Як на мене найгріший фільм з трилогії. Може і був би 'нічого', якби якісніше були продумані персонажі. Деякі там були просто для заповнення вільного простору. І ще одне - не розумію, для чого персонажам які грають рідного брата і сестру - брати акторів різних рас. Ця повісточка впихнута так безглуздо і не до діла що аж і не смішно. Дуже недолуго виглядає умовний ліванець і ісландка як рідні брат і сестра. 6/10
Коментувати
Вони дивні. Але вони хочуть захопити нас. Їх троє. Інопланетяни, передовий загін, що збирає інформацію. Вони вселились в тіла звичайних японців – дівчинки-школярки, хлопця, та сімейного чоловіка.
Він йде, втрачає капці, з рук випадає сумка. Зовсім розгублений з них трьох. Актор Мацуда Рюхей. Чудовий, неймовірний, відморожений і нетутешній. Який дивний погляд, яке здивування… І цей дотик пальцем, щоб забрати принципи… Принципи, ключові поняття, те, що для нас головне, що є нашою суттю… А ви знаєте, що у вашому житті головне?
О, як страшно наїжджає камера зі спини…
Люди спілкуються за допомогою слів, але їх занадто багато, тому інопланетяни забирають принципи, та будують модель нашого світу. Кадри з людьми, у яких забрали те, що було їх суттю, їх життям, вражають. Вони стають, якби це сказати, ніякими, без нічого. Подивіться краще самі. Та ще й інопланетяни вважають, що без принципів ми стаємо більш щасливими.
Актор Такасугі Махіро в ролі хлопця Амано. Ну як же можна було аж та ...к зіграти нетутешнього? Заморозити міміку, змінити ходу, та, головне, невловне відчуття нетутешності. Як це у нього виходить? Неможливо відірвати погляд.
Чому цей фільм такий актуальний? Тому що ті, що прийшли на нашу землю, нас не розуміють. Але вони навіть не збирають ключові поняття нашого суспільства, як робили інопланетяни в фільмі.
А є ще такі, як той землянин Сакураі, який через власні образи зраджує людство. Дивно, у фільмі про інопланетян побачити щось таке актуальне.
Погляд режисера на перспективу загибелі людства від інопланетян вражає… Поняття «Любов» інопланетяни не зрозуміли. І це дало нашій планеті шанс. Куросава показує протистояння не цивілізацій, а конкретних людей. Ніколи не бачила фільм про інопланетян хоч трошки схожий на цей.
Я дивилась цей фільм в корейському місті Тегу. Хотіла подивитись саме цей фільм, чекала його виходу. Я не розуміла, про що говорять актори, але зрозуміла сенс цього фільму.
Також 7 серпня Korean Film Council оголосила, що «Concrete Utopia» була обрана як корейський фільм, який буде представлений у категорії «Міжнародний повнометражний фільм» на 96-тій церемонії вручення премії Американської кіноакадемії «Оскар».
Про що ж цей фільм? Після руйнівного землетрусу в Сеулі залишився один багатоквартирний будинок. Щоб вижити, мешканці цього будинку борються з іншими мешканцями Сеулу, що вижили після катастрофи, вони шукають харчі в зруйнованих магазинах і складах, відбивають наступи інших знедолених. В який момент людина, щоб вижити, перетворюється на звіра? Чи є шанс залишитись людиною в нелюдських умовах? Наскільки вирішальним є розшарування на бідних і багатих?
Режисер та співавтор сценарію Ом Техва вже колись дуже здивував мене фільмом «Час, що зникає. Хлопчик, який повернув ...ся» 2016 року, де головну роль грає Кан Донвон. Дуже дивний фільм з прекрасними візуальними ефектами й дражливими питаннями про сенс буття. «Concrete Utopia» більш видовищний і напружений фільм. Чудова гра акторів, тим більше каст прекрасний. Лі Бьонхон, Пак Соджун та Пак Бойон. Ці імена багато говорять любителю корейського кіно.
Так, я подивилась його також з українськими субтитрами. Фільм глибокий з прихованими сенсами. Під час перегляду увесь час тривожить питання - А що зробила б я? Чи можна залишатись людиною в нелюдських умовах?
У мене була заповітна мрія – побачити цей фільм в українських кінотеатрах. Не судилося....
