У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна:Алжир (значення).
Алжирська Народна Демократична Республіка الجمهورية الجزائرية الديمقراطية الشعبية (аль-Джумхурія аль-Джазаірія ед-Дімукратия аш-Шаабія) ⵟⴰⴳⴷⵓⴷⴰ ⵜⴰⵎⴻⴳⴷⴰⵢⵜ ⵜⴰⵖⴻⵔⴼⴰⵏⵜ ⵜⴰⵣⵣⴰⵢⵔⵉⵜ (берберська) (Tagduda Tadzayrit Tamagdayt Taɣerfant)
Алжир (араб.الجزائر;бербер.ⴷⵣⴰⵢⴻⵔ;фр.Algérie), офіційноАлжи́рська Наро́дна Демократи́чна Респу́бліка (араб.الجمهورية الجزائرية الديمقراطية الشّعبية — Аль-Джумхурія аль-Джазаірія ед-Дімукратия аш-Шаабія) —держава на північному заходіАфрики[1]. ЧленООН з1962 року[2]. Площа: 2,381 млн км² (10-е місце у світі), найбільша за площею країна Африки. Населення — 43 851 044 осіб (оцінка 2020 року) (33-тє місце у світі). Столиця —Алжир. Офіційні мови —арабська таберберська. Грошова одиниця —алжирський динар.
Назва країни «Алжир» походить від назви столиці — містаАлжир. Остання виводиться зарабського слова «Аль-Джазаїр» (الجزائر,al-Jazā'ir) і означає«Острови». Первісно цим терміном позначали чотири острови біля міського узбережжя, які стали частиною великої землі в 1525 році[3]. Крім цього, «Аль-Джазаїр» було скороченою назвою старого міста Алжира, що повністю називалося «Джазаїр Бані Мазхана» (جزائر بني مزغانة). Його використовували арабські середньовічні географи, такі якМухаммад аль-Ідрісі таЯкут аль-Хамаві. Арабська назва міста і країни перейшла восманську мову —Cezayir іфранцузьку —Alger.
Держава розташована в північно-західній частиніАфрики — регіонМагрибу. Перша за розміромафриканська країна (після відділення2011 рокуПівденного Судану відСудану). На заході межує зМарокко (спільний кордон — 1350 км); на південному-заході — зМавританією (463 км); на півдні — зМалі (1100 км) таНігером (956 км); на сході — зЛівією (1000 км) іТунісом (1200 км). На півночі омивається водамиСередземного моря, довжина берегової лінії — 998 км.
Держава простягнулась зі сходу на захід на 2100 км, з півночі на південь на 2400 км.
За характеромрельєфу територію Алжиру умовно поділяють на північну гірську частину, середню — рівнинну і південну, складенуплато, гірськимиостанцями йнагір'ями[5]. Територію країни здебільшого займаютьпустелі (Сахара). Середня відмітка висоти в Сахарі — близько 460 м. Велику частину Сахари займають щебенисті і галечникові пустелі (хамади іреги), приблизно 1/4 частина — піщані пустелі, які тут називаютьергами (Великий Західний,Великий Східний)[2].
Берегова рівнина переривчаста. Береги переважно високі, скелясті, з неширокими пляжами, вздовж узбережжя великі затоки відсутні, незначна кількість зручнихбухт:Оранська,Алжирська,Беджаія,Аннаба.
На півночі країни розташована невисока гірська країнаТель-Атлас. Невисокі хребти, що чергуються з широкими низькими плато, вистеленими річковими наносами ітерасами, що спускаються до моря. Гірський ланцюг Тель-Атласу, що простягається на півночі, вздовж узбережжя прорізають нечисленні бухти і рівнини. Тель-Атлас підноситься над рівнем моря на понад 1830 м і має у своєму складі масивиТлемсен,Велику іМалу Кабілію,Меджерду,Ходна,Орес (Шелія, 2328 м)[4]. Далі на південь — хребетСахарський Атлас (висоти до 2330 м), між якими лежатьВисокі плато, що знижуються з 1100 м на заході до 800 м на сході — то абсолютно плоске на заході, то хвилясте, або навіть перерізане горами на сході[5]. Високі плато зайняті великими солоними пересихаючими озерами —себхами, найбільше з якихШотт-Мельгір[5]. Розташований на південь від Високих плато Сахарський Атлас сягає висоти до 2320 м над рівнем моря (Джебель-Хеліа) і потім знижується до Сахари на 300 м[4]. Найбільш піднятою частиною Сахарського Атласу є гірські системиКсур,Амур іУлед-Наїль.
Південніше Сахарського Атласу лежить Алжирська Сахара. На заході вона представляє собою ряд кам'янистих плато (Ель-Еглаб,Танезруфт,Адрар-Іфорас) з висотами до 500 м, що переходять південніше в пониження, зайняті областю великих пісків, а на сході — обширну солончакову западину, що спускається до 30 м нижче рівня моря[5]. У центрі країни — платоТадемаїт.
На півдні розташований гірський масивАхаггар із найвищою точкою країни гороюТахат (2918 м).
Північна частина Алжиру лежить всубтропічному кліматичному поясі, решта країни — втропічному.Клімат сухий і напівсухий, м'який; волога зима та сухе, спекотне літо y прибережних районах. Не така волога зима на високих плоскогір'ях. Влітку трапляєтьсясіроко (гарячий вітер, змішаний з пилом і піском). На решті території жаркий, напівпустельний і пустельний.
Температури скрізь вельми високі, причому коливання між середніми місячними і крайніми ростуть на південь у міру посилення континентальності клімату. Середні температури найтеплішого місяця (липень і серпень) в Алжирі (на узбережжі) — 25,3 °C, найхолоднішого (січень) — 11,9 °C; а в Біскрі (гори) — 31,9 °C і 10,6 °C, відповідно; в Ін-Саласі (пустеля) — 36,5 °C і 12,2 °C, відповідно. Найвищі температури для узбережжя — 34 °C, для пустелі — 50 °C; найнижчі — +4 °C і -1 °C, відповідно[5]. Амплітуда добових коливань температур в пустелі — до 30 °С (влітку вдень вище 40 °С, вночі 20 °С, взимку вдень 20 °С, вночі до 0 °C і нижче).
Річна кількість опадів у прибережних районах від 500 до 1000 мм (опади переважно в зимовий період), в інших місцях — не більше 200 мм (здебільшого навесні, коли тут легше утворюються місцеві висхідні потоки)[5]. На плато, в Сахарі та в горах узимку буває випадаєсніг і тримається до 20 діб (у горах)[5].
Річок з постійною течією мало, річки течуть з гір, вони несудноплавні, але придатні для штучного зрошення та спорудження ГЕС на них. Найдовша річка країни —Шеліф (700 км)[5]. Дуже багато тимчасових потоків —ваді:Ель-Гамман,Суммам,Ель-Кебір[2]. Річки північних схилів Атласу середземноморського типу з переважанням дощового живлення; витрати води від 0-2 м³/с влітку до 1000 м³/с під часповеней.
Переважаютькоричневі ґрунти,солончаки.[2] У гірських районах Тель-Атласулісові буроземи, в інших гірських районах лісові світло-бурі й червоно-бурі ґрунти субтропічних регіонів; на рівнинних ділянках — пустельні ґрунти[6][7]. Ґрунти між горами Атлас і пустелею Сахара мають високий вміст солей, рівеньґрунтових вод високий.
На узбережжі рослинність середземноморського типу, здебільшого культурна, на більш зволожених схилах гір — ліси зкоркового (Quércus súber) на висотах 1000—1200 м івічнозеленого дуба,алеппської сосни (Pinus halepensis) на висотах 1200—1500 м. Вище 1500 м — заростіялівцю йтуї (Thuja). В інших частинах Алжиру — напівпустельні й пустельні формації[2].
Дика середземноморська рослинність представлена формаціямимаквісу на висотах до 800—1000 м: ксерофітні, вічнозелені, колючі чагарники, що складаються здиких маслин (Olea),філліреї (Phillyrea),ладанніку (Cístus),фісташки (Pistacia lentiscus),деревоподібного вересу (Érica arbórea),ююби (Zyzyphus lotus), карликової пальми (Chamaerops humilis)[5].
Вологі западини і нижні частини схилів гір поросли лісами з коркового дуба,тополь,ільмів,вільхи,тамарисків,барбарису. На висоті 800—1200 м ліси утворенікам'яним дубом (Quércus ílex), трохи вище ростутьлузітанський дуб (Quercus lusitanica) таялівці (Juniperus). Алеппська сосна поширена від узбережжя до висоти 1300 м. Її часто супроводжує хвойне деревцесандарак (Callitris quadrivalvis). У найбільш високих частинах гірських масивів (понад 2000 м) збереглися невеликі лісиатласького кедра (Cedrus atlantica)[5].
Між Атласькими горами і Сахарою на висотах 900—1300 м лежать Високі гірські плато, що носять характер напівпустелі з пануванням ковили-альфи, а в зниженнях панують заростіполину (Artemisia herba-alba) ісолянок. Місцями на плато — гігантські зонтичні дереваферули звичайної (Ferula communis) висотою до 3 м, карликова пальма, окремі фісташкові дерева і кущі тамарисків. Така ж рослинність характерна й для напівпустель Алжирської Сахари, а в справжніх пустелях (які подекуди трапляються у південній частині) рослинність є тільки по сухих руслах річок (ваді), в оазах, біля виходів ґрунтових вод[5].
Ерозія ґрунтів через надмірне нерегульоване випасання худоби та іншу сільськогосподарську діяльність.
Зливання відходів нафтопереробних заводів та інші шкідливі стоки, що призводить до забруднення річок і Середземного моря. Забруднення вод відбувається і внаслідокґрунтової ерозії, коли зносяться частинки ґрунту та добрива і отрутохімікати.
УVII сторіччі увесь Магриб підкорилиараби[2]. Населення прийняло іслам; значна частина берберів змішалась з арабами і засвоїла арабську мову. Проте вже у VIII столітті серед берберських племен поширилась мусульманська єресьхариджизм, прихильники якої відмовлялись платити данину арабам —харадж, і Магриб через низку повстань відпав від халіфату і керувався різними династіями впродовж багатьох століть[5].
З 800 по 909 роки країною правила арабська династіяАглабідів зі столицею вКайруані (сучаснийТуніс).
З 909 по 1057 роки країною правила арабська династіяФатімідів зі столицею спочатку вМахдії (Туніс), потім вКаїрі. На цей період припадає масова імміграція арабів до Магрибу, його арабізація.
Намагаючись протистояти іспанській християнській колонізації країни берберський корсарХайр ад-Дін Барбаросса, що правив в Алжирі від1523 року, перейшов у васальну залежність відОсманської імперії, утворившиАлжирський еялет[5]. Головним заняттям феодальної верхівки стає морське піратство й работоргівля. З1671 року еялет стає автономнимнамісництвом у складі імперії[2]. Його очолював виборнийдей. У цей час європейські держави підписують торговельні угоди з Алжиром (перша угода —Англія,1662 рік).1711 року Алжир домігся відносної незалежності на чолі з виборним деємБабою Алі. Наступне століття пройшло для Алжиру під піратським прапором.
Хайреддін Барбароса
Іспанські фортифікації в порту Алжир
Християнські невільники в порту Алжир
Бомбардування Алжира англо-данським флотом у 1816 році
5 липня 1830 рокуФранція завоювалаАлжирське намісництво за наказом короляКарла X і під командуванням генералаБурмона (Французький Алжир)[8]. Боротьбу проти колонізаторів очоливАбд аль-Кадір, який об'єднав під своїм проводом племена західного й центрального Алжиру[2]. Регулярна алжирська армія завдала ряд поразок французам у 1835 і 1836 роках. Боротьба Абд аль-Кадіра з корупцією, його реформи налаштували проти нього місцевих феодалів. У 1839 році відновились бойові дії з французами. 22 лютого 1841 року генерал-губернатором Алжиру був призначений маршалБюжо, який очолив 108 тис. військо (третину всіх збройних сил Франції) і спромігся витіснити Абд-аль-Кадіра до Марокко 1843 року[8]. У 1845—1846 роках спалахнуло нове повстання під його проводом, яке закінчилось поразкою і полоном[8]. Виступи проти французьких загарбників та іммігрантів (кількість французів до 1848 року зросла з 28 тис. до 109 тис. осіб) тривали протягом усього XIX століття: 1849 — оаза Зааджа, 1851 — Кабілія, 1852 — Лагуат, 1855 — оаза Туггурт, 1859 — племена Бені-Снасен, 1864 — племена Улед-Сіді-Шейх[5]. Французька влада конфіскувала 200 000 га найкращих земель із фонду державних (бейлік) та релігійних общин (хабус).
1848 року в Алжирі було створено перші органи місцевого самоврядування, які ліквідували після грудневого перевороту 1851 року. Республіканські комітети самоврядування й оборони,Республіканська асоціація Алжиру були створені 1870 року під часПаризької комуни. З країни був висланий генерал-губернатор і знятий префект — влада перейшла доАлжирської комуни на чолі з адвокатом Вюєрмозом. У березні 1871 року в країні через чутки про можливе переселення французівЛотарингії таЕльзасу спалахує повстання кабілів та інших 200 племен під проводом релігійного братстваРахманія на чолі з шейхомХаддадом і володарем Сетіфа,Мухаммедом Мукрані. Повстання зазнало поразки в січні 1872 році, племена втратили 0,5 млн га на користь переселенців[5].
Здобуття французами Алжирської фортеці, 1830 рік
Прибуття маршала Рандона до Алжиру
Абд аль-Кадір
Алжир 1954 року (відеозамальовка)
Барикади на вулицях Алжира
1873 року була прийнята земельна реформа, що поклала край суспільному землеволодінню й примусово розділила громадські землі між приватними власниками. Завдяки цій реформі французи невдовзі змогли привласнити 50 % земель країни.
1881 року відбулося останнє велике повстання - племені Улед-Сіді-Шейх.
Під часПершої світової війни 175 000 алжирців було мобілізовано на фронти Європи (з них загинуло 25 000), а 120 000 вивезено до Франції на спорудження фортифікацій. Після війни почалося нове піднесення національно-визвольної боротьби (младоалжирці утворилиКомітет незалежності Алжиру і Тунісу), почали утворюватисьпрофспілки.1919 року французький уряд законодавчо зрівняв у правах громадян франції та тубільців.1924 року була заснована комуністична партія (до1936 існувала як секціякомпартії Франції). В Алжирі виникають націоналістичні партії: 1926 року — Союз північно-африканської зірки, що пізніше перетворився наНародну партію Алжиру.1927 року в Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, який висунув вимогу демократичних свобод, скасування расової дискримінації.1931 року шейхБен Бадіс утворив«Союз алжирських улемів», що об'єднав у своїх лавах національну мусульманську інтелігенцію. Соціалістичний уряд Блюма 1936 року запропонував «законопроєкт Віолета», що значно розширював права арабів. На його підтримку в червні в Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, в липні 1937 року відбулася його друга сесія[5].
Після капітуляції Франції в 1940 році до Алжиру були направлені численні італо-німецькі «комісії з перемир'я», що готували ґрунт для повної окупації країни. Розпочалося будівництвоТранссахарської залізниці, що повинна була поєднати порт Орана з басейномНігеру. Вже 29 липня 1941 рокууряд Віші отримав таємний ультиматум щодо передачіТретьому Рейху військово-морських баз Алжира,Касабланки йДакара. У другій половині 1942 року військаСША і союзників розпочали деокупацію країни, яку завершили в травні1943 року, звільнивши Туніс. В Алжирі влаштувавсяФранцузький комітет національного визволення (проголосив себе Тимчасовим урядом в червні1944 року), були сформовані французькі дивізії з місцевого населення[5].
Уряд США додав Алжир до сфери дії«плана Маршалла» з відновлення зруйнованих війною економік Європи. За цим планом була відновлена й розвинена транспортна інфраструктура країни (додатково зведено 40 аеродромів), значні асигнування отримала гірнича промисловість.
ПісляДругої світової війни національно-визвольний рух в Алжирі набрав більш організованого і масового характеру. 20 вересня1947 рокуНаціональні збори Франції прийняли«Алжирський статут» щодо місцевого самоврядування. За цим статутом в Алжирі створюваласьАлжирська асамблея з 120 членів, що обирались на 6 років по двох рівноправних куріях (європейській та туземній), права асамблеї були обмежені. Перші вибори до Алжирської асамблеї відбулися в квітні 1948 року, вибори супроводжувались масовими виступами, застосуванням військ. Головою країни вважався генерал-губернатор, призначаємий президентом Франції. Країну в Національних зборах Франції представляли 30 депутатів, в Раді Республіки — 14.
В листопаді1954 року алжирський народ розпочав збройне повстання проти французького панування, яке переросло в справжню війну за незалежність Алжиру. В результаті розгортання національно-визвольної боротьби, очолюваноїНаціональним фронтом визволення, вКаїрі19 вересня1958 року було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку і сформовано її Тимчасовий уряд. Цей уряд відповідальний перед Національною радою алжирської революції (у складі 54 осіб), яка представляє широкі верстви населення Алжиру. Французький уряд не визнав Тимчасового уряду.
Боротьба за визволення завершилася підписанням18 березня1962 рокуЕвіанських угод про припинення вогню і самовизначення країни шляхом референдуму[1]. Під час референдуму 1 липня 1962 року переважна більшість алжирців висловилася за незалежність. Алжир отримав незалежність 5 липня 1962 року, після 8-річної війни з французами[1]. Відбуласьекспропріація земельних ділянок французів, націоналізація більшості торговельних підприємств, транспорту, гірничої, нафтохімічної та газової промисловості, банків; розпочалися реформи в фінансовій та аграрній галузях економіки, намітились перші заходи щодоіндустріалізації[2]. МіжСРСР і алжирським урядом було підписано низку угод 1963, 1969, 1972 і 1974 років про економічне, науково-технічне, торговельне співробітництво[2].
Ахмед Бен Белла, лідер Національного Фронту визволення, був обраний президентом, але1965 року — скинутий під час військового перевороту. 22 листопада1976 року була прийнятаКонституція Алжиру. Нова конституція прийнята в 1989 році.
Фронт національного визволення у Евіані
Хуарі Бумедьєн із Резою Пехлеві та Саддамом Хусейном
Військові на вулицях у 1991 році
Протести 2011 року
Обмежений політичний плюралізм з'явився1989 року. На виборах1990 року перемігФундаменталістський ісламський фронт (FIS). ПрезидентШадлі Бенджедід обіцяв провести багатопартійні вибори в1991 році. На тих виборах переміг ФІФ.1992 року Шадлі Бенджедід відрікся від влади, яка перейшла до військових. Вони розпустили ФІФ. Президентом ставМухаммед Будіаф, але невдовзі він був убитий. Розпочалася громадянська війна. ГенералЛамін Зеруаль замінив на посаді президентаАлі Кафі в1994 році.
27 квітня1999 рокуАбделазіз Бутефліка, отримавши 70 % голосів виборців, був інавгурований президентом на 5-річний термін. У своєму першому телевізійному зверненні до свого народу в липні 1999 року він взяв на себе зобов'язання докласти всіх зусиль задля національного примирення. Протягом першого терміну свого президентства, йому вдалося значно покращити стан громадської безпеки в країні. Наступні президентські вибори відбулися 8 квітня2004 року, де Абделазіз Бутефліка отримав 84,99 % голосів виборців.
На початку2011 року країною прокотилася хвилямасових протестів проти економічних та політичних проблем.
2 квітня 2019 року Бутефліка пішов у відставку з посади президента після масових протестів проти його кандидатури на п'ятий термін.
Першаконституція незалежної держави була прийнята8 вересня1963 року, проте вже 19 червня1965 року вона була відмінена, уся повнота влади перейшла доРеволюційної ради з 18 осіб[5]. Чинна конституція була прийнята 1989 року.
Законодавча влада в країні належить однопалатному парламенту —Національним зборам, депутати яких обираються загальним прямим і таємним голосуванням на термін у 5 років[1].
Довгий час в країні існувала лише одна єдина правляча партія, Фронт національного визволення Алжиру, заснована в 1954 році. ДіялаЗагальна спілка алжирських трудящих, заснована 1956 році.
На парламентських виборах 5 червня 1997 року до парламенту Алжиру пройшли наступніполітичні партії:
1965 року була проведена перша докорінна реформа французької колоніальної судової системи — створена єдина система загальногромадянських судів, військові трибунали і суд для розгляду економічних злочинів. 1966 року введені в дію перші кодекси:кримінальний,кримінально-процесуальний,громадянсько-процесуальний[5].
Державний прапор складається з двох вертикальних смуг однакової ширини зеленого (колір ісламу) і білого (колір чистоти й трауру за загиблими) кольорів. У центрі розташовані червона зірка і півмісяць. Прийнятий3 липня1962 року.
Державним гербом Алжиру слугує печатка, що використовується урядом, вона еквівалентна гербам інших держав. Головними елементами печатки є червоний півмісяць і зірка. У1976 році на печатку був доданий напис арабською الجمهورية الجزائرية الديمقراطية الشعبية — «Народна Демократична Республіка Алжир», емблема сонця,рука Фатіми (доньки пророкаМухаммеда), елементи, що символізують сільське господарство та промисловість, гори Атлас.
В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 47вілаїв (араб.ولاية) і 1 столичний округ (араб.ولاية). Вілаї, своєю чергою, поділяються на 553округи (араб.دائرة; «даїра»), які складаються з 1541комун (фр.commune,араб.بلدية,балядія).
Адміністративний поділ країни кілька разів змінювався з моменту здобуття незалежності, при виокремленні, або створенні нових провінцій, номер старих провінцій не змінювався, отже номери провінцій не збігаються з алфавітним порядком[10].
Адрар (араб.ولاية أدرار), адміністративний центр у містіАдрар
Алжир — індустріальна держава, що розвивається.Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 253,4 млрд доларів США (37-е місце в світі); що у перерахунку на одну особу становить 7,7 тис. доларів (82-е місце в світі)[9]. За даними Index of Economic Freedom,The Heritage Foundation темп зростання ВВП в 2001 році становив 5,1 %[4]. Промисловість разом із будівництвом становить 58 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом з лісовим господарством і рибальством — 10 %; сфера обслуговування — 32 % (станом на 2006 рік)[9]. Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 23 % — промисловість і будівництво; 14 % — аграрне, лісове і рибне господарства; 63 % — сфера обслуговування (станом на 2006 рік)[9].
Надходження вдержавний бюджет Алжиру за 2006 рік склали 59,3 млрд доларів США, а витрати — 49,1 млрд; профіцит становив 21 %[9].
Високі світові ціни на нафту допомагають поліпшенню фінансової ситуації в країні. Державне керівництво не мало великого успіху в зниженні відсотка безробіття та рівня життя. На2005 рік відсоток безробітних становив понад 22 %.
Післянаціоналізації основних галузей економіки, до 1975 року вдержавному секторі опинилось 90 % промислового виробництва[2]. За допомогою країнРЕВ було споруджено багато об'єктів господарства.
Економічні реформи рухаються повільно. У 2005 році відсотокінфляції становив 4,7 %, а зростання ВВП склало 5,3 %.
Прямі закордонніінвестиції в 2001 році становили 262,9 млн доларів США.
Головною підгалуззю харчової промисловості довгий час було виноробство, у 1975 році було вироблено 4,5 млн гкл[2]. Важливими підгалузями є також тютюнова, консервна, олійна (оливкова олія).
Головні промислові підприємства сконцентровані в Алжирі, Орані, Аннабі, Константіні. За часів співробітництва з СРСР в Константіні таСіді-Бель-Абесса були побудовані тракторозбиральні підприємства, ряд заводів з виробництва електроустаткування, виготовлення цементу, паперова й текстильна фабрики[4]. У портовому містіСкікда зведено нафтохімічний комплекс.
У 2004 році в Алжирі було видобуто 511 млнбарелівнафти, з яких спожито 84 млн, а 427 млн експортовано. Видобутокприродного газу в 2004 році склав 80,2 млрд м³, з яких 61 млрд м³ було експортовано[9]. 60 % річного доходу походить з експорту вуглеводнів. Алжир займає 7-е місце у світі за розміром запасівприродного газу і 2-е за розмірами його експорту (14-е місце за запасаминафти). Головна нафтова компанія —«Сонатрак».
Найбільші родовища залізної руди:Уенза,Бені-Саф. Видобуток фосфатів поблизуТебеси іТоквіля. Найбільше родовище кам'яного вугілля поблизуКенаци.
Більша частина електроенергії виробляється наТЕС іГЕС[4]. З 1975 по 1994 обсяг виробництва електроенергