називалиЛівією', від племенілібів[12]. Цей топонім від єгиптян ще за часівГомера засвоїли древні греки[13][14]. УIII столітті до н. е. з'являються перші згадки про топонімАфрика, яким тоді позначали землі навколо фінікійського містаКарфаген (сучасна територія північногоТунісу)[12]. Фінікійськеафер означало «землі Карфагену»[15]. У давньоримського історикаТеренція є пояснення топоніму як«Землі афрів» (лат.Africa terra), який він виводить від назви місцевогоберберського племеніафрів, африків, іфригів. Тобто однієї з гілок сахарського населення, що до сучасності зберегло власний етнонім —тарги (туареги)[16]. Традиційно назву народу виводять від фінікійського словаafar — «пилюка»[17], сучасні дослідники роблять це від берберськогоifri — «печера», тобто іфригі — це печерні жителі,про яких згадував щеГеродот[18][19]. Таке саме слово зустрічається в назві північноафриканського племені «бану іфран» (іфраніди), що мешкали на території сучасного Алжиру й Триполітанії з центром навколо сучасного містаЯфран[18][19]; також в назві марокканського містаІфран[20]. У античні часи термін«Азія» використовували для позначенняМалої Азії і земель на схід від неї. СпочаткуЄгипет іЛевант мали невизначений статус між Африкою та Азією, хоча як частинаПерської імперії вони інколи приєднувалися до більш узагальненого терміну «Азії». Розмежувальну лінію між цими двома континентами вперше означив географКлавдій Птолемей (85-165), провівшинульовий меридіан черезАлександрію і зробившиСуецький перешийок таЧервоне море межею між Азією та Африкою. Древні греки намагались виводити топонім від власної богиніАфродіти, або семітськоїАстарти (Іштар)[15].
У історика VII століттяІсидора Севільського в його«Етимологіях» (том XIV, розділ 5.2) згадується трактування словалат.aprica як «сонячний». Після завоювання арабамиАфриканського екзархату (лат.Exarchatus Africae)Візантії була утворена провінціяхаліфату —Іфрикія (араб.إفريقية), що зберегла латинський корінь у своїй назві. Середньовічний історикЛев Африканський (1495—1554) поширював назву «Африка» вже на все середземноморське узбережжя материка. Він запропонував гіпотезу походження назви віддав.-гр.α φρίκη — «без холоду/жаху». Але оскільки звукуph наf в грецькій мові датується приблизноX століттям, то малоймовірно, що це справжнє походження топоніму.
Ойкумена часів Геродота
Статуя-алегорія Африки, палац Феррерія, Мальта
Карта світу в«Етимологіях», видання 1472 року
Європейська мапа Африки, 1570 рік
Єгиптолог-самоучка і поетДжеральд Мессі 1881 року висунув версію про походження слова від єгипетського виразу af-rui-ka — «повертатися обличчям до отвору Ка».Ка — це енергетичний дубль кожної людини, і «отвір Ка» означає лоно або місце народження. Африка, таким чином, для єгиптян означав «батьківщину»[21]. На думку радянського палеонтолога і письменникаІвана Єфремова, слово «Африка» засвоєно з давньоєгипетської греками як αφρος — «пінна країна». Що пов'язано із зіткненням декількох видів течій, які утворюють пінівири на середземноморському узбережжі.
Мішель Фруйт 1976 року зв'язав топонім злат.africus — «південний вітер», який мав умбрійське походження й первісно означав «дощовий вітер»[22]. Роберт Р. Штігліц зуніверситету Рутгерса 1984 року запропонував зв'язати топонім Афір-ік-а з легендарною біблійною країноюОфір, що славилась золотом[23]. Арабський письменникІбн Халлікан наводить гіпотезу походження назви материка відхім'яритського царя на ім'я Афрікін ібн Каїс ібн Сайфі, якого також називали«Африкусом, сином Абрахаха» і який підкорив Іфрикію[24][25][26].
У геологічній будові африканському материку відповідаєАфриканська літосферна плита, що рухається на північ у бікЄвразійської з кутовою швидкістю 0,292° ± 0,007° на млн років. Зоною рифтів у Східній Африці проходить пояс тектонічних розломів, що започаткували 60 млн років тому процес відколюванняСомалійської таАравійської плит від Африканської. На місці цих розломів утворилисьЧервоне море й більша частина озер Східної Африки.Афарський трійник — зона активного розходження цих плит.
Умезозої, 180 млн років Африкано-Аравійський масив відколовся від прадавнього континентуГондвана[32]. Мезозойські породи представленімергелями, пісковиками, вапняками, які місцями сильно збагаченіпідземними водами (особливо в Сахарі)[28]. У кайнозої 60 млн років тому на сході континенту відбулися інтенсивні підняття, що зумовили утворення гірського рельєфу та зони розломівВеликого Африканського рифту з глибокимиграбенами, часто заповненими озерними водами (Танганьїка,Ньяса), що простяглися від гирлаЗамбезі доСуєцької затоки на 4 тис. км[32][28]. Уздовж ліній розломів активний вулканічно-сейсмічний пояс із численними діючими та згаслимивулканами (Кіліманджаро,Кенія), частимиземлетрусами[28]. До недавнього геологічного часу (кінецькрейди-олігоцен) Африкано-Аравійська платформа включала такожАравійський півострів і острівМадагаскар, відділений сьогодні від основної частини платформи рифтовими зонами на північному сході таМозамбіцької протоки на сході[33]. Кайнозойські породи представленіеоценовими вапняками, лагунними і континентальними відкладами[28].
У рельєфі Африки переважаютьрівнини,плато іплоскогір'я, що лежать на висотах 200—500 м надрівнем моря (39 % площі) і 500—1000 м (28,1 %)[28]. Це пояснюється загальним підняттям усієї території Африки в кайнозойську еру.Низовини простягаються вузькими смужками уздовж узбережжя і займають близько 10 % площі материка, на гірські масиви припадає понад 23 % території[28]. За середніми висотами над рівнем моря (750 м) Африка поступається лишеАнтарктиді іЄвразії[28]. Перевага на материку вирівняного рельєфу зумовлена його платформною структурою. Прогинам і виступамАфриканської платформи відповідають великі западини —Калахарі,Конго,Чадська та інші. Лавові плато і конуси поширені на Ефіопському нагір'ї і в Східній Африці, вінчають вершиниАхаггару іТібесті, є вСудані (гораМарра),Камеруні (вулканКамерун, гориАдамава), перекривають Драконові гори вЛесото.
Низька Африка. Північно-західну частину Африки займають рівнини і платоСахари йСудану з переважними висотами 200—1000 м. У цій частині материка з глибоким заляганням фундаменту і широким розвитком осадового чохла з інтенсивним розвиткомпенепленізації переважають висоти менше 1000 м. Лише подекуди підносяться гірські масиви —Атлаські гори (гораТубкаль, 4165 м), нагір'яАхаггар (гораТахат, 3003 м) іТібесті (гораЕмі-Кусі, 3415 м),Північно-Гвінейська височина (гораБинтимані, 1948 м), плоскогір'яАзанде (гораНагая, 1388 м), платоДарфур (гораМарра, 3088 м), уздовж Червоного моря простягається хребетЕтбай (гораОда, 2259 м) та інші[28][35]. Поверхня дуже неоднорідна — височини чергуються з низовинами і плато. Глибокі улоговини, що лежать нижче рівня моря зосереджені переважно в північно-східній частині континенту: западина озераАссаль (-150 м) вАфарській улоговині, западинаКаттара (-133 м)[28].
Карта рельєфу Африки
Кіліманджаро — найвища вершина континенту
Западина озера Ассаль — найнижча точка континенту
Ефіопське нагір'я
Драконові гори
Висока Африка. Південні та південно-східні частини континенту вищі, характерні висоти понад 1000 м. Найбільше піднята і роздроблена східна окраїна Африки у межах активізованої ділянки платформи, де простягається складна система східно-африканських розломів. У піднятих областях Високої Африки найбільшу площу займають цокольні рівнини і цокольні брилові гори, що облямовують западини Східної Африки. Переважають плоскогір'я і брилові гори —Південно-Гвінейські гори,Ефіопське нагір'я (гораРас-Дашан, 4620 м) круто обривається на сході й уступами знижується на заході, плоскогір'яЛунда-Катанга,Східно-Африканське плоскогір'я (гораРувензорі, 5109 м), середньовисотніКапські гори (гораСевевіспуртпік, 2325 м) іДраконові (гораТабана-Нтленьяна, 3482 м)[28][35]. Найвищі вершини континенту являють собою конусистратовулканів (Кіліманджаро,Меру)[28].Великим уступом Драконові і плосковершинні Капські гори обриваються доМозамбіцької низовини[32]. Внутрішні райони Південної Африки займають високі рівниниКалахарі, облямовані із заходу плоскогір'ямиНамакваленд,Дамараленд,Каоко, зі сходу Драконовими горами, на півдні Капськими горами, щоВеликим Уступом спускаються до вузької прибережної низовини[28].
Африка є найтеплішим материком планети[28]. Розташування клімататичних зон на континенті симетричне відносно екватора[29]. Більша частина Африки лежить утропічних зонах і тільки північні та південні окраїни — усубтропічних. Область Гвінейської затоки лежить векваторіальному (внутрішньотропічна зона конвергенції) постійно жаркому й вологому (до 100 %відносної вологості повітря); пояс від сахелю на півночі (Дакар — Хартум) до долини Замбезі на півдні —субекваторіальному постійно жаркому і перемінно вологому; Сахара і червономорське узбережжя на півночі та областьКару й Калахарі на півдні —тропічних пустельних і перемінно вологих; середземноморське узбережжя на півночі та крайній південь континенту —субтропічних кліматичних поясах із сухим теплим літом і вологою м'якою зимою[36][37].
Положення континенту в низьких широтах зумовлює значну величинурадіаційного балансу[32]. Пересічна температура січня коливається від + 10 °C на півночі, до +30 °C на півдні, липня +25 °C і +12 °C, відповідно; в екваторіальній частині сезонні амплітуди менші за добові й коливаються навколо +24 °C; у тропічних поясах найбільші добові й сезонні коливання. Абсолютні мінімум температури повітря -4 °C (високо у позатропічних горах можливіморози -11 °C і випадіння снігу, як в марокканськомуІфрані), максимум +57,8 °C (Ель-Азізія, поблизуТриполі в Сахарі)[38][28].
Важливий кліматотвірний чинник — циркуляція повітряних мас.Постійні вітри, що дмуть над континентом —пасати тазахідні, приносять або сухе континентальне, або вологе морське повітря, в залежності від сезону[32]. Холодніокеанічні течії, що омивають береги, сприяють зниженню температури повітря й утворенню прибережних пустель:Канарська на північному заході — прибережні частини Сахари,Бенгельська на південному заході — пустеліНаміб[37]. Теплі ж течії (Гвінейська,Мозамбіцька) сприяють формуванню вологої погоди на західному та південно-східному узбережжях континенту[39]. Так завдяки антагоністичному впливу холодної Бенгельської та теплої Мозамбіцької течій різниця в атмосферних опадах між західним і східним узбережжями на широті південного тропіку становить 2000 мм на рік[37].
Розподіл атмосферних опадів дуже нерівномірний. В улоговині Конго, на Північно-Гвінейській височині — до 2000-3000 мм опадів на рік з рівномірним розподілом їх протягом року[28]. Усаванах, де чітко виявлений сухий період, опадів 1000—1300 мм на рік, причому мінімум припадає на зиму. Абсолютний максимум — 9650 мм (Дебунджа, біля підніжжя гориКамерун)[28][38]. У Судані і Східній Африці випадає до 500—1000 мм опадів, переважно влітку, в пустелі Калахарі та Наміб — 200—300 мм, на Сомалійському півострові — до 100 мм, у Сахарі — 50 мм і менше (атмосферні опади переважно у виглядіроси)[28]. Абсолютний мінімум — менше 2 мм на рік (Ваді-Хальфа в Судані)[38]. Аридні умови переважають на значній площі континенту, вони сприяють формуванню великих пустель —Сахари,Калахарі,Наміб[28]. На північних і південних окраїнах Африки, в зонах середземноморського типу клімату більше опадів випадає взимку, літо навпаки посушливе.
Зміна вегетації в залежності від сезону
Карта інсоляції у Тропічній Африці
Карта сили вітру у Тропічній Африці
Середні річні температури повітря
Середні річні значення атмосферних опадів
Міжурядова група експертів ООН з питань змін клімату (IPCC) визначила Африку континентом, найбільш вразливим до змін клімату[40][41]. Великої шкоди ряду районів Африки, зокрема на заході, завдаютьпосухи, що призводять до неврожаїв, загибелі посівів поголів'я худоби та голоду серед місцевого населення (особливо тяжкі наслідки дали посухи 1970-1980-х років у Сахелі)[28]. Небезпечним стихійним явищем влітку є ураганні сухі вітри розпеченого повітря в пустелях, або з них. У різних регіонах такімісцеві вітри називають по-різному:сірроко,самум,хамсин,харматан,шахалі. Такі вітри підвищують температуру повітря до +50 °С, а відносну вологість знижують до 0 %[32]. Нерідко їх супроводжують потужні, але короткотривалі (до пів години) піщані смерчі йпилові бурі, що засипають поля, будинки, поселення[32]. Своєрідним африканським стихійним лихом є нашестя величезних зграйсарани, що знищує врожай на полях за лічені години[32].
Річкова мережа континенту розділяється між басейнамиАтлантичного (рікиНіл,Сенегал,Вольта,Нігер,Конго,Оранжева) таІндійського океанів (рікиВебі-Шебелле,Руфіджі,Замбезі,Лімпопо)[28][37]. Мережа дуже нерівномірна, розподіл річок материком, їхнє живлення тарежим залежать від клімату[28]. У приекваторіальній смузі за рахунок дощів річки повноводні цілорічно, тут густа сітка повноводних річок з широкими заболоченими долинами; в субекваторіальних районах річки повноводні тільки влітку[32]. Величезні простори тропічних районів зовсім позбавлені постійних водотоків, понад 30 % території континенту займаютьобласті внутрішнього стоку[28][29]. Тут водотоки пересихають від великоговипаровування води і просотування в осадові породи.Живлення рік переважно дощове[28]. По околицях пустель тимчасові водотоки —ваді. Загальний обсяг річкового стоку дорівнює 5390 км³ на рік[28]. Річки Африки протікають через різні кліматичні області і характеризуються складним режимом. Профіль рівноваги русла їх здебільшого невироблений.
Найдовша річка континенту — Ніл (6671 км разом з притокоюКагерою), що тече в меридіональному напрямку з півдня на північ[35]. Він бере початок на Східноафриканському нагір'ї як річка Кагера, яка впадає до найбільшого озера континенту — Вікторія[35]. З озера бере початокБілий Ніл, який має численні пороги і водоспади. Здолавши плоскогір'я, Ніл розливається плоскою рівниною й утворює найбільшу заболочену область —Судд[35]. Після того, як Білий Ніл зливається з найбільшою притокою —Голубим Нілом, що збирає води з Ефіопського нагір'я, і приймає останню пиртокуАтбару, протягом 3 тис. км річка тече родючою долиною серед пустельних ландшафтів без жодного притоку[32]. На річціАсуанською греблею створено величезне водосховищеНасер. Впадає Ніл до Середземного моря величезноюдельтою, завбільшки зКрим[32].Конго (Заїр) — друга за довжиною річка (4320 км) і перша за водністю на континенті (42 тис. м³/с, 1300 км³/рік) і друга у світі післяАмазонки, бо двічі перетинає екватор і збирає свої води з приток північної та південної півкулі на величезній однойменній западині, що наповнюються поперемінно впродовж року під час відповідних дощових сезонів[32]. Великого значення для зрошення посушливих регіонів на заході має Нігер і Сенегал, на сході — Вебі-Шебелі.
Більшість озер Африки зосереджено у східній частині. Майже всі великі озера мають тектонічне походження улоговин (Великий африканський рифт), тобто знаходяться в розломах або прогинах земної кори —Танганьїка,Ньяса,Рудольф,Альберт,Ківу,Едуард[28][42]. Вони переважно витягнуті з півночі на південь, у напрямку розломуВеликого африканського рифту, їх довжина набагато більша за ширину, вони мають значні глибини[42]. Найбільшим за площею озером материка єВікторія (69,4 тис. км²), яке розміщене в прогині кристалічної платформи, тому порівняно неглибоке (80 м)[32]. Береги озера низькі, тут буваютьприпливи й відпливи, як на узбережжі океану, тропічні грози часто спричинюютьшторми на його поверхні[32]. Танганьїка — друге за величиною на континенті (34 тис. км²) та друге за глибиною у світі післяБайкалу (1470 м). Воно простягається вздовж тектонічного розлому з півночі на південь на 650 км, а ширина його становить від 40 до 80 км. Гірські кряжі довкола озера досягають позначки 2000 м[42]. Умовним продовженням Танганьїки на південь є озеро Ньяса (30,8 тис. км²), глибина якого сягає понад 700 м[42]. У посушливих районах Африки є багато безстічних, мілководних озер, що часто змінюють свої обриси (Чад,Нгамі, тимчасові солоні озера —«шотти» на південь від Атлаських гір)[28]. Здебільшого вони реліктові, це залишки давніх великих водойм, що мають невелику глибину й змінну від сезону площу водного дзеркала[42]. Чад є найбільшим реліктовим озером континенту (до 27 тис. км²), яке під час посухи перетворюється на безліч дрібних озер, а в часи останнього флювіального періоду, коли Сахару вкривали савани, воно за розмірами могло змагатись із Каспійським морем. Вода цього мілководного озера (до 7 м) слабосолона й має стік у підземні води[32]. На північному заході Сахари і в Атлаських горах є тимчасові солоні озера —шоти[28]. Озера Африки, як і річки, використовуються як транспортні шляхи та для вилову риби місцевим населенням[42].
Береги озера Вікторія
Південні береги озера Чад
Водосховище Насер у Єгипті
На болоті Судд
Оаза в Сахарі
В аридних районах велике значення маютьпідземні води, які утворюють великіартезіанські басейни[28]. Найбільші басейни зосереджені під безкраїми просторами Сахари і рівнинами Судану, вони залягають на глибинах від 20 до 2000 м[32].
В Африці яскраво проявляєтьсяширотна зональність ґрунтового і рослинного покриву,природні зони послідовно змінюють одна одну відекватора на північ та південь[42][32].Флора Африка дуже своєрідна: понад 1/4 всіх родів квіткових рослин континенту — ендеміки[1]. На північному узбережжі Гвінейської затоки та в басейні середньої течії Конго налатеритних опідзоленихчервоно-жовтих фералітних ґрунтах з малим вмістом органічних сполук ростуть багатояруснівологі тропічні ліси[42][32]. Нерозчиннізалізо іалюміній у верхніх горизонтах надають ґрунтам яскравого червонувато-жовтого забарвлення[32]. Завдяки великій кількості сонячного тепла та атмосферних опадів у цьому поясі буяє пишна рослинністьбагатоярусних лісів, в яких відсутній трав'янистий покрив, бо на нижні яруси потрапляє менше 1 % світла зверху[42]. Флористичне різноманіття налічує більше 25 тис. видів рослин, одних дерев більше 3 тис. видів (чорне,червоне,жовте,мускатне,хлібне ісандалове дерева,сейба,макарани,олійна івинна пальми,дерево кока,фікуси,деревоподібні папороті)[1][29][42]. У багатьох дерев дошкоподібні коріння-підпірки, листя жорстке і щільне, як пристосування до постійних дощів і пекучого сонця[32]. Стовбури височенних дерев обплітають довжелезні (до 300 м)ліани (пальмаротанг та інші), вкриваютьмохи,епіфіти із повітряним корінням (серед яких багато яскравихорхідей) та рослини-паразити[1][32]. Сезонно-вологі ліси на околицях постійно вологих багато в чому подібні до постійно вологих. Але головною їхньою рисою є річна ритмічність, яку задають сухий та дощовий сезони. Рослинність пристосувалась до сезонного дефіциту вологи скиданням листя —листопадом[32].
У зонісаван, що широким поясом в субекваторіальній зоні огинають екваторіальні ліси, далеко заходять на півдні у тропічний пояс. Вони утворились начервоних ічервоно-бурих ґрунтах. Вони достатньо родючі, але товща родючого шару швидко вимивається під час дощового сезону[42][32]. Тут земля буяє зеленню соковитих трав висотою до 3 м (слонова ісуданська трава,папірус)[32]. У сухий сезон дерева скидають листя, трава висихає й згорає у величезних пожежах. У районах, де вологий сезон триває до 9 місяців (більше 1200 мм опадів на рік), панує високерізнотрав'я[32]. У районах де сезон дощів триває менше за сухий, до 5 місяців (до 500 мм опадів на рік) — сухі савани розріджених і низькорослих трав та посухостійких колючихчагарників. Типові дерева саван: товстелезні довгожителі (віком до 2500 років)баобаби,зонтичні акації — «візитівки саван»,пальма дум,карите,мімози, канделябровиднімолочаї[1][42][32]. Уздовж повноводних річок ростутьгалерейні ліси; на узбережжікокосові пальми,пандани,банани,мангрові зарості[42]. На півночі савани переходять у напівпустельнийСахель, на півдні поступово змінюються «бушем»[42].
Рослинні біоми Африки
Рослинність нагір'я Ахаггар, Сахара
Савана у кратеріНгоронгоро, зонтичні акації та зебри
Африка — є центром походження, або одомашнення таких цінних сільськогосподарських культур, якбуряк,цибуля ікапуста (долина Нілу),кавун (пустеля Калахарі),кава (Ефіопське нагір'я)[6].
На просторах Африки добре проявляєтьсязакон широтної зональності. Екватор ділить континент майже навпіл, від нього у напрямку на північ та південь відбувається послідовна, майже симетрична змінаприродних зон[42][32]:
Вологі екваторіальні лісибагатоярусної будови з унікальною флорою і фауною сформувались в умовах спекотного і вологого екваторіального клімату на червоно-жовтихфералітних ґрунтах. Вони займають центральну частину річкового басейну Конго, окремі частини узбережжя Гвінейської затоки.
Савани ірідколісся, як перехідна зона від вологих лісів до напівпустель, сформувалися в умовах субекваторіального клімату з чітко вираженими сухим і дощовим сезонами. Найпоширеніші ґрунти в саванах —червоно-бурі. За різноманіттям флори і фауни на одиницю площі, савани Африки не мають рівних собі серед інших природних зон.
Напівпустелі сформувались в умовах сухого тропічного клімату із річною нормою атмосферних опадів 250 мм. На півночі це зона Сахелю, смугиопустелювання, де Сахара за допомоги людської діяльності поступово відбирає в савани родючі землі, перетворюючи їх на безплідну пустелю. На півдні це області навколо Калахарі, внутрішні райони Мадагаскару.
Пустелі сформувались в умовах сухого тропічного клімату менше 200 мм. Ґрунтовий покрив майже відсутній, лише корки вивітрювання. Рослинність розріджена, без суцільного покриву, а тваринний світ дуже бідний і своєрідний, пристосований до сурових умов існування. На півночі це широка смуга найбільшої пустелі світу — Сахари, від Атлантичного узбережжя до берегів Червоного моря та Сомалійський півострів. На південному заході — прибережна пустеля Наміб і внутрішньоконтинентальна — Калахарі.
Твердолисті вічнозелені ліси ічагарники сформувались в умовах субтропічного клімату з посушливим літом і м'якою вологою зимою із річною нормою атмосферних опадів 600 мм накоричневих ґрунтах з потужним гумусовим горизонтом. На півночі це прибережні райони Атлаських гір, на півдні — південне узбережжя, відокремлене від внутрішніх областей Капськими і Драконовими горами. Переважно освоєні людиною під сільськогосподарські угіддя (виноградники, плантації цитрусових, поля зернових), тому рослинність і тваринний світ сильно видозмінений, окультурений.
Областівисотної поясності добре розвинені на Ефіопському нагір'ї, у горах Атлас, Рувензорі, Адамава, Драконових, у гірських масивах Мадагаскару.
Глобальне потепління впливає на всі природні елементи й аспекти людського життя, особливо відчутне воно в уразливих африканських примітивних спільнотах, чиє життя досить сильно залежить від балансу природних факторів навколишнього середовища.
Знищення екваторіальних і гірських лісів заради цінноїдеревини, заготівлідров, екстенсивного розширення сільськогосподарських угідь призводить до порушення рослинного покриву йдеградації ґрунтів. За XX століття знищено ¾ африканських лісових масивів[32]. Особливо значні зміни припадають на регіон Судану та Мадагаскар. Такими темпами до середини XXI століття на місці більшості лісів континенту будуть плантаціїкакао,олійної пальми,бананів,арахісу, присадибні ділянки та безпліднібедленди.
Спустелення саван. З 1960-х років Сахара просунулась на 200 км на південь і збільшила свою площу на тисячі км². У зоні Сахелю ведуться роботи зі створеннялісозахисних смуг.
Щоб зберегти природу, на континенті створено більше 100заповідників інаціональних парків — природоохоронних територій з різним ступенем недоторканості дикої природи. В Африці вони займають великі площі в різних природних зонах — гірських і рівнинних, у вічнозелених лісах, саванах і пустелях. Найбільші та найвизначніші з них:Етоша-Пан,Аддо,Крюгер (один з найстаріших, заснований1898 року на річці Лімпопо),Серенгеті (найвідоміша територія африканської савани заповідана 1940 року, якою мігрують величезні стада копитних на яких полюють різноманітні хижаки — «африканський рай для тварин»),Нгоронгоро (створений 1959 року в кратері згаслого вулкана),Порту-Алешандрі (Ангола),Цаво (Кенія),Кафуе (Замбія),Рувензорі-Маунтінс (створений для захистугірських горил ішимпанзе у лісах однойменних гір)[1][32][42]. Створення заповідних територій сприяє збереженню рідкісних рослин, унікального тваринного світу та окремих природних комплексів. Завдяки їм кількість багатьох видів тварин, що перебували на межі зникнення, відновлена. Найрізноманітніша фауна, флора, мальовничі краєвиди приваблюють до Африки величезну кількість екотуристів[32][42]. Уряди багатьох країн заборонили на своїй території полювання на диких тварин і борються збраконьєрами. Уряд Малі бореться з випалювачами лісів не тільки адміністративними штрафами, але й кримінальним переслідуванням[42].
Станом на 2015 рік 89 об'єктів континенту занесено досписку Світової спадщиниЮНЕСКО, з яких 37 є об'єктами природи (займають 9 % території континенту):гори Симієн (Ефіопія), гориКіліманджаро (Танзанія) іКенія (Кенія),Драконові гори (Лесото), озеро Ньяса з унікальною іхтіофауноюцихлідових (Малаві), водоспад Вікторія (Замбія),дельта Окаванґо (Ботсвана), пустеля Наміб (Намібія),астроблема Вредерфорт (ПАР),тропічні ліси і ерозійне утворенняЦінгі-де-Бемарага Мадагаскару тощо[44]. Лідерами за кількістю об'єктів Світової спадщини є Ефіопія, Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Танзанія та Південно-Африканська Республіка. Найбільше таких об'єктів припадає на східну й південну частини континенту, на зону саван і рідколісся[42].
Багато тисяч років тому Африка виглядала зовсім не так, як зараз. У період 7500-3500 років до н. е. територія пустелі Сахари була саваною, цілком сприятливою для землеробства і була заселена людьми, які повернулись на північ із субсахарського регіону —неолітичний субплювіал[56][57]. Вся територія Сахари була тоді родючою землею, там знайдено безліч предметів побуту. Це говорить про те, що люди тут займалися землеробством (найдавніші знахідки обробки зерна датуються XIII століттям до н. е., землеробство у долині Нілу (нижче другого порогу) — VI тисячоліттям до н. е.), скотарством (VIII тисячоліття до н. е.),полюванням ірибальством (кістянігарпуни)[58], а також мали свою культуру. У X—IX століттях до н. е в Західній Африці виниклогончарство, з'являються перші поселення із кам'яними будинками (Тішит,Уалата)[59][60]. Саме в той час і зароджувалося перше мистецтво живопису Африки (наскельний живописТассілі-н'Адджер 10 тис. років тому, Сомалі та ПАР — 25 тис. років тому)[61]. Нілотські народи у Західній Африці 10-8 тис. років тому одомашнилипшоно,сорго іафриканський рис[62]. 9-5 тис. років до н. е. нігеро-конголезькі народи винайшли кам'яні топори, щоб розчищувати ділянки серед тропічних лісів під сільськогосподарські ділянки, увели в культуруолійну пальму,рафію,бамію,горіх кола,чорновічкову квасолю тавігну[63]. Пізніше іншим народами у різних частинах континенту були уведені в культурукавуни,рицина,калабаси,бавовник[62]. Західноафриканські нілоти також самостійно винайшли землеробство 4-3 тис. років до н. е[64]. Приручення великої рогатої худоби відбувалось ще за доби існування культур мисливців-збирачів, 6 тис. років тому у північно-східній Африці вперше одомашниливіслюка тагвинторогого козла[65].
Прикраси з мушлей, знайдені в печері Бломбос (ПАР), віком 72-75 тис. років
Наскельний живопис у Сахарі
Готентоти — прадавнє населення Південної Африки, 1804 рік
Бушменські петрогліфи, що зображують озброєних щитами воїнів банту
Згодом, коли 4 тис. років до н. е. через кліматичні зміни, викликані зміною нахилуземної осі, савана стала перетворюватися на пустелю, а рівномірне випадіння атмосферних опадів впродовж року змінилось посушливими літніми сезонами, племена і народи були витіснені на південь та схід, у долини великих річок Сенегал, Нігер, Ніл та озера Чад, первісні культури почали освоювати території Тропічної Африки[66][67]. У цей час починаєтьсяметалообробка на Півночі континенту[68][69]. Незалежним шляхом, або під впливом північних цивілізацій, у II тис. до н. е. металообробка розвивається й у Західній тропічній Африці, культура якої проіснувавши 2 тис. років, зникає до 500 року н. е[68][69][70]. Бронзові вироби зЄгипту,Нубії,Аксуму таМагрибу середини I тис. до н. е. часто знаходять в різних частинах Центральної та Західної Африки як свідоцтво розвиненоїтранссахарської торгівлі[67].
На основі лінгвістичних даних встановленомасову міграцію землеробсько-скотарських народів, що говорять намовах банту, які переселялись з гвінейського регіону в східному й південному напрямках, витіснивши у Південній Африцікойсанські народи до малопридатних пустельних регіонів. УX століття до н. е. вони приходять через регіон Судану в район Великих озер, на початку нової ери розпочинають заселення Південної Африки, уV столітті н. е. переправляються на Мадагаскар. Це докорінно змінило расово-етнічну картину континенту на південь від екватора. У поселеннях банту виявлений характерний набір зернових культур, придатних для тропічної Африки, включаючиманіок іямс.
Найбільш розвинуті цивілізаціїнеоліту і початку доби металів охоплювали північ та північний схід —Стародавній Єгипет,Нубія,Мерое,Лівія. Найбільш добре вивчена і описана єгипетська цивілізація. Приблизно 3300 років до н. е. у долині Нілу посталадержавапершої династії фараонів. Вона проіснувала яксамостійна держава майже 3 тисячоліття, поки не була завойована перським царемКамбісом525 року до н. е. та не підпала під впливелліністичної культури із завоюваннямАлександром Македонським332 року до н. е., що залишив по собі нове містоАлександрію та македонську династію правителів —Птолемеїв. Культурно-політичний вплив Давнього Єгипту сягав сусідніхЛівії,Нубії,Леванту,Криту йКіпру. Долиною Нілу пролягали основні торговельні шляхи того часу, і постійно відбувалося спілкування з іншими сусідніми і більш віддаленими народами.Каїр досі залишається найбільшим містом в Африці, центром взаємодії і торгівлі народів Африки, Азії та Європи. Стародавні єгиптяни накопичили значні обсяги знань із астрономії, агрономії, архітектури, геометрії, медицини, металургії, прикладного мистецтва. Береги Північної та Східної Африки були добре відомі єгиптянам з II тисячоліття до н. е. ЗаРамсеса II (XIII століття до н. е.) Нілканалом сполучили з Червоним морем. Залишками колишньої величі єгиптян тих часів слугуютьпіраміди Гізи.
Менш вивчена стародавня гірська цивілізаціяАбіссінії, центром якої в давнину було містоАксум. Це територія Великого Африканського Рогу, тут пролягає найдавніший тектонічний розлом, рифтова зона і гори з висотою понад 4 000 м. Географічне положення країни забезпечувало суверенний розвиток з невеликим впливом інших культур. Сусіди африканців охоче торгували з ними, оскільки були зацікавлені в придбанні якісних виробів з металу. Весь Стародавній Схід, Індія і Палестина везли з Африки залізо і золото. ПізнішеРимська імперія торгувала з країноюОфір, як вони називали ці багатющі землі. Звичайно, заїжджаючи за товарами стародавні купці везли сюди і свої предмети побуту, звичаї та легенди, що забезпечувало змішання культур Африки та інших континентів.
У середні віки, після завоювання арабами північної частини континенту (Єгипту іМагрибу),араби поклали початок дослідженню субсахарської Африки[1] і здійснили потужний вплив на становлення культур у всій північній, західній і східній Африці. Більшість відомих історикам африканських цивілізацій пережило підйом до кінця XVI століття. З Магрибу арабські торговці налагодили широку мережу караванноїтранссахарської торгівлі з країнамиСахелю та екваторіальної Африки, що лежали південнішеСахари. Утворюється єдина область Суданської цивілізації, що тягнеться від річкиСенегал до басейнуНілу. Тут стали виникати нові мусульманські імперії —Гана, Малі іСонгаї. Під впливом арабів стала швидше розвиватися торгівля і з'являтись нові міста також на північному сході континенту — в Нубії і Судані. Завдяки арабським торгівцям, з Х по XV століття на східному березі Африканського континенту, вздовжузбережжя Суахілі було засновано цілу низку важливих торгових міст, які формували навколо себе відповідні державні утворення —Могадішо,Малінді,Момбаса,Тонгоні,Занзібар,Кілва,Мозамбік і аж доСофали вМозамбіцькій протоці на півдні континенту.
В епохусередньовіччя Африка викликала інтерес і у європейців. Починаючи з X століття молоді європейськіморські республіки, як-отАмальфі,Піза,Генуя іВенеція налагодили активну торгівлю через Середземне море з африканськими портовими містами вЄгипті таІфрикії, що знаходились в руках арабів. Італійські торговці закуповували вАлександрії,Махдії,Триполі та інших африканських містах такі екзотичні східні товари якпрянощі іпахощі,текстиль, африканське золото таслонову кістку і перепродували їх в Європі. Усі східні товари були на той час неймовірно дорогими і це спонукало європейських мореплавців шукати прямі морські шляхи до Індії та Південно-Східної Азії, щоб не користуватися посередництвом арабських торговців. З початку XIV століття починаються відкриття і поступова європейська колонізація північноафриканських атлантичних островів.Канарські острови вперше з'являються на європейських картах-портоланахмайорканського карторафаАнгеліно Дульсерта в 1339 році. Генуезький мореплавецьЛанцеротто Молочелло на початку XIV прожив на канарському островіЛансароте біля 20 років і дав йому своє ім'я. В другій половині XIV ст. на європейських картах з'являються також позначення островів архіпелагу Мадейра, які будуть «офіційно» відкриті португальцями лише в 1419—1420 рр. В 1402 році на Канарські острови висадилась експедиція нормандцяЖана де Бетанкура, який відвоював декілька островів архіпелагу у місцевих жителів гуанчів і прибрав собі титул короля Канарських островів. До кінця XV століття усі острови Канарського архіпелагу булизавойовані Кастильською короною. Деякі дослідники називають процеси, які відбулись з тубільним населенням Канарських островів під час їх завоювання європейцями, геноцидом[72], а саме завоювання першим етапом європейської колонізації Африки[73].
До початку XV століття усі знання європейців про материкову частину африканського континенту обмежувались середземноморським узбережжям Північної Африки. Жоден європейський мореплавець не наважувався в ті часи проникнути південніше мисуБуджур на західноафриканському узбережжі, що знаходиться на широтіКанарських островів у сучасномуМарокко.
Цивілізації Африки в доколоніальну епоху
Тімбукту — важливий центр транссахарської торгівлі
Перші морські експедиції вздовж західного узбережжя Африки були організовані португальським принцомЕнріке Мореплавцем. Від1430 року він раз за разом надсилав своїх капітанів із завданням оминути мисБуждур.1434 року капітанЖил Іаніш, після декількох невдалих спроб нарешті оминув цей мис і започаткував тим самимДобу великих географічних відкриттів.1441 рокуНуну Тріштан дійшов доБілого мису і досягнув затокиАрґен, де він захопив на африканському узбережжі та доставив до Португалії першу партію африканських рабів.1444 рокуДініш Діаш відкрив гирло річкиСенегал і досягнув мисуКабо-Верде (14°45' пн. ш.). На цьому етапі португальці обійшли морем наземні транссахарські караванні шляхи «маврів» (арабів і берберів), по яким африканське золото та раби з глибин континенту постачались до Середземноморського узбережжя і започаткували самостійну торгівлю з тубільним африканським населенням без участі мусульманських посередників. Пізніше за право першовідкривачів островів Кабо-Верде сперечалисяАнтоніо да Нолі таДіогу Гоміш, інші капітани принца Енріке, що досліджували західноафриканське узбережжя.Альвізе Кадамосто, венеційський мореплавець на службі принца Енріке у своєму першому плаванні1455 року досягнув гирларічки Гамбія, а наступного року став першим європейцем, що дістався до мисаРохо, гирларічки Геба та відкрив острови архіпелагуБіжагош. За його твердженнями на зворотному шляху він відкрив декілька з островів архіпелагуКабо-Верде. У1469—1473 роках португальські капітани, найняті багатим лісабонським купцемФернаном Гомішем, дослідили узбережжяГвінейської затоки, відкрили золотоносні поля вЕльміні (на території сучасноїГани) і островиСан-Томе іПринсіпі.1478 року біля Ельміни між флотами Португалії і Іспанії відбуласьГвінейська битва — перша морська битва між європейськими країнами за контроль над колоніальними володіннями.
До серединиXVI століття, заради економічного освоєння американських колоній, іспанцями і португальцями була розгорнута активнатрансатлантична работоргівля. Вона значно перевищила за своїми масштабами стару арабо-берберську транссахарськуработоргівлю таарабську работоргівлю на східному узбережжі континенту, докорінно змінила расовий склад країнКарибського басейну,Гвіани,Бразилії, пізніше південних штатів США. Африка в очах європейців виглядала багатим джерелом природних і людських ресурсів. Успіхи в работоргівлі спонукали європейців і Османську імперію колонізувати територію Африки. До середини XVII століття вся Північна Африка (окрім Марокко) потрапила під контрольОсманської імперії. Відбувається штучне насадження не властивих раніше для даної місцевості способів життя, взаємин і культур; грабіж природних ресурсів, поневолення основних народів і знищення автентичних культур та історичної спадщини.
ПісляБерлінської конференції1884 року, протягом трьох десятиліть років відбувся остаточнийподіл Африки між колоніальними державами. Європейські держави, які вступили в індустріальну епоху до1900 року розділили між собою всю територію Африки, тільки дві африканські держави (Ефіопія і Ліберія) зберегли свою незалежність.Велика Британія,Франція,Німеччина,Бельгія,Іспанія таПортугалія — всі мали свої колонії, межі яких постійно коректувалися і переглядалися. Внутрішні райони континенту з XVI століття досліджували португальці, в наступні сторіччя до них приєднались також англійці, французи і німці. Особливо інтенсивні дослідження внутрішніх районів материка припадають наXIX століття, це експедиціїДевіда Лівінгстона,Генріха Барта,Джона Спіка,Генрі-Мортона Стенлі,Фредеріка Кайо та інших[1]. У дослідженні природи Африки брали участь російські мандрівники німецького (Вільгельм Юнкер) та українського походження (Єгор Ковалевський)[1]. Останній описав рельєф маловідомого Ефіопського нагір'я, першим висловив припущення, що головним витоком Нілує саме Білий, а не Голубий[32].
Арабська работоргівля
Білі людолови
Трикутна торгівля
Зустріч Лівінгстона і Стенлі
Берлінська конференція, 1884 рік
Сесіль Родс і його проєкт трансафриканського телеграфу
ПісляДругої світової війни швидко почався зворотний процесдеколонізації. Але через те, що раніше всі кордони колоніальних територій проводилися штучно, без урахування відмінності народів і розселення племен, після здобуття незалежності майже у всіх країнах відразу розпочалисягромадянські війни. Для більшості країн західна конституційна модельплюралістичної демократії виявилася недієздатною і була заміненадиктаторськими утвореннями під ширмоюпрезидентських режимів, які були органічними для політичних еліт цих країн[75]. Влада диктаторів, міжусобні війни, постійнівійськові перевороти і як наслідок —економічні кризи і зростаюча бідність — все це було і залишається головним «досягненням» місцевих правлячих кіл. Тим не менше, тут зберігся достатній потенціал для відродження та подальшого розвитку місцевих народів.
За природними, історичними та соціально-економічними чинниками країни Африки поділяють на такі регіони:
Північна Африка — областьАтлаських гір, що оточують внутрішнє плато, північні та центральні частиниСахари — найбільша у світі тропічна пустеля, що займає 1/3 площі Африки. На півночі він омивається водами Середземного моря, на заході Атлантичним океаном, на сході — водами Червоного моря Індійського океану. До цього регіону належать країниМагрибу (Марокко,Алжир,Туніс,Західна Сахара),Лівія,Єгипет іСудан[76]. Інколи до регіону додають близькі за культурно-економічними і політичними зв'язками сахарські країни —Мавританія,Малі,Нігер,Чад.
Більшість африканських держав довгий час були колоніями європейських держав. Політична карта Африки набула сучасного вигляду внаслідок крахуколоніальної системиімперіалізму після Другої світової війни та успіхів національно-визвольних рухів[77]. НаприкінціXIX століття розпочались колоніальні загарбання, до початкуПершої світової війни весь континент був розділений міжВеликою Британією (переважно східна та південна частини та ряд колоній у Західній Африці),Францією (північно-західна частина, Мадагаскар),Португалією (Ангола, Мозамбік та ряд островів),Бельгією (Конго),Іспанією (ряд колоній на західному узбережжі),Італією (Лівія, Еритрея, Сомалі),Німеччиною (Камерун, Того, Намібія і Танзанія)[77]. Незалежними залишались лишеЕфіопія (країна з давньою історією на відносно неприступному Ефіопському нагір'ї),Ліберія (країна звільнених чорношкірих рабів зі США, заснована1847 року),Єгипет (що номінально став незалежним відОсманської імперії, але фактично залишався у залежності від британської корони до1922 року) таПівденна Африка (отримала статусдомініону1910 року)[77]. За результатами Першої світової війни Німеччина втратила всі свої колонії[77].
Найбільша країна Африки —Алжир (2,38 млн км²), найменша —Сейшели (архіпелаг в Індійському океані на схід від материка загальною площею суходолу 455 км²), найменша континентальна держава —Гамбія (11,3 тис. км²)[35]. Серед незалежних африканських країн 6острівних — Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі, Маврикій, Сейшели, Комори і Мадагаскар; 16внутрішньоконтинентальних — Малі, Нігер, Чад, Буркіна-Фасо, ЦАР, Південний Судан, Ефіопія, Бурунді, Руанда, Уганда, Малаві, Замбія, Зімбабве, Ботсвана, Есватіні, Лесото; 38 держав з виходом до морів і океанів[35].
Кожна африканська країна характеризується притаманними лише їй рисами правового життя, але водночас усі вони мають багато спільних рис, зумовлених особливостями історичного та соціально-економічного розвитку.Правові системи африканських країн формувалися протягом багатьох століть через взаємний вплив місцевогозвичаєвого і західного прав. Тисячоліттями життя африканців регулювалосязвичаями різнихтрадицій, монархічних і з демократичних,матріархальних іпатріархальних[75]. Великий вплив на розвиток права справили середньовічні ідеї ісламу, що сприяв рецепціїмусульманського права (країнами Північної Африки), та християнства модерного часу, яке дозволило засвоїти західноєвропейські нормиконтинентального ізагального права[75]. За доби колоніалізму поряд з традиційними судовими органами створювалися суди європейського типу, але формування нової правової системи було неможливим за існування віджилих форм управління суспільством[75]. З 1946 року майже на всіх територіях французької Західної Африки почали застосовуватикримінальний кодекс метрополії; водночас в британських колоніях запроваджувалися кодекси Великої Британії, для східних колоній — правоБританської Індії; південніше Замбезі діялоромано-голландське право. Застосування звичаєвого права в багатьох регіонах та місцевостях було звужене доприватного[75]. Зі здобуттям незалежності у другій половині XX століття нові уряди підтвердили чинність усіх попередніх законів. У сфері приватного права спостерігаються процеси реабілітації цінностей звичаєвого права, з іншого — відмови від застарілих і примітивних норм. Популярними стали рухи, спрямовані на збереження такодифікацію традиційних норм (Мадагаскар, Танзанія, Сенегалі, Нігерія). Велику роботу в цьому напрямку проведено науковцямиЛондонської школи досліджень Сходу і Африки[75].
Найбільшою регіональною економіко-політичною організацією виступаєАфриканський Союз із штаб-квартирою вАддис-Абебі (Ефіопія), який об'єднує усі незалежні країни континенту, що є членамиООН.
Прапор Африканського Союзу
20-й саміт лідерів Африканського Союзу в Аддис-Абебі
Лідери Танзанії та Лівії на 12-му саміті Союзу
Глави держав-членів Східноафриканського співтовариства, 2009 рік
Українські відносини із африканськими країнами залишаються нерозвиненими. Найбільшої інтенсифікації вони зазнали в період 1998—2002 років[79]. За роки незалежності українські дипломатичні місії були відкриті лише вАлжирі,Анголі,Габон,Гвінея,Ефіопія,Єгипет,Кенія,Лівія,Марокко,Нігерія,ПАР,Сенегал,Туніс. Багато посольств довгий час працюють без призначених послів[79]. В Україні відкриливласні посольства лишеАлжир,Єгипет,Лівія,Марокко іПАР. Більшість африканських країн мають послів за сумісництвом з місцеперебуванням уРосії.2016 року Україна набула статусу спостерігача в Африканському союзі[79].
Африка другий післяЄвразії найбільш густонаселений континент. За приблизними оцінками 2020 року Африку населяло 1,3 млрд людей і це число через великийприродний приріст невпинно зростає[32][3][4]. Населення Африки є наймолодшим серед усіх континентів; середній вік 2012 року становив 19,7, проти середньосвітового — 30,4[80][81][82]. Найбільша за населенням країна —Нігерія (167 млн осіб, станом на 2016 рік), найменша —Сейшельські Острови (~90 тис. осіб, станом на 2009 рік).
Ріст чисельності населення Африки за 1950-2050 роки (по регіонах)
Заселений континент досить нерівномірно, середнягустота — 30 осіб/км². Особливо густо заселенідельта (понад 1000 осіб/км²) і долинаНілу, узбережжя Середземного моря і Гвінейської затоки, південно-східне узбережжя[32][29]. Населення сконцентровано у прибережних районах, де зосереджені великі міста, морські порти вивозу продукції, сільськогосподарські плантації (середземноморські райониМагрибу, берегиГвінейської затоки, рівнини Нігерії)[83]. Найбільша густота спостерігається на островіМаврикій (627 осіб/км²)[35]. Низька густота населення у пустелях Сахара на півночі, Наміб і Калахарі на півдні та на півострові Сомалі, де є зовсім безлюдні території. Головними факторами слабкого заселення величезних площ континенту є природні умови (пустелі, вологі екваторіальні ліси, гірські території), історична спадщинаєвропейської колонізації, наслідки системиработоргівлі[83].
Більша частина населення (70 %) живе в сільській місцевості,урбанізація на континенті ще не набрала таких темпів як в інших регіонах планети.Каїр — найбільше місто континенту (9,5 млн мешканців), столицяЄгипту, древнє місто на правому березі річки Ніл[35]. Якщо рахувати разом із передмістями, то найбільшим містом континенту (13,4 млн мешканців, за оцінкою 2014 року) буде колишня столиця Нігерії, портове місто —Лагос.
Африка центр зародженнялюдства та активної фази початкуантропогенезу, що засвідчили численніантропологічні знахідки середини XX століття в різних місцях материка викопних рештокархантропів разом з примітивними знаряддями праці[84]. Протягом багатьох тисячоліть на континенті склалися різні етнічні групи населення. Сучасне населення Африки — конгломерат численнихплемен інародностей, який утворився внаслідок автохтонного етногенезу, міграційаборигенів континенту, переселенняавстронезійських народів (на Мадагаскарі), вторгненняарабів зАзії таєвропейськоїколонізації. Вантропологічному,мовному, соціально-економічному ікультурному відношенні населення континенту дуже різноманітне і належить до трьох великих, декількох малих і перехіднихрас.
Різні типинегроїдної гілки великого тропічного стовбура населяють континент на південь від Сахари[84]. Представники її характеризуються темним кольором шкіри, кучерявим волоссям,прогнатизмом, широким носом, але ці ознаки дуже мінливі. Нілотські племенаСхідного Судану вирізняє надзвичайно темний, майже чорний колір шкіри. Нілоти з народностейдинка ібарі здавна славились виплавкою заліза,шилуки зберегли первіснообщинні відносини іродовий лад. НаселенняЗахідного Судану (волоф,серер,мандинго та інші) вирощуєрис іпросо. У землеробських народів Східної Африки (ньямвезі та інших) збереглася типова для тропічної Африки підсічно-вогнева система землеробства (сільськогосподарські культури — кукурудза, ячмінь, бобові,батат). У народностейбаганда,базиба (в районі озера Вікторія) основна культура —банани. Племенамасаї,вагого та інші відомі скотарі (розводять рогату худобу —зебу). Народам Східної Африки було відоме примітивне ткацтво — виготовленнямбугу — матерії злубу. У господарстві народів Західної Тропічної Африки основне місце належить мотичному землеробству. Основні сільськогосподарські культури —ямс,маніок,просо,кукурудза,бавовник. Народи Західної Африки досягли високої майстерності в плетінні циновок, різьбленні по дереву. В умовах тропічного лісу населення займається мисливством і рибальством (племена бангала). Народи Гвінеї і Конго ще до приходу європейців знали обробку металів (племенанупе,йоруба). І досі в південних районах Конго збереглися давні способи плавки руди. Тепер частина населення працює в гірничій промисловості.
Маланегрільська раса населяє тропічні ліси в басейнах річокКонго,Огове.Пігмеї одні з найменш низькорослих племен планети. Вони мають порівняно світлу, як для негроїдів, шкіру, тонкі губи, широкий ніс, невеликий середній зріст — 141—142 см. Традиційно займаються мисливством, збирають коріння та плоди.
На крайньому півдні в окрему малупівденноафриканську расу виділяютьбушменів іготтентотів, що населяють переважно малопридатні для господарства території району Калахарі й займаються полюванням і збиральництвом[84]. Для них характерний низький зріст, плоске вилицювате обличчя, жовтувато-бронзовувата зморшкувата шкіра[32]. У Південній Африці залишки цих племен займаються мисливством (до недавнього часу основна зброя їх — лук і стріли). Готтентоти в минулому заселяли значну територію Східної Африки, степи південної Африки, займались скотарством, полюванням, виплавляли залізо. Цілі племена готтентотів (нама) буливинищені німецькими колонізаторами. Залишки готтентотів (близько 50—60 тис. осіб) живуть в Намібії.
На північному сході континенту в давнину в зоні контактів між негроїдами і європеоїдами сформувавсяефіопський расовий тип. Це народи з темною шкірою червонуватого відтінку, темними волоссям і очима, правильними рисами обличчя, потовщеними губами —амхара,оромо,тигре та інші. Мішані форми характерні й для деяких народів Західної Африки (фульбе,тубу,канурі та інші)[84]. Численні народи Ефіопії культивуютьпшеницю,теф, розводять коней, мулів, кіз та овець. У господарстві народів півострова Сомалі значне місце належить ремеслам: ткацтву, обробці дерева і металу.
Північну частину Африки населяють народи великоїєвропеоїдної раси (переважносередземноморські типи)[84]. Їм властива порівняно смуглява шкіра, темні очі, вузьке обличчя і тонкий ніс. Сучаснеарабо-берберське населення —землероби. У великих містах розвивається промислове виробництво — формується робітничий прошарок. ВЄгипті дуже поширені ремісничі промисли (ткацтво,гончарство). Основне заняття населення в долині Нілу — вирощуваннябавовнику, рису і пшениці; в південній частині Судану —скотарство, мотичне землеробство (сіютьпросо,бобові) тарибальство. Нащадки вихідців з Європи (англійці,африканери (бури),французи,іспанці,італійці,португальці) становлять незначну частину населення материка. Здебільшого вони населяють помірні регіони півдня та сходу (ПАР, Кенія, Танзанія)[84].
У результаті змішання впродовж XVII—XIX століть прийшлогобурського населення з корінними народами та індійцями і китайцями, що їх завозили з Азії для роботи на плантаціях і копальнях, на півдні континенту виникли«кольорові»[84][32].
Малагасійці Мадагаскару (сакалава,мерина,бецилео та інші) належать до мішаногомонголоїдно-негроїдного типу. Вихідці з островівПівденно-Східної Азії заселили Мадагаскар історично порівняно недавно (2-1,5 тис. років тому) і пізніше зазнали значної метисації з прибульцями з континентальної Африки[84]. Основне заняття мальгашів — вирощуваннярису на зрошуваних землях та скотарство. В їхній матеріальній культурі багато спільних рис з матеріальною культурою народів їхніх предків з островів Індонезії (технології будівництва морських човнів і житла, обробки металу).
Населення Африки складається з численнихплемен,народностей інацій. До європейської колонізації народи Африки стояли на різних ступенях суспільного розвитку. Поряд з народами давньої високої культури —Єгипту,північної Африки, Західного Судану, Єфіопії та іншими, — які в давні часи створили своїдержави, в районах тропічних лісів та пустель жилиплемена, що зберегли багато риспервісного побуту. Європейська колонізація супроводилась жорстокоюексплуатацією, руйнуваннямкультури, масовим винищеннямкорінного населення цілого ряду областей і затримала розвиток африканських народів. Мільйони африканців були поневолені і вивезені до країнАмерики. У народів Африки внаслідок різних умов їхнього історичного розвитку виробилися характерні етнографічні риси. Багато народів і народностей внаслідок колоніалізму опинились розділеними між різними країнами (фульбе,малінке,бамбара та ін.)[84].Національно-визвольна боротьба в колоніальних і залежних країнах, здобуття незалежності, створення спільної національної економіки, зростання промислових і культурних центрів так і не вирішило остаточно питання етнічної консолідації у рамах нових націй, розвоюнаціональної самосвідомості серед різноманітних родоплемінних і локальних етнічних груп[84].
Африканський континент, через непридатність до традиційного європейського землеробства, не став місцем постійногорозселення українців. Політична еміграція також не виявляла до неї зацікавлення, помітна лише спорадична присутністьукраїнців, здебільшого інтелигенції[29].
Мови населення Африки різноманітні і належать до багатьох окремихмовних сімей. Деякі з них поширені на великих територіях і споріднені з іншими мовами, інші є локальними, малопоширеними. Виділяють 6 лінгвістичних надсімей, 4 з яких відносяться до аборигенних, ареалом формування яких були терени континенту, а носіями двох інших є мігранти з Європи та Азії[84]:
Афроазійська сім'я (семіто-хамітська). Об'єднує 240 мов та 285 млн носіїв. Це народи північної та північно-східної частини континенту (Магриб, Лівія, Єгипет, Судан,Африканський Ріг). Ця мовна сім'я об'єднує чотири окремих мовні групи:
Семітська. Найчисленніший народ цієї групи —араби, населяють північ континенту. У ряді країн (Єгипет, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Судан) сформувались самостійні арабські нації (єгиптяни,лівійці,тунісці,алжирці,марокканці). До складу семітської групи входить також численний народамхара, разом із спорідненимитиграї ітигре. Мови цієї сім'їфлективні, мають граматичнийрід, системувідмінкових показників. Мертвастароєгипетська такоптська мови, що з неї розвинулась, витіснені арабською. Коптська мова зберігається лише у відправах християн Єгипту —коптів.
Чадська. Включає народи на півночі Нігерії, Нігеру і сусідніх країн —хауса,котоко, близьких до нихбаде.
Конго-кордофанська сім'я. Це найбільша мовна сім'я континенту і одна з найбільших у світі. Поширення народів охоплює велику частину території континенту на південь від Сахари.
Нігеро-конголезька. До групи належать народибенуе-конго,банту, східнобантоїдні народи Нігеру та Камеруну, які населяють тропічну і південну Африку. В усіх країнах Східної Африки поширена одна з мов банту —суахілі.
Мови банту — група споріднених мов, що охоплює кілька дуже схожих між собою мовних підгруп. Представники різних племен як східного, так і західного узбережжя континенту вільно розуміють одне одного, що пояснюється однаковим словниковим складом, подібною граматичною (аглютинативною) будовою (тотожні афікси, частини мови, дієвідмінювання). Мовам банту властиві граматичні іменникові класи, тобто класи людей, тварин, рослин, речей тощо. Латинізованим письмом цих мов друкуються газети, книги. Мовами банту розмовляють також деякі групи пігмеїв (батуа,бабінга).
Центральнобантоїдна підгрупа мов поширена серед народів саван Західного Судану і у великому вигині Нігеру (мосі,грусі,гурма та інші).
Західнобантоїдна (атлантичною) підгрупа мов поширена серед численних народів Атлантичного узбережжя Західної Африки (фульбе,волоф,манде,гур,ква та інші).
Мовамиманде говорять народи верхів'їв Нігеру і Сенегалу, гвінейського узбережжя (мандинго,сонінке,акан,еве,бакве,іджо та інші). Мови манде мають спільний основний словниковий фонд і подібну граматичну будову.
Ніло-сахарська мовна сім'я. Об'єднує більше 100 і 30 млн носіїв. Народи сім'ї заселяють басейни річок Нігер та Ніл, озера Чад (шилуки,нуери,динка,масаї та інші племена Східної Африки). Нілотська сім'я мов поділяється на південно-західну та південно-східну групи, які мають однакові основний словниковий фонд, форми дієслів та займенників.
Койсанська сім'я. Об'єднує близько 50 мов і 400 тис. носіїв. До цієї сім'ї відносяться народибушмени,готтентоти, що живуть на південному заході континенту, у пустелях Намібії та Ботсвани, серед народів групи бенуе-конго. У Танзанії мешкаютьгірські дамара ісандаве, що також розмовляють мовами цієї сім'ї. Для койсанських мов характерні так звані цмокаючі значимо роздільні звуки —клікси. У цих мовах, як і в мовах інших народів Африки, велику роль відіграють музичні тони.
Ареали мовних сімей в Африці
Офіційні мови країн Африки
Дорожній знак в Алжирі з написами арабською, берберською та французькою мовами
Ваададське письмо сомалійською арабською
Ефіопське письмо
Складове письмо ваї з Ліберії
Австронезійська сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляютьмалагасійці на острові Мадагаскар. Від інших народів Африки вони дуже відрізняються і своєю культурою[84]. Мова мальгашіваглютинативна,частини мови в ній мало диференційовані, відсутні відмінки, дієвідміни, категорії роду і числа; більшість слів двоскладові. На сусідньому острові Маврикій також живе багато вихідців з Азії, але сучасних міграцій, переважно XX століття, що розмовляютьдравідійськими (таміли) таіндоіранськими мовами (гіндустанці,раджастханці)[84].
Індоєвропейська сім'я. Нащадки білих європейців продовжують користуватись власними мовами. Найбільшим ареалом компактного поширення індоєвропейських мов є крайній південний захід континенту. Ці мови стали офіційними в більшості держав континенту, на них ведеться державне діловодство, здійснюється вища освіта. Поділяється на 3 групи:
Романська —французька (Західна та Центральна Африка, Мадагаскар та інші острови Індійського океану),іспанська (Канарські Острови, Екваторіальна Гвінея) тапортугальська мови (Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі, Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік).
Індоіранська. Мовами цієї сім'ї розмовляютьгіндустані,раджастханці та інші вихідці з Індійського субконтиненту, що переселилися на острови Індійського океану на до Південної Африки.
Більше третини віруючого населення континенту сповідуєіслам, близько половини —християнство (католики,протестанти,монофізити та ін.), третина додержується також місцевихтрадиційних релігій. Християнство на континенті поширювалося двома хвилями. Перша датуєтьсяIV століттям, коли Ефіопія засвоїла її від єгипетськихкоптів і зробила офіційною, як уСхідній Римській імперії[75]. Друга хвиля християнізації припадає наXIX століття і діяльність західноєвропейськихмісіонерів. Ідеї ісламу на північ континенту принесли араби разом ізсвоїм завоюванням уVII столітті. На південь від Сахари, передусім до Західної Африки, ідеї ісламу почали проникати уXI столітті[75]. Східним узбережжям континенту мусульмани просунулись уXIV-XV століттях[75]. Після здобуття незалежності країнами Африки проникнення ідей ісламу на південь посилилось. Одночасно на півдні здобувають великої популярності різні апостольські церквихаризматів.
Африка — найменш економічно розвинений регіон світу, за рівнем розвитку майже всі її держави належать докраїн, що розвиваються (виняток становить високорозвинена ресурснаекономіка Південно-Африканської Республіки[32][85]). Сумарний вклад до світової економіки лише кілька %. Для африканських країн характерною є нерівномірність темпів економічного росту. Лідером за показниками зростання ВВП у XX столітті, завдяки розвиткуалмазовидобувної та інших гірничих галузей, булаБотсвана[85]. Для більшості країн високі темпи росту 1960-х років (5 % і вище) сповільнились (1,8 %) або змінились спадом виробництва під час кризи 1990-х[85]. Криза змінилась економічним бумом 2000-х років, особливо для нафтовидобувних країн на тлі значного подорожчання енергоресурсів. 16 африканських країн 2019 року потрапили до тридцятки швидкозростаючих економік світу; два десятки африканських країн мали показник росту ВВП вище за 5 % на рік[79]. Нерівномірним є розподіл економічного потенціалу і всередині регіону. Так левова частка африканськогоВВП припадає наПАР,Алжир іЄгипет, тоді як сукупний ВВП східноафриканських країн — 8 % від загальноафриканського[85]. У багатьох африканських країнах відбувається формування прошарку з середнім достатком.Руанда через впровадження нових технологій та розвиток інфраструктури стала совєрідним «африканським Сінгапуром»[79]. Разом з тим 30 з 54 африканських країн входять до 50 найменш розвинених країн світу[85], аБурунді,Еритрея,Південний Судан іСомалі очолюють рейтинг найбідніших країн світу[79]. Бідні африканські країни можуть відігравати важливу економічну і геополітичну роль на континенті, такДжибуті через однойменний морський порт концентрує торгові потоки Східної Африки, одночасно є місцем розташування військових базСША,Франції,Китаю таІталії, що контролюють безпеку торгових шляхів між Європою, Африкою та Азією через Баб-ель-Мандебську протоку і на Близькому Сході загалом[79]. У перерахунку на душу населення ВВП африканських країн у 5 разів нижче за середньосвітовий і у 30 за показник високорозвинених економік світу[85]. Найвищі показники у ПАР і Алжиру. Причини такого стану — замкнене причинно-наслідкове коло із взаємозумовлюючих та взаємопідсилюючих чинників історичного спадку,корумпованості політичних еліт, браку помітноговисокоосвіченого прошарку серед населення, недостатностікапіталовкладень для реконструкції та розвитку економік, більшість з яких використовуються неефективно і безконтрольно.
ВВП (номінальний) африканських країн на душу населення
ВВП (ПКС) африканських країн на душу населення
Ріст ВВП країн Африки за період 2007-2017 років
Економіка більшості африканських держав, за винятком північних та ПАР, має яскраво виражений аграрно-сировинний характер. Основою господарства майже всіх країн є відстале сільське господарство, що використовує здебільшого ручну працю.Тваринництво менш розвинене, ніжрослинництво, традиційно важливим залишаєтьсярибальство у прибережних водах і на внутрішніх водоймах[32]. Основа індустріального сектору більшості країн —гірнича промисловість, видобуток і збагачення корисних копалин[85]. Для бюджетних надходжень і народного господарства деяких країнтуризм є важливішою галуззю, ніж промисловість (острівні країни та країни південного сходу)[32]. У колоніальний період сформувався монотоварний тип господарювання, підпорядкований потребам зовнішнього ринку, виникла й розвинуласьгірнича промисловість.
У другій половині XX століття активно освоювались гідроенергетичні ресурси континенту, гігантські греблі загатили Ніл (Асуанські), Вольту (Акосомбо), Конго і Замбезі (Кариба). На початку XXI століття на річці Голубий Ніл в Ефіопії споруджена найпотужніша ГЕС континенту (6 ГВт) —Гребля Великого Ефіопського Ренесансу.
Вся територія Африки добре забезпечена тепловими ресурсами. Обмежуючим фактором слугуютьатмосферні опади, на більшій частині материка вони нерівномірні за сезоном. У смузіСахелю, на сході та півдні бувають періодичні (інколи багаторічні)посухи, що супроводжуються масовимголодом. Вони охоплюють більше 80 % площ незрошуваних орних земель регіону[86]. Латеритні ґрунти швидко виснажуються за традиційного для західного світу обробітку, підтримка родючості вимагає спеціальних агротехнічних заходів,крапельного зрошення. В екваторіальній частині — надлишкове зволоження призводить до перезволоження ґрунтів і швидкійерозії відкритих від лісової рослинності ділянок. Використанняіригації недостатнє — 7 % від загальної площі сільськогосподарських земель[86]. В останні роки інтенсифікується використання підземних вод для розширення посівних площ в пустельних регіонах країн півночі (Єгипет). Пустельні регіони з бідними кам'янистими і піщанистими ґрунтами використовуються в якостіпасовищ[86].
Розвиток агровиробництва характеризується низькими і нестійкими темпами росту, просторовою нерівномірністю, екстенсивним характером, тобто за рахунок розширення посівних площ. Темпи приросту в 1970-х роках становили 2,8 % (32 % ВВП), у 1980-х роках вони знизилися до 1,7 % (22 % ВВП)[87]. На початку XXI століття із розгортаннямсвітової продовольчої кризи частка продукції агровиробництва у ВВП африканських країн почала зростати (до 60 % у Сомалі, Уганді)[87]. Більша частина земель обробляється без використаннятехніки, за допомоги тяглової худоби і ручної праці. У сільському господарстві зайнято 65-90 %працездатного населення[86]. Для багатьох країн експорт плантаційної продукції — основне джерело валютних надходжень.
Станом на 2000 рік, земельний фонд континенту становить 2,96 млрд га (¼ світових), з якого в обробіток залучено лише 208 млн (6,5 %)[88]. Але у перерахунку на одного жителя забезпеченість не така висока — 2,3 і 0,16 га, відповідно[o][88]. Найбільші площі орних земель в країнах Західної та Східної Африки; в Центральній і Південній Африці їхня частка — 10 % загального фонду; у країнах Північної Африки не перевищує 2-3 %. На плантації експортних культур припадає 7,2 % земель. На кінець 1980-х років на континенті ще залишалось 30 % цілинних земель, придатних для обробітку, проте в районах з високою густотою населення (узбережжя Гвінейської затоки, Великі Африканські озера) вже на початку XIX століття всі земельні ресурси були освоєні[p]. Пасовища ілуки займають 790 млн га (27 % загального фонду)[88]. Вони швидко деградують через надмірне випасання у районах вразливихекосистем іспустелювання в зоні Сахелю.
Традиційна мотична обробка землі в Кенії
Плантація цукрової тростини в Єгипті
Запряжені зебу, Ефіопія
Виноградники Південної Африки
Іригаційна гребля Катсе в Лесото
Традиційна риболовля на Сан-Томе
Рослинництво у структурі агровиробництва посідає провідне місце (у деяких країнах до 90 %). Для внутрішнього ринку вирощуютьзернові (просо ісорго у посушливих районах напівпустель, саван та країнах заходу;кукурудза — тропічні країни;пшениця — на крайній півночі і півдні;рис — долина Нілу і Мадагаскар),коренеплоди (маніок — Нігерія, Конго;ямс — тропічні країни;батат),бобові культури[87]. Зовочевих культур в Африці вирощують загалом такі самі, як і в інших регіонах. У країнах Північної Африки вирощують ранні овочі, які вивозять до Європи взимку або ранньою весною[87].
Як для внутрішнього споживання, так і на експорт вирощуютьолійні (найбільший виробник у світі) татехнічні культури,плоди тропічних дерев.Арахіс масово вирощують західноафриканські країни (Сенегал, Гамбія, Нігер, Нігерія) і Судан. ДляСенегамбії арахіс залишаєтьсямонокультурою[87].Олійна пальма — країни Гвінейського регіону (Бенін — 2/3 структури рослинництва, Нігерія, Конго).Кокосова пальма — узбережжя Гвінейської затоки (Гана, Нігерія) і Мозамбіцької протоки (Мозамбік, Танзанія)[87].Оливкове дерево — країни півночі (Туніс, Марокко)[87].Кунжут — головна олійна культура посушливих районів Східної Африки.Бавовник — зрошувані землі долини Нілу (Єгипет, Судан — монокультура)[87].Сизаль — східноафриканські країни (Танзанія, Кенія, Мозамбік)[87].Цукрова тростина — повсюдно (ПАР — 1/3 загальноафриканського виробництва, Єгипет, Нігерія, Малі, Гана, Того, Танзанія, Маврикій — 90 % оброблюваних земель).Фінікова пальма — основна культура в оазах пустель і напівпустель (Алжир, Лівія, Єгипет, Марокко, Туніс, Чад, Нігер, Мавританія)[87]. На континенті сприятливі умови для субтропічного і тропічногосадівництва.Цитрусові (апельсини,мандарини,грейпфрути,лимони) вирощують країни Середземноморського басейну, Гвінея, Гана, Мадагаскар (на експорт) і ПАР (переважно для внутрішнього споживання)[87]. Плодирозових (яблука,груші,сливи,персики,абрикоси) івиноград вирощують у субтропіках Північної і Південної Африки.Ананаси,банани,манго вирощують на плантаціях країн Тропічної Африки. Банани овочевих сортів споживають в селянських господарствах, а стійкі до транспортування десертні експортують[87].
Головними експортними культурами виступають плантаційні культури.Кава (25 % світового виробництва) — у східноафриканських гористих регіонах вирощуютьарабіку (Ефіопія, Уганда, Кенія), для західного регіону характерним є висока частка площ під менш вимогливоюліберикою (Кот-д'Івуар, Камерун, Ангола).Какао — країни Гвінейської затоки (Кот-д'Івуар, Гана, Нігерія, Камерун).Тютюн — повсюдно (ПАР, Малаві, Нігерія, Танзанія)[87].Каучук збирають у тропічних країнах. Спеції —ваніль (Мадагаскар, Коморські Острови);гвоздика (острівЗанзибар, Коморські Острови)[87] та інші.
Тваринництво — друга за значенням на континенті й найбільш відстала галузь агровиробництва, у світовому ранжирі продуктивності вона займає останнє місце, хоча у перерахунку поголів'я на душу населення — одне з перших. Важливу роль тваринництво відіграє в Малі, Нігері, Мавританії, Сомалі, Марокко, Ефіопії і ПАР, де воно отримало найбільший розвиток і вивело країну в лідери регіону за виробництвом багатьох видів продукції[87]. Переважає кочове і напівкочове скотарство дуже низької продуктивності у напівпустельних регіонах, через велику залежність від погодних умов.
Найбільше поголів'явеликої рогатої худоби (ВРХ) сконцентровано в Ефіопії, ПАР, Нігерії і Судані. Це переважно місцеві малопродуктивні породи, що дають до 3 л молока на добу, наприклад,зебу. Головні експортери м'яса: ПАР, Мадагаскар, Кенія, Судан, Ефіопія, Танзанія і Сомалі. Головні експортери живого поголів'я: Чад, Малі, Ніґер, Ефіопія і Мавританія[87]. У Тропічній Африці масово розводятькіз на м'ясо і заради шкір, у Західній Африці поширені м'ясомолочні породи, на півночі — молочні. У ПАР розводятьангорських кіз зарадицінної вовни[87].Вівчарством заради вовни займаються в країнах Магрибу і Південної Африки (ПАР — найбільший виробник на континенті, Намібія —каракуля), м'ясо — Тропічної Африки[87].Свинарство, через релігійні забобони, розвинене лише в ПАР, Нігерії, на Мадагаскарі, Сенегалі[87].Конярство в Африці розвинене в північній і південній частинах, Ефіопії[87]. У якості в'ючних і верхових тварин на півночі розводять такожвіслюків,мулів,верблюдів-дромедарів (Ефіопія, Марокко, Єгипет, Алжир). Останніх також використовують для отримання м'яса, шкір, шерсті, молока, для обробітку ґрунту[87].
Для місцевого населення велике значення маєптахівництво, як головне джерело тваринних білків у повсякденному харчуванні. Великі товарні птахівничі господарства створено в ПАР, Нігерії, Марокко, Кенії і Танзанії[87]. Тропічна Африка — батьківщина одомашненихцесарок.
Лісівництво. На початку XXI століття лісові ресурси континенту становили більше 650 млн га (23 % загальної території континенту, 17 % загальносвітової площі лісів, 10 % світових запасів деревини)[89]. Переважають листяні дерева вологих тропічних лісів (95 %), у Атлаських горах — цінні твердолисті та хвойні породи, масово закладаються плантації швидкозростаючихевкаліптів. Для географії лісових ресурсів характерна велика нерівномірність — деякі країни посушливих тропічних смуг повністю позбавлені, переважна частина запасів припадає на центральноафриканські країни (Камерун,Габон,Екваторіальна Гвінея,Конго,ДР Конго) — лісистість становить 30 %[89]. Найбільша лісовкритість уЛіберії,Гані та Габоні — 90 %. Значні лісові масиви присутні також вАнголі,Південному Судані,Замбії,Танзанії йНігерії[89]. Цінні породи дерев йдуть на експорт (ебенове,червоне,жовте). Велика частка лісозаготівлі забезпечує місцеве населення дровами заради приготування їжі. Значні площі лісів щорічно випалюються заради розчищення території для потреб низькопродуктивного землеробства. Швидкі темпиобезліснення (впродовж 1960—1990 років континент втратив 30 млн га лісів) призводять до негативних екологічних наслідків — розвитку ерозії на латеритних ґрунтах, обміління річок, прискоренняопустелювання в зоні Сахелю, збідніннюбіорізноманіття[89].
Транспортна система більшості країн Африки не відповідає вимогам їхнього економічного розвитку, не забезпечує належним чином внутрішньодержавний, міжрайонний і міждержавний регіональний зв'язок. Це звужує національні можливості з освоєння нових районів, вимагає розвивати національні економіки, базуючись на застарілій колоніальній схемі інфраструктури, що прямолінійно поєднує райони видобутку іплантаційних господарств з морськими портами вивозу сировини[90]. Через це десяток країн, що не мають виходу до моря, відносяться до найменш розвинених країн не тільки континенту, але й світу. У багатьох районах Африки зберігаєтьсяв'ючне транспортування й використання людської сили[90]. Деякі зрушення в покращення цієї ситуації відбувались впродовж 1970-1980-х років, за часів змагання комуністичного і капіталістичного таборів. На початку XX століття заради підтримки власної будівельної індустріїКитай робить величезні капіталовкладення в інфраструктуру більшості африканських країн. Власні інвестиції можуть собі дозволити лише країни-нафтовиробники. На континенті відсутнєтранспортне машинобудування як галузь (за винятком ПАР, суднобудівних та автоскладальних підприємств ряду країн)[90].
Залізничний. За колоніальних часів залізниці були збудовані в усіх регіонах материка, здебільшого вони не становлять єдиної мережі, а поєднують одноколійними гілками різноїширини колії райони видобутку корисних копалин і морські порти. На кінець 1980-х років загальна протяжність залізниць континенту становила 82,4 тис. км (~7 % світової)[83]. Більшість мережі сконцентрована на півночі й півдні[91].
Автомобільний. Після здобуття незалежності молоді держави головну увагу приділяли розбудові автомобільної інфраструктури, як найменш капіталовитратної (початкові капітоловкладення, витрати на підтримку мережі в робочому стані, оновлення і ремонт транспортних засобів). Шляхи переважаютьґрунтові, велика кількість сезонних, що в дощовий сезон стають непроїжджими. На кінець 1980-х років загальна протяжність автомобільних шляхів континенту становила 1,6 млн км (~7 % світової)[83]. ¼ автошляхів припадає наПАР (густота — 270 км на 1000 км²), найменше їх вСахарі (43 км на 1000 км²)[83]. Автотранспортом перевозиться левова частка пасажирів і вантажів як всередині країн, так і між країнами континенту. Набільше автомобілів на душу населення припадає у ПАР (118 на 1 тис. осіб), у решті країн — від 40 до 3[83]. Уведено в дію, будується та запроєктовано міждержавні транспортні коридори і магістралі:Каїр—Дакар, Транссахарська (Алжир—Лагос), Трансафриканська (Каїр—Габороне—Кейптаун),Триполі—Віндгук, Транссахельська (Дакар—Нджамена—Джибуті), Трансгвінейська (Дакар—Лагос), Лагос—Момбаса,Лобіту—Бейра[92].
Внутрішній водний. Внутрішні водні шляхи мають обмежене внутрішньорайонне значення, бо головними водними магістралями виступають або системаВеликих африканських озер (кожне озеро окремо), або ділянки великих річок між порогами і водоспадами (Конго,Нігер,Ніл,Сенегал,Замбезі)[83]. Використовується 20 тис. км (приблизно ½ загальної протяжності придатних для судноплавства маршрутів). Найбільша мережа судноплавних водних артерій сконцентрована в екваторіальній частині (ДР Конго,Нігерія), а також Ніл, його дельта й канали на північному сході (Єгипет іСудан). У країнахМагрибу і в ПАР цей вид транспорту відсутній[83].
Морський. Морські перевезення виконують провідну роль у міжнародній торгівлі африканських країн, морські порти залишаються головними воротами для всіх країн, що мають вихід до моря. Через морські порти експортують корисні копалини, сільськогосподарську сировину, деревину; імпортують — промислові вироби й обладнання, товари повсякденного вжитку, продукти харчування. Найбільшіморські порти:Лагос,Дурбан,Абіджан,Монровія,Триполі[83]. Через низькі тарифи використання свого морського прапораЛіберія є світовим лідером за тоннажем морського торговельного флоту (майже всі судна належать іноземним компаніям)[83]. Великим власним флотом володіють Єгипет і ПАР. У середині XIX століття через Суецький перешийок проклаликанал, який значно скоротив морський шлях зЄвропи доПівденної таСхідної Азії, ним також проходить левова частка потоку енергоносіїв (нафти йскрапленого газу) з країнБлизького Сходу до Європи.
Транспортна мережа континенту, 1899 рік
Мережа трансафриканських автошляхів
Мавританський поїзд із залізною рудою
Каїрський аеропорт з неба
Маршрутні таксі в Нігерії
Повітряний. Через своє положення континент виступає важливим вузлом міжнародного авіатранспорту. Загальна протяжність повітряних шляхів становить 450 тис. км[83]. Повітряне сполучення — головний шлях міжнародних пасажиропотоків для африканських країн. Особливо важливе значення повітряне сполучення має для країн, що не мають виходу до моря[83]. Внутрішні повітряні перевозки забезпечують сполучення віддалених слаборозвинених районів; критичні в часи посух, повіней, епідемій, громадянських конфліктів. На континенті розміщується до 140міжнародних аеропортів (кожна країна володіє принаймні одним)[93]. Найбільші аеропорти континенту, що входять до 100 найбільших у світі:Каїр (CAI),Йоганнесбург (JNB),Дурбан (DUR),Алжир (ALG),Оран (TAF),Туніс (TUN),Триполі (TIP),Касабланка (CMN),Найробі (NBO)[83][92]. У більшості країн створено власні національніавіакомпанії, що працюють на внутрішніх ринках авіаперевезень.
Трубопровідний. Наймолодший вид транспорту, що з'явився на континенті у 1950-х роках з початкомвидобування нафти і газу. ¾ трубопроводів припадає на країни-експортери нафтогазової сировини (Алжир,Лівія,Нігерія). Вони поєднують внутрішньоконтинентальні райони видобутку з морськими портами вивозу[83]. Дном Середземного моря прокладено газопровід з Алжиру доІталії[83].
Головні торгові партнери Африки:Євросоюз (Франція таНімеччина),Китай іСША[79]. Африка важливий постачальник корисних копалин на світові ринки й швидко зростаючий ринок збуту для промислових і товарів побутового вжитку.
Активна китайська зовнішньоекономічна політика (економічні форуми раз на 3 роки, навчання для 60 тис. африканських абітурієнтів щорічно) допомогла збільшити торгівлю з африканськими країнами за 20 років XXI століття у 20 разів — загальний обсяг до 204 млрд, китайський експорт до 104 млрд доларів США[79]. КНР інвестує в будівництво африканської інфраструктури, видаючи державні кредити для національних компаній, що працюють на континенті.Індія таІндонезія намагаються наздогнати Китай, обсяг африкансько-індійської торгівлі 2018 року склав 62 млрд доларів США[79].
Туреччина зробила Африку пріоритетним напрямком своєї зовнішньоекономічної політики 2005 року. За 15 років обсяг африкансько-турецької торгівлі зріс у 4 рази, до 23,8 млрд, а турецький експорт до 14,4 млрд доларів США[79]. ЗЄгиптом,Марокко,Тунісом,Маврикієм створено зону вільної торгівлі[79]. Пільгові африканські рейси турецьких авіакомпаній зі Стамбулу перенаправили міжнародні маршрути; проводяться економічні форуми; турецькі посольства відкрито в 42 африканських країнах, урядовці Туреччини активно відвідують континент (лише президентРеджеп Ердоган за 16 років здійснив 51 візит до 27 африканських країн)[79]. Туреччина будує школи, лікарні й мечеті, щорічно надає 5 тис. місць для африканських абітурієнтів у своїх вишах, турецькі війська активно залучаються до військових конфліктів на півночі (Лівія) та сході, надсилає власних лікарів і технічних спеціалістів[79].
Обсяг африкансько-російської торгівлі 2018 року склав 20 млрд доларів США (40 % якого припадає на Єгипет)[79].Росія довгий час використовувала Африку в якості регіону залучення технологій власних гірничих підприємств і ринку збуту зброї та продовольства, проте в кризовій зовнішньополітичній ситуації після 2014 року посилила власну політику на континенті. Веде боротьбу ізджихадизмом та«кольоровим революціям» за допомогою військових радників і приватних військових компаній (Судан, ЦАР)[79]. 2019 року Росія провела перший панафриканський саміт у Сочі, витрати на який склали 67 млн доларів і який приніс підписаних угод на 14 млрд доларів США[79].
Вишеградська четвірка (Польща,Чехія,Словаччина таУгорщина) 2013 року поновили свою африканську політику[79].польський уряд запустив програму «Вперед, Африка», аДональд Туск здійснив турне континентом. За 5 років африкансько-польська торгівля зросла майже в 2 рази до 5,3 млрд доларів США[79]. На африканський ринок вийшли польські тракторобудівники (Ursus SA) та айтішники (Asseco)[79]. Угорщина провела ряд африканських форумів, відкрила нові посольства, надаєStipendium Hungaricum 920 африканським студентам[79].
2019 року 77 % обсягу українсько-африканської торгівлі припадало на північні середземноморські країни (Єгипет — 45 %,Алжир,Марокко), на Тропічну Африку лише 23 % (Ефіопія,Нігерія,Сенегал)[79]. Торгівля з африканськими країнами для України має значне додатне сальдо (лише зГани,Кот-д'Івуару іПАР Україна імпортує більше ніж продає), а обсяги ринку і структура потреб африканських економік може легко замінити всі пострадянські ринки, що їх Україна втратила з 2014 року[79].
Український експорт до Африки 2019 року склав 4,97 млрд доларів США (10 % від загального) і перевищив експорт до Росії[79]. До Африки вивозиться переважно металургійна сировина (чорні метали,руди,шлаки,зола) та аграрна продукція (зерно,олія,насіння)[79]. Україна свого часу була одним з провідних постачальників радянської військової техніки для африканських країн.
Малюнок містить гіперпосилання на відповідні статтіВзаємозв'язки між різними наддержавними африканськими структурами показаніколами ЕйлераП •О •Р
У Африці відбуваються помітні інтеграційні процеси як на регіональному, так і на континентальному рівні, які торкаються не лише вузькоспеціалізованих аспектів міжнародних відносин (культурних, торговельних), але розвивають політичну кооперацію за зразком європейської[q]. Характерною рисою є висока ступінь їх інституалізації. Провідна організація в цих процесах —Африканський Союз (утворений1963 року як Організація Африканської Єдності, штаб-квартира вАддис-Абебі). Для північних арабських країн важливою єЛіга арабських держав. Створено близько 200 економічних об'єднань різного рівня, масштабу і спрямованості, найбільші з яких:західно- (ECOWAS),південно- (SADC) іцентральноафриканське (ECCAS),Спільний ринок Східної та Південної Африки (COMESA). Економічна кооперація, у порівнянні з 1970-1980-ми роками, розвивається в нових умовах взаємо- та протидіїглобалізації світової економіки, посилюється маргіналізація позицій африканських держав. Інтеграція вже не тільки інструмент формування самодостатніх економік на противагу спільним ринкам високорозвинених країн (ЄС,НАФТА), але й безальтернативний спосіб включення африканських країн до глобального світового господарства, показник економічного зростання і розвитку в цілому. 2020 року за європейським зразком було запроваджено безмитну Африканську континентальну зону вільної торгівлі[79].
Архітектура Африки, подібно до інших елементів культури континенту, надзвичайно різноманітна. Протягом довгих століть африканці розвивали власні місцеві архітектурні традиції. Інколи можна прослідити на великих відстанях характерні риси єдиної традиції, наприкладсудано-сахельська архітектура у Західній Африці, часом будівлі сусідніх народностей і племен складають мозаїчну картину на відносно невеликій території[94]. Типова тема традиційної африканської архітектури — використанняфрактального масштабування, коли оформлення невеличких частин споруди повторюються у більших масштабах всієї будівлі, або плануванні й розстановці таких будівель. Так концентричне поселення може складатись із круглих будівель[94]. На окремі традиції в окремих регіонах мав значний вплив сусідніх культур. Так північ і північний схід зберігарабський середньовічний канон.Західноєвропейська архітектура впливала на будівельні прийоми прибережних регіонів з кінця XV століття і зараз є важливим джерелом натхнення для багатьох архітекторів, особливо у великих містах[94].
Місцеві будівельники історично використовували широкий спектр підручних матеріалів, що варіюються в залежності від регіону та цілей будівництва. На півночі широко застосовували каміння та трамбовану землю; в Абессомалії — каміння тавапновий розчин; у Гвінейському регіоні —саман, глину, трамбовану землю; у Центральній Африці — дерево,солома та інші швидкопсувні матеріали; на півдні — каміння, дерево, солому[94].
Міська забудова Агадиру, Марокко
Міська забудова у Беніні, 1897 рік
Традиційна будівля народу ашанті, Гана
Суха кам'яна кладка в горах Адамава, Камерун
Королівський палац у Ньянзі, Руанда
У Східній Африці поширені два типи будівель: циліндрична хата з конусоподібним дахом і прямокутні хати (тембе) з плоским дахом. Високе розмаїття типів поселень і будівель (з тростини, трави, каменю, шкіряні намети в скотарів-кочовиків) спостерігається в окремих областях гірськоїЕфіопії.
Традиційнамузична культура континенту досить оригінальна, вона має багатотисячолітню історію, її різноманітні прояви та особливості, в залежності від регіону становлення та розвитку, утворюють неповторну строкату ковдру культурного ландшафту цього куточку світу.Пісні та музика африканськими народами використовуються в ритуалах та релігійних церемоніях, щоб передавати оповідання талегенди з покоління в покоління, а також заради виразу та передачіемоцій. Музичні традиції передаються усно, а перші спроби записати їх нотами припадають на кінець XIX століття. Починаючи з XX століття відбувається накопичення аудіо-візуального масиву зразків такого виду творчості.
Традиціїтанців на континенті мають численні культурні відмінності у стилях рухів та музичного супроводу. Найбільше відрізняються мусульманська північ материка та субсахарська Африка. Для традиції останньої особливо характерна артикуляція кінцівок тіла, повноцінні рухи всім тілом та підвищена амплітуда та швидкість таких рухів[97]. У танках населення вивчає патерни соціальної поведінки та цінностей. Вони допомагають людям працювати, зростати, звеличувати або критикувати окремих членів громади. Танок використовують на святах іпохоронах, під час змагань, для ілюстрації оповідань, прислів'їв та поезії, різноманітних релігійних ритуалів[98]. Африканський танок переважно інклюзивний, глядачі виступають активними учасниками вистави. За винятком деяких релігійних абоініціаційних танців, бар'єр між танцюристами та глядачами відсутній як поняття[97].
Баскетбол є другою за популярністю спортивною грою на континенті, особливо в Нігерії, Тунісі, Єгипті, Сенегалі, Кот-д'Івуарі, Анголі й Камеруні. За останні роки на континенті відбувся значний прогрес в області спорудження сучасних баскетбольних залів — Каїр, Дакар, Йоганнесбург, Кігалі, Луанда таРадес[99]. Цьому значною мірою сприяло включення ряду баскетболістів з Африки донаціональної баскетбольної асоціації США, а нігерієцьХакім Оладжувон № 34 зХ'юстон Рокетс потрапив доЗали слави[100].
Найкращі результати африканських збірних на мундіалях(англ.)
На півдні та сході континенту (ПАР, Зімбабве, Намібія, Кенія, Танзанія), як і в інших колишніх британських колоніях популярними видами командних змагань залишаютьсярегбі такрикет. Три африканські країни (ПАР, Зімбабве та Кенія) спільно приймалиКубок світу з крикету 2003 року.
↑На територію Західної Сахари претендують Демократична Арабська Республіка Сахраві (контролює 1/5 території, та визнана країнами Африканського Союзу) та Морокко (всупереч ряду резолюцій ООН окупувала й анексувала 4/5 території країни).
↑Володіння Об'єднаного королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
↑Для прикладу, в Україні на одного мешканця припадає ~1 га сільгоспугідь.
↑Місцями освоєнність перевищує показники України, що є екологічною катастрофою для місцевих екосистем.
↑Більшість економік молодих африканських країн, колишніх європейських колоній, були інтегровані до європейського економічного співтовариства на правах асоційованих членів, або спеціальних торговельних угод про вільний ринок, як сировинні придатки та ринки збуту невдовзі після отримання ними незалежності.
↑Fwatshak, S. U. (2014). The Cold War and the Emergence of Economic Divergences: Africa and Asia Compared.Contemporary Africa. Springer. с. 89—125.doi:10.1057/9781137444134_5.ISBN978-1-349-49413-2.
↑Georges, Karl Ernst (1913–1918).Afri. У Georges, Heinrich (ред.).Ausführliches lateinisch-deutsches Handwörterbuch(нім.) (вид. 8th). Hannover. Архіворигіналу за 16 січня 2016. Процитовано 20 вересня 2015.{{cite encyclopedia}}:Вказано більш, ніж один|archivedate= та|archive-date= (довідка);Вказано більш, ніж один|archiveurl= та|archive-url= (довідка)
↑Lewis, Charlton T.; Short, Charles (1879).Afer.A Latin Dictionary. Oxford: Clarendon Press. Архіворигіналу за 16 січня 2016. Процитовано 20 вересня 2015.
↑Fruyt, M. (1976). D'Africus ventus a Africa terrain.Revue de Philologie.50: 221—38.
↑Stieglitz, Robert R. (1984). Long-Distance Seafaring in the Ancient Near East.The Biblical Archaeologist.47 (3): 134—142.doi:10.2307/3209914.JSTOR3209914.
↑Schneider, S.H. та ін. (2007). 19.3.3 Regional vulnerabilities. У Parry, M.L. та ін. (ред.).Chapter 19: Assessing Key Vulnerabilities and the Risk from Climate Change. Climate change 2007: impacts, adaptation, and vulnerability: contribution of Working Group II to the fourth assessment report of the Intergovernmental Panel on Climate Change (IPCC). Cambridge University Press (CUP): Cambridge, UK: Print version: CUP. This version: IPCC website.ISBN978-0-521-88010-7. Архіворигіналу за 12 березня 2013. Процитовано 15 вересня 2011.[Архівовано 2013-03-12 уWayback Machine.]
↑(англ.)Wells, Spencer. The Journey of Man : A Genetic Odyssey. —Princeton (New Jersey) : Princeton University Press, 2002. — 224 с. — ISBN 0‐691‐11532‐X.
↑Oppenheimer, Stephen.The Gates of Grief :[англ.] : [арх. 30.05.2014] / Oppenheimer, Stephen // bradshawfoundation.com : вебсайт. — Bradshaw Foundation. — Дата звернення: 26 січня 2021 року.
↑Katanda Bone Harpoon Point :[англ.] : [арх. 26 січня 2021 року] // humanorigins.si.edu : вебсайт. — The Smithsonian Institution's Human Origins Program, 2020. — 17 June. — Дата звернення: 26 січня 2021 року.
↑Jesse, Friederike. Early Pottery in Northern Africa — An Overview // Journal of African Archaeology : наук. журнал. — 2010. —Vol. 2, no. 8. —P. 219—238. —DOI:10.3213/1612-1651-10171.
↑Mercier, Norbert; et al. OSL dating of quaternary deposits associated with the parietal art of the Tassili-n-Ajjer plateau (Central Sahara) // Quaternary Geochronology : наук. журнал. — 2012. —No. 10. —P. 367–373. —DOI:10.1016/j.quageo.2011.11.010.
↑Adhikari, Mohamed (25 July 2022).Destroying to Replace: Settler Genocides of Indigenous Peoples. Indianapolis: Hackett Publishing Company. pp. 1–32.ISBN 978-1647920548.
↑Adhikari, Mohamed (7 September 2017). "Europe's First Settler Colonial Incursion into Africa: The Genocide of Aboriginal Canary Islanders".African Historical Review.49 (1): 1–26. doi:10.1080/17532523.2017.1336863.
↑IDB: Countries Ranked by Population. 28 листопада 1999. Архів оригіналу за 28 листопада 1999.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
Атлас. Географія: регіони та країни. 10 клас / ред. —К. : ДНВП «Картографія», 2020. — 32 с. —ISBN 978-966-946-302-9.
Барановська О. В. Фізична географія материків та океанів: Навч. посібник у 2 ч. — Ніжин : НДУ ім. М. Гоголя, 2013. — Ч. 1. Світовий океан, Африка, Австралія, Океанія, Південна Америка. — 306 с.
Бєлозоров С. Т. Африка : Фізико-географічний нарис. — 2-ге, допов. і перероб. —К. :Радянська школа, 1957. — 232 с. — 3 тис. прим.
Гвоздецький М. А. Хрестоматія з фізичної географії. Африка, Австралія, Океанія, Антарктида, Америка : посібник для вчителів. —К. : Радянська школа, 1973. — 480 с.
Географія материків та океанів: Навч. посібник / Уклад. О. Лаврик. — 2-ге вид. — Житомир, 2021. — 231 с.
Довідковий атлас світу / відп. ред. Молочко В. В. —К. : ДНВП «Картографія», 2010. — 328 с. — 3000 прим. —ISBN 978-966-475-507-5.
Кобернік С. Г., Коваленко Р. Р. Географія : підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. —К. : Грамота, 2015. — 288 с. —ISBN 978-966-349-528-6.
Регіонознавство: Азія, Африка й Латинська Америка : навч. посіб / Головченко Володимир ; Дип. акад. України при М-ві закордон. справ України. —К. : Дип. акад. при МЗС України, 2013. — 343 с. —ISBN 978-617-7037-01-8.
Троян С. С., Валюх Л. І., Плюта Н. В. Англо-франко-німецьке колоніальне протистояння в Африці (остання третина XIX ст.) : монографія. —К. : Кондор, 2016. — 245 с. — 300 прим. —ISBN 978-617-7278-56-5. —Рецензія на книгу.[Архівовано 5 вересня 2020 уWayback Machine.]
Фізична географія материків та океанів. Африка: підручник / П. Г. Шищенко, В. В. Удовиченко, Н. В. Петрина. —К. : Київський ун-т, 2016. — 495 с. —ISBN 966-439-908-8.
Англійською
(англ.)Complete Atlas of the World : The Definitive View of the Earth. — 3rd Edition. —London : Dorling Kindersley, 2016. — 432 с. —ISBN 978-1-4654-4401-1.
(англ.)Africa / Phyllis M. Martin (Editor), Patrick O'Meara (Editor). — 3rd Edition. —Bloomington : Indiana University Press, 1995. — 472 с. —ISBN 978-0253209849.
(англ.)Asante, Molefi. The History of Africa. — Routledge, 2007. —ISBN 978-0-415-77139-9.
(англ.)Benot J. Ideologies des independences africaines. —P., 1969.
(англ.)Clark, J. Desmond. The Prehistory of Africa. —London : Thames and Hudson, 1970. —ISBN 978-0-500-02069-2.
(англ.)Crowder, Michael. The Story of Nigeria. —London : Faber, 1978. —ISBN 978-0-571-04947-9.
(англ.)Davidson, Basil. The African Past: Chronicles from Antiquity to Modern Times. —Harmondsworth : Penguin, 1966.
(англ.)Delf G. Asians in East Africa. —L., 1963.
(англ.)Ehret, Christopher. The Civilizations of Africa : A History to 1800. —Oxf. : James Currey, 2002. —ISBN 0-8525-5475-3.
(англ.)Gordon, April A.; Gordon, Donald L. Understanding Contemporary Africa. —Boulder : Rienner Publishers, 1996. —ISBN 978-1-55587-547-3.
(англ.)Khapoya, Vincent B. The African experience : an introduction. —N. Y. : Prentice Hall, 1998. —ISBN 978-0-13-745852-3.
(англ.)Moore, Clark D., and Ann Dunbar. Africa Yesterday and Today, in series, The George School Readings on Developing Lands. —N. Y. : Praeger Publishers, 1968.
(англ.)Naipaul, V. S. The Masque of Africa : Glimpses of African Belief. Picador. — 2010. —ISBN 978-0-330-47205-0.
(англ.)Sayre, April Pulley. Africa. — Twenty-First Century Books, 1999. — 64 с. —ISBN 0-7613-1367-2.
(англ.)Tradition and Transition in East Africa. —L., 1969.
Німецькою
(нім.)Krenkel E. Geologie und Bodensschätze Afrikas. —Leipzig, 1957.
(рос.)Вагнер Й. Африка : рай и ад для животных. —М. : Мысль, 1987. — 350 с.
(рос.)Власова Т. В. Физическая география материков и океанов : учеб. пособие для студ. вузов. —М. : Издательский центр «Академия», 2005. — 636 с. — (Высшее профессиональное образование. Педагогические специальности) —ISBN 5-7695-1971-1.
(рос.)Восточно-Африканская рифтовая система : в 3-х томах / Отв. ред. чл.-кор. АН СССР В. В. Белоусов. —М. : Наука, 1974. — Т. 1 : Основные черты строения. Стратиграфия. — 264 с.
(рос.)Дю Тойт А. Геология Южной Африки. —М., 1957.
(рос.)Ерасов Б. С. Тропическая Африка: идеология и проблемы культуры. —М., 1972.
(рос.)Зарубежный Восток и современность : [в 2-х тт.]. —М., 1974.
(рос.)Иорданский Б. В. Тупики и перспективы Тропической Африки. —М., 1970.
(рос.)Иорданский Б. В. Африканскими дорогами. —М., 1976.
(рос.)Исмагилова Р. Н. Этнические проблемы современной Тропической Африки. —М., 1973.
(рос.)Кобищанов Ю. М. Северо-Восточная Африка в раннесредневековом мире. —М., 1980.
(рос.)Корочанцев В. А. Африка под покровом обычая. —М., 1978.
(рос.)Назарович А. Н. Основы региональной геологии материков, ч. 2. —М., 1952.
(рос.)Народы Африки / под ред.Д. А. Ольдерогге и И. И. Потехина. —М. : Изд-во Академии наук СССР, 1954. — 732 с.
(рос.)Политические партии Африки. —М., 1970.
(рос.) Природа мира. Ландшафты / Исаченко А. Г., Шляпников А. А. — М. : Мысль, 1989. — 504 с. (с. 272—337)
(рос.)Страны и народы : науч.-попул. геогр.-этногр. изд. в 20-ти т / Гл. редкол.: Ю. В. Бромлей (пред.) и др. —М. : Мысль, 1982. — Т. Африка. Общий обзор. Северная Африка. — 349 с.
.svg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.png)
.png)
.svg)
.svg)
.jpg)
.jpg)
.png)
_per_capita_in_2017.png)
.jpg)
_26_nautical_miles_off_the_coast_of_Sao_Tome.jpg)
.jpg)
-Mus%25C3%25A9e_ethnologique_de_Berlin.jpg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