Книга судного дня/ Doomsday Book / 인류멸망보고서» 2012 рік, режисери Ім Пхільсон та Кім Джиун.
Три короткометражних фільми об'єднані ідеєю саморуйнування людини в епоху високих технологій. Перша історія - «Прекрасний Новий Світ» (режисер Ім Пхільсон) - це сатира на тему вірусної інфекції, що раптово з'являється в Сеулі. Молодий чоловік прибирає сміття, що назбиралось у квартирі. Сміття дуже багато і воно виглядає просто огидно. Гниле яблуко після перероблювання йде на корм худобі, потім герой з подругою їдять в кафе заражену яловичину. А далі - класичний зомбі-апокаліпсис, що набирає оберти з разючою швидкістю. Проте, ця історія відрізняється від подібних їй специфічним чорним гумором. Наприклад, в ток-шоу, присвяченому епідемії, учасники звинувачують один одного, а потім все взагалі перетворюється на фарс. «Як зараз пам'ятаю ті дні, коли я навчалась в Росії. О, який був чудовий час», - вигукує одна з учасниць і починає співати російською мовою під аком ...панемент інших учасників шоу. Познущалися з людин взагалі, і над корейським суспільством зокрема. Один з найцікавіших моментів цього фільму - спроба пояснити походження епідемії.
Інше питання - наскільки сучасна людина впевнена в якості продуктів, які вживає. Остання фраза першого фільму «Чи запам'ятаємо ми цю мить?»
Другий фільм – «Небесна істота», (режисер Кім Джиун). Цей фільм вже філософська притча, чи може робот одержати просвітлення. Також підіймаються питання антропології, етики, соціології, філософії. «Чому істина – це тільки факти. А почуття, уява – вони неправдиві?» Чи повинна людина вступати в філософські дискусії з роботом? Як дивитися на роботів з позиції релігії і філософії? Чи можуть вони володіти правами людини? Абсурдні, на перший погляд, питання, але якщо не брати до уваги існування штучного інтелекту. Робот теж шукає відповіді на питання: «Звідки я прийшов? Куди йду? Хто я? Що я?» Останні слова робота спонукають до роздумів. «Світ, який постав перед очима робота, прекрасний сам в собі. І думка робота про цей світ нічого в ньому не змінить». Фільм має просто витончену режисуру, чудовий візуальний ряд та музику.
Остання історія «З днем народження» (режисер Ім Пхільсон). Напевне, найлегша для сприйняття і досить смішна. Дівчинка випадково замовляє кулю для більярду на іншопланетному сайті. Це приводить до зіткнення Землі з кулею і загибелі світу. О, тут режисер пройшовся по телебаченню, як тільки зміг. Що б там не було, а телебачення повинно працювати безперебійно. Воно інформує населення про останні новини, організовує прямий телеефір перед загибеллю світу, передає прогноз погоди, і звичайно ж, пропонує останні актуальні новинки сезону через телешопінг. Сім'я дівчинки заховалась в бункері. Їх поведінка мало відрізняється від буденної, чого не скажеш про телеведучих. Напередодні кінця світу вони отримують можливість сказати те, що хочеться. Це виглядає досить комічно. Також потішила спроба героїв врятувати світ через інтернет. Гумор в цій частині фільму перетворюється вже на гротеск. Після катастрофи, наші герої знову виберуться на поверхню. З людьми або без них, Земля продовжує існувати.
За короткий проміжок, поки дивимось фільм, нам належить переварити величезну кількість інформації. У фільмі багато деталей, які теж говорять. Фільм не кожен зможе зрозуміти й сприйняти, але любителям фантастики та незвичайних рішень дуже рекомендую. Корейське кіно буває ще й таким.
режисер Кан Хьоджин
Є фільми, які я іноді передивляюсь,
передивляюсь, хоча часто не маю часу на перегляд нових фільмів,
передивляюсь, бо хочеться знову пережити ті самі емоції, смакувати кумедні або сумні деталі, насолоджуватись грою акторів.
Цей фільм передивляюсь.
Сама ідея – переміщення душ в різні тіла – вже цікава. В цьому випадку переміщення дуже смішне. Душа самовпевненого, акуратного Чон Пансу переміщується в тіло школяра Донхьона, безпорадного, товстого, інфантильного.
І хочеться просто аплодувати акторам за прекрасну гру, бо ми дійсно бачимо дорослого чоловіка в тілі хлопця. Як змінюється його хода, манери, погляд. Все так неймовірно смішно. Він сідає в крісло директора школи, звертається до батька «дядько», дивиться на нього зверхньо. Актор Чон Джийон особливо смішний у своєму «товстому» варіанті. Актора Пак Сону люблю у всіх його ролях, та й Ра Міран, як завжди, експресивна, запальна.
Корейські режисери не можуть знімати, не змішуючи жанри, тому ми разом з г ...оловним героєм будемо тужити за втраченим коханням, шукати в минулому сенсу сьогодення. Цікава думка, що наші страхи лише у нас в голові, що можна змінитись. Та все ж, це комедія, тому багато неочікувано смішних ситуацій та поворотів сюжету. Не знаю, як про це написати, але навіть бійки в цьому фільмі якісь не брутальні, майстерні та цікаві.
Чудово, що фільм одержав українські субтитри. Смішний переклад та трошки жаргону зробили фільм ще соковитішим. Музика фільму теж відповідає його настрою.
Тішусь, що хороші корейські фільми знаходять українського глядача.
режисер Лі Хьонмін
Фільм особливо доторкнеться тих, хто хоча б раз пережив втрату коханої людини. Бо після смерті того, кого любиш, ніщо вже не може бути як раніше. Так важко розірвати дивні магічні стосунки між живими та померлими Так важко відпустити, подолати жаль і докори сумління, зберігаючи пам’ять.
Ця історія - легенда про червону поштову скриньку, яка може пересилати листи померлим. Хана не змогла забути свого коханого, вона не може пробачити йому зраду, вона надсилає йому листи. Біля скриньки вона зустрічає Джеджуна - «небесного листоношу». Він може подорожувати між світами живих і померлих. Бачити його можуть тільки ті, хто втратив близьку людину та дуже страждає. Джеджун просить Хану допомагати йому, адже він не хоче відправляти на небеса погані листи. Деякі листи настільки зворушують їх, що вони намагаються потішити цих людей. Хана та Джеджун допомагають їм пережити біль. Вже нічого не можна змінити для тих, хто померли, але можна полегшити страждан ...ня тих, які ще живуть. Та де межа, яку не можна переступити? Біль глибоко в душі. І час не лікує. Хана та Джеджун не мають відповіді на питання «Чи правильно це – заспокоювати людину брехнею?»
Цей фільм не можна сприймати логічно, на нього потрібно відкритись серцем. «Ми ніколи не знаємо, скільки ще будуть поруч з нами ті, кого ми любимо. Тому потрібно говорити про свою любов».
Фільм дуже красивий. Кожен кадр продуманий до дрібниць. Жовте листя, що спадає з дерев у парку, дві пір’їнки на одязі Джеджуна, прикраси у вигляді вишеньок, що так любить Хана.
Я дуже люблю актрису Хан Хьоджу. І ця її роль одна з улюблених. В цьому фільмі вона зворушливо щира у своїх почуттях та переконаннях. Її сміх, її сльози такі… справжні.
Хан Хьоджу неймовірно яскрава. Іноді актори-партнери здаються такими пересічними поряд з нею. І режисери теж не завжди можуть повністю продемонструвати її талант. Обожнюю цю актрису.
Кім Джеджун талановитий співак. Прислухайтесь до пісні в його виконанні, що звучить у фільмі. У Джеджуна насичений глибокий голос з неповторним тембром. Як актор, він дуже стриманий. Все в глибині його величезних чорних очей.
Недавно в одній з книжок прочитала, що зараз добрі й світлі слова втратили свою цінність, а володарюють слова, які сприяють жорстокості та насильству. Думаю, це стосується і фільмів. Цей фільм світлий і щирий, фільм, який поєднує в собі японську вишуканість і корейську насиченість емоцій.
Людина, що поруч
Режисер У Мінхо
Ніхто достеменно не знає, чому Голова ЦРУ Південної Кореї Кім Джегю застрелив президента Пак Чонхі. Було слідство, було багато версій. Перед нами чергова реконструкція подій напередодні вбивства.
Особлива увага на Кім Джегю, якого зіграв Лі Бьонхон. В черговий раз захоплююсь грою цього актора. В ролі Пак Чонхі теж чудовий актор Лі Сонмін.
Як можуть близькі друзі та соратники стати ворогами? Що спонукало до вбивства? Чому Пак Чонхі став таким? Лі Сонмін в ролі президента Пак непогано демонструє параною, що зростає. Внутрішня боротьба, сумніви – все це в грі акторів. Дивіться, не спішіть. Побачите сльози в очах Кім Джегю, нервове стискання рук Пак Чонхі, погляд, в якому питання «Ти ще друг?» Нічна розмова віч-на-віч – це перевірка, чи просто розмова двох втомлених друзів та соратників? Що більш важливе дружба, чи обов’язок ? А почути від друга, що ти зрадник та наказ про вбивство. Як це? Лі Бьонхон зіграв одну з найкращи ...х своїх ролей. Спостерігати за тим, як він намагається зберегти спокій та холоднокровність, логіку та гідність – це велике задоволення. І ті сцени, де йому це не вдається, виглядають правдиво. Також, завдяки постійним змінам прихильності президента Пак між двома близькими йому людьми Кім і Квак, зберігається психологічна агонія, яка відповідає політичній агонії президента. «Вони більше не громадяни, а бунтівники. Передавити танками. Працюй», - кричить він.
Відлуння важких кроків та сумна музика. Нервове напруження на межі. «Будете будувати політику з цим негідником? Держава не іграшка!»
«Людина, що стоїть поруч» - винятковий мейнстримний фільм, в якому на правдивій історії побудований чудовий психологічний трилер. Його постановка, атмосфера, гра акторів задовольнить всіх тих, хто чекає від кіно не тільки розваг, але й поживу для розуму.
Цей корейський фільм в стилі неонуар починається чорно-білим зображенням верби, що хитається на вітрі. Коли колір починає повільно проникати в кадр, ми чуємо голос головного героя: «Одного чарівного весняного дня учень запитав: «Учителю, гілля саме колишеться, чи вітер колише його?» Мудрий вчитель навіть не глянув, куди показував учень, посміхнувся і промовив: «Це не гілля і не вітер, це твоє серце і розум».
Сонву (Лі Бьонхон) — людина, чиє серце та розум закриті для вітру, дощу чи руйнівних емоцій. Протягом останніх семи років він служить своєму кримінальному босу з непохитною вірністю. Він керує елітним баром під назвою La Dolce Vita (що перегукується з корейською назвою фільму), уміло та ефективно розправляється з людьми, які стають на шляху боса. Той настільки довіряє йому, що просить Сонву слідкувати за його коханкою і вбити її, якщо вона буде невірною.
Фільм показує, що може трапитись, коли замерзла душа раптом почне танути. Здається, це тільки романтична сюжетна лінія. А ...ле все не так просто. Раптове танення душі, яка зворушилась ніжністю дівчини, прекрасною музикою, викликали безрозсудність, що потім перетворились на лють і відчай, коли Сонву зрозумів, що його зрадили.
У фільмі, відповідно до жанру, багато насильства, жорстокості, іноді навіть чорного гумору, який чомусь багато глядачів не бачать. Проте, один зі способів перегляду цього фільму – насолоджуватись деталями. Як же гарно смакує Сонву останні шматочки свого десерту перед тим, як спуститися вниз і брутально лупцювати бандитів, що зайшли на його територію. Неймовірний ракурс босих ніг Хесу, коли Сонву вперше побачив її. Досконало оформлений дім, де живе дівчина, в якому жахлива лампа, подарована покровителем, може викликати лише саркастичну посмішку. І якою доречною там буде інша лампа, прощальний подарунок Сонву, червона, звичайно. Це ж неонуар.
Мені подобаються кадри зі спини, коли Сонву слухає музику. А в фіналі камера в цій же сцені показує його обличчя і посмішку, єдину посмішку за увесь фільм. Так, краса цього фільму в деталях, в візуальному ряді, в цій пронизливій музиці, яка змінюється та повторюється.
Дівчина легко поправляє волосся, але цей жест стає важливим для розуміння стану душі Сонву. Льодяне серце тане і він не здатен натиснути кнопку виклику. Це безумство чи звичайна глупота, адже йому не пробачать цю краплю співчуття. Роки вірної собачої служби нічого не варті, коли є мить непослуху.
"Не грайся з чужим життям" - виривається у Сонву, коли йому влаштовують ігри зі смертю. Та слова марні. І буде дощ та вогонь, відчай та відчайдушність, болото та кров, насильство та вбивство.
Під час перегляду фільму потрібно не лише рахувати кількість несумісних з життям ран на тілі Сонву, слідкувати за його бойовими навичками - досконалими, доведеними до автоматизму, дивуватись прекрасно виконаними бойовими сценами, стежити за суперництвом різних банд, але й помічати переосмислення понять вірності, обов'язку та субординації, відчувати порухи душі героя. Це азійське кіно у всій його красі та шаленстві. Не всі можуть і хочуть поглянути на світ очима людей іншої культури.
Як несамовито режисер грається кольорами. Теплий жовтий вночі, брудна червона кров на білій ванній, або на льоду та на сніжно-білій сорочці. Все більше червоного на білому в чорному фіналі. І зовсім легенькі зелені листочки тихо спадають на червоне під звуки прекрасної музики. Ці образи надовго залишаються в пам'яті та тривожать душу. А потім розмиваються, зникають, як зображення на вікні серед вогнів нічного міста.
Часом після перегляду фільму залишається відчуття неспокою. Здається, згадуєш, щось дуже важливе, про що давно потрібно було подумати. Слова персонажів фільму резонують з власними думками, схованими далеко страхами, про які вже так хотілось забути.
Санода Хіроші, в минулому перспективний молодий художник, нині працює на пів ставки мийником вікон. Чому він перестав малювати? Він перестав цікавитись мистецтвом? І чому йому так подобається мити вікна?
Його байдужість не виглядає зарозумілістю, скоріше, невпевненістю в собі.
Одного дня він дізнається, що хворий на рак шлунку, і йому лишилося жити 3 місяці. І в цей день він знайомиться з зухвалою школяркою Маі, яка вважає, що смерть краща за життя, бо її життя просто нестерпне. Іноді вона намагається втекти, та куди втечеш? І попри все, вона хоче жити, кохати, вона ще така молода.
Дивна дружба з Хіроші для чого? Бо є хтось, кому гірше ніж їй? Чи хоче поділитись своїм нестримним бажанням жити?
Японці здаються мені людьми з іншо ...ї планети. Як можна так знімати? Ці довгі, затягнуті кадри з позаземною музикою і дивною колористикою. Метелик на стелі вбиральні. Метелик в коробці, на картині. Метелик без майбутнього…
Музика, її не так багато. Виконавець головної ролі Нода Йоджіро дуже відомий рок-музикант з гурту RADWIMPS. І саме контраст його гри, такої скупої, ніби невиразної з надмірно експресивною грою молодої, але вже визнаної Суґісакі Хана в ролі Маі, та музикою, що є не стільки фоном, а ніби голосом душі Хіроші - все це створює магію фільму.
Хіроші розгублений. Його вчинки дивні.
-Ви знаєте, як вмирати?- питає лікаря, - Я не розумію.
Ще один персонаж цього фільму – Якота, з яким Хіроші познайомився в лікарні. Він набридливий, він намагається жити повноцінним життям. Він безсоромний, але хто ми такі, щоб судити того, хто помирає?
- Якщо замислитись, ця планета не сумуватиме за людьми. Ми нікому не потрібні, у нас немає ніякої мети. І ми не частина харчового ланцюга. Але я не хочу помирати.
Величезну симпатію викликає хлопчик Такуто, який щиро вірить, що буде здоровим і цією вірою, усміхаючись, ділиться з усіма.
Та все ж...
- Світ ніколи не підлаштовують під тебе. Це так жорстоко і недосяжно. Змінюємось лише ми.
І Хіроші, малює свою останню картину, він посміхається
- Якото, тепер я можу сказати. Зараз я почуваюся живим.
«Ласкаво просимо в Тонгмакголь /Welcome to Dongmakgol
/웰컴 투 동막골» 2005 р режисер Пак Кванхьон
В сучасній історії Кореї є дуже сумна дата 25 червня 1950 року – початок Корейської війни, 70 років тому.
Напевне, це найдобріший фільм про війну. Звучить трохи парадоксально, але так є. Цікаво, що він став блокбастером в Кореї у 2005 році, а режисеру Пак Кванхьону було тоді лише 27 років і це його режисерський дебют.
Як можна було зняти такий неймовірний фільм? Адже режисеру вдалось витримати баланс і не перетворити фільм на казково міфічне видовище, або мелодраму, або пафосне послання миру та прозріння і навернення ворожих сторін.
Фільм настільки візуально досконалий, що іноді хочеться зупинити перегляд, щоб подивитись на метеликів, посміятись над кумедним виглядом героїв в селянському одязі, помилуватись пейзажами, або ідеально скомпонованими кадрами. А якою візуальною насолодою є зображення боротьби з кабаном.
Дія відбувається в 1950 році, в маленькому вигаданому ...селі Тонгмакголь, що лежить на віддаленій горі, і не зачеплене війною. Випадок приводить туди представників трьох бойових сил: американського пілота Ніла Сміта, літак якого розбився в горах, трьох північнокорейців, що відступають, - командира Рі, солдатів Чана і Со, та двох південнокорейських вояків – лейтенанта Пе, та солдата Муна. Жителі села не розуміють, що відбувається. «Війна? Хто ж напав? Японці чи китайці?» Селяни добродушні, живуть звичайними турботами, а вояки весь час конфліктують. Це зображено досить комічно. Та все ж спільна праця разом з селянами перетворює ворогів на друзів. В якийсь момент вони стали звичайними чоловіками, які працюють, відпочивають. Але що потім?
- Командире, куди ми потім підемо?
- Нам нікуди йти.
Так, їм нікуди йти, вони будуть захищати це село.
Чи може бути щасливий фінал в цій історії?
Хотілось би підкреслити безпристрасність режисера в зображенні головних героїв. І цей погляд без штампів неймовірно приваблює. Акторський склад чудовий. Джун Джейон в ролі офіцера Народної армії сподобався мені своєю внутрішньою силою. Актор Сін Хогьон, який мене безмежно здивував у фільмі «Врятувати зелену планету», роль лейтенанта Пе грає з великим внутрішнім надривом. Але дух перехоплює, коли на його обличчі з’являється посмішка.
І, звичайно, дівчина-квітка Йоіль. Шкода, що ми не можемо оцінити чудову місцеву говірку, якою вона спілкується з вояками.
Можна шукати недоліки, історичні неточності, але творці фільму створили неймовірну стрічку про абсурдність Корейської війни. Після перегляду фільму крім смутку, але якогось невловимо світлого, з’являється надія.
І це вражає.
Це було кумедно. Як для зомбі комедії це добре. Мені було смішно. Хоча навіть і сумні моменти теж були, які нагадують, що звичайні люди становлять далеко не меншу загрозу.
Перший епізод практично повністю вступний, який акцентує увагу хто наші персонажі. Далі буде динаміка та комедія. 3, 4 епізоди на початку жваві, але в другій половині їх сповільнюють, ніби дати перепочити персонажам, але в кінці знову набирають обертів, щоб відправити нас на наступний епізод. Але слід визнати, що в першій половині оповіді темп був сповільнений через такі моменти.
Друга половина серіалу стає ще кращою з більшим градусом дій та з ідеальними комедійними моментами та чудовою динамікою персонажів. Йон Джу та Арон Пак стали видатними персонажами. Їній шарм та унікальний спосіб мислення принесли життя в шоу. Відчувалося, що персонажі нарешті знайшли свій ритм, а гумор дійсно зачепив.
Гра Джісу була родзинкою. Хоча спочатку було відчуття, що вона дещо стримувалася, але другій половині драми вона по ...-справжньому сяяла. Її акторська гра була чудовою, а її персонаж став емоційним ядром шоу. Стає зрозуміло, що вона може багато чого запропонувати, коли їй дають правильний матеріал. Тому очікую, що вона буде не лише отримувати ролі, але й рости і покращувати майстерність.
Слід нагадати, що Джісу ніколи не була акторкою її кар'єра розпочалась лиш недавно маючи маленьку епізодичну роль після якою слідував дебют в "Підсніжник", де отримала головну роль і для першої ролі, то було дуже добре, а після ще однієї епізодичної ролі, вона отримує другу головну в "Ньютопії", яка свого роду теж є першою, бо вона комедійна. Комедійні ролі є насправді куди складнішими за драматичні.
Персонажі другого плану також прикольні, як от рядовий Ра Ін Хо, якого зіграв Ім Сон Че. Його комедійне перевтілення дуже далеке від його персонажа ґанґстера у "Найгірше зло" (2023) чи дрібного бандюка у "Потой бік Каннаму" (2024) та інших ролей.
Ще одним цікавим доповненням був персонаж Су Чон, працівниця готелю, яка неочікувано виявилась вмілим стрільцем, яку зіграла Хун Со Хі. Її персонаж разом з Йон Джу були добре прописані дві жіночі ролі. Вони були основою серіалу, і вони були найрозумнішими з-поміж усіх разом з Арон Паком.
Це КОМЕДІЯ і часто вона побудована на абсурді, незграбності персонажів та везінні, тому оцінювати даний твір слід лише як розважальний, а не прискіпуватись до тих моментів, які є основою такого жанру. Тим паче зомбі-комедій не так вжей багато.
І так, я трішки завищив оцінку свідомо.
«Скандалісти» режисер Кан Хьончоль
В таку пору року хочеться чогось теплого, душевного.
З самого початку почала посміхатись, тому що титри з’являються на різних предметах і це виглядає дуже комічно. Візуальна сторона картини просто неймовірна. Чудовий теплий жовтий колір повторюється в різних варіаціях.
Але фільм теплий не лише візуально, він наповнений душевним теплом. В Кореї цей фільм став справжнім хітом. Тому що прагнення простих людських цінностей – сім’ї та дітей десь дуже глибоко є у кожного. Режисерові вдалось зняти дуже світлий фільм, наповнений безліччю комічних ситуацій. Актори були чудові. Актору Чха Техьону вдалося показати глибину свого непростого персонажа, перетворення парубка у взірцевого сім'янина було вірогідним. Пак Бойон не тільки гарненька з чудовим голосом, але і дуже талановита актриса. А маленький Хван Сокхьон настільки милий, що навіть лише присутністю в кадрі додавав багато позитиву, я вже не кажу про те, що з роллю він справи ...вся бездоганно.
Я розумію, що у мене занадто багато дифірамбів цьому фільму, але важко втриматись. Не так вже часто кінематографісти радують нас такими добрими, такими світлими фільмами.
«Один день з моїм сином (Мій син)»
Неймовірна кінострічка. Давно вже не дивилась фільм, який аж так сильно западає в душу. Може тому, що тема така - батько та син.
В житті може бути фатальна ситуація, яка змінює все. Вбивство. Довічне ув’язнення. Кожен день однаковий. І кожного дня Кан Сік просинається з очима, мокрими від сліз.
«Скільки ще болю в моєму серці. Сама велика мука, для тих у кого довічне, що нам нема чого чекати. Це тортури, від них страждають». Кан Сік намагається дізнатись у священника, куди він попаде після смерті. Але той не може йому це пояснити. Яка безодня болю в очах.
І от після 15 років ув’язнення йому дають можливість поїхати додому зустрітись з матір'ю та сином. У нього буде один день з сином, якого він залишив трирічним хлопчиком. Він навіть не уявляє, що його чекає вдома. Витриманий в похмурих тонах фільм, в якому майже нема за що зачепитись поглядом, заставляє нас максимально зосередитись на двох людях – батькові та синові.
... Ми спостерігаємо, як батько та син намагаються наблизитись один до одного, як вони прагнуть цього, і як це важко. Ми чуємо їх думки. Ох, як часто ми говоримо не те, що хочемо. Ми слідкуємо за поглядами. Гра акторів, особливо Чха Синвона геніально проста і безмежно зворушлива. Зупиніть внутрішнього критика, дивіться, вдивляйтесь. Дивіться, щоб цінувати тих, хто з вами поруч.
«Ти любиш мене? Люби мене, поки ти не помреш, поки я не помру», - говорить син батькові.
І сцена прощання. Син бере батька за руку. Не тільки сину потрібно триматись за руку батька, але і батьку так потрібно відчути синову руку у своїй руці. Але батько починає навіть не плакати, він починаєте ридати...
А потім.
Згорблені плечі.
Все закінчилось, попереду тягар безнадії.
Але це ще не фінал. І останні сцени в тюрмі показують нам, що життя змінилось. Сенс є.
Після такого фільму не хочеться скиглити, хочеться жити. Це Кіно з великої літери – просте і геніальне.
«Мападо», режисер Чу Чанмін
Ви пам’ятаєте, коли сміялись до сліз? Я – вчора.
Подивилась цю неймовірно смішну комедію.
Характер народу проявляється і в тому, як і з чого вони сміються. Адже сміхова культура у кожного народу своя. Ясна річ, те, що смішно корейцям, не обов’язково смішно нам. І все ж, і все ж…
Сюжет фільму такий. Дівчина втікає з лотерейним білетом, виграш по якому 16 мільйонів. Шукають її нечистий на руку поліціант та помічник боса невеличкої банди. Вони поплили на маленький острів, щоб знайти дівчину та забрати виграшний білет. Але на цьому острові живуть тільки 5 самотніх жінок, скажемо так, не зовсім немолодих. Поява двох чоловіків змінила їх життя та створила безліч кумедних ситуацій. Події на екрані настільки неочікувані та кумедні, що втриматись від сміху неможливо. Всі жіночки неймовірно прості, щирі. Їх емоції, їх жарти дуже смішні. Але, щоб ми зовсім не надірвали собі животи, режисер розповість трошки сумних історій, в комедії по ...винна бути дрібка драми. Та моралізувати режисер не буде. Такий собі погляд з любов’ю на життя простих людей на маленькому острові. Проте, коли ми вже насміємось донесхочу,
режисер приготує нам ще маленький чудовий сюрпризик в кінці фільму.
Дивіться і насолоджуйтесь.
«Війна квітів 2/Tazza: The Hidden Card/타짜-신의 손»
режисер Кан Хьончоль
В корейському прокаті називався "Картяр. Рука бога"
Мені подобаються чудові фільми з Челентано, в яких він грає роль картярського шулера. Але в цьому фільмі все зовсім не так. Якщо в західних фільмах красень-герой до кінця залишається героєм, навіть якщо програє, то в цьому фільмі за програш в карти не тільки калічать, але й нирку можуть вирізати, і руку відрубати недбайливому шулеру. З жінками теж особливо не церемоняться.
Дві з половиною години пролетіли неймовірно швидко. Бо в житті картярів, де на кону величезні гроші є все: погоні, бійки, підстави, стеження, обман, зрада. Друзі та родичі стають ворогами, вороги - союзниками. І чим все це закінчиться абсолютно невідомо. Чого тільки варта лише фінальна гра в фільмі.
Але чому «Війна квітів»? В Кореї дуже поширена картярська гра хватху, що перекладається «битва квітів». Колода складається з 48 карт з дуже яскравими і ...привабливими картинками, на яких головним чином зображені різні квіти. Картинки не повторюються, бо творці карт мали надзвичайно вишуканий смак та уяву. Але життя гравців в карти не таке привабливе, як картинки в колоді.
Фільм неймовірно чудовий. Знятий досить реалістично, але з характерною, притаманною цьому режисеру, іронією. Герої вигравали, програвали й знову вигравали. Всі відчули смак перемоги та спустошення й біль поразки. Були смішні моменти, але і дуже жорстокі події. Напруга залишається практично до останнього кадру.
Ще про акторів. Я вперше бачила Чхве Синхьона (T.O.P.) в фільмі, до цього знала його тільки як співака. Ця роль саме його. Який він чудово брутальний, який уважний погляд, яка постава… До речі, його гра в другому сезоні "Гри в кальмара" підтверджує, що майстерність свою він не втратив.
Актриси теж чудові. Лі Хані та Син Сигьон в цьому фільмі такі різні, такі харизматичні. Всі необхідні за сюжетом герої запам’ятовуються, бо мають тільки їм притаманні погляди, посмішки, дрібні пантомімічні рухи. У фільмі жодного зайвого кадру.
Рекомендую цей фільм всім, хто хоче пережити шквал емоцій, спостерігаючи за психологічними та іншими трюками професійних картярів.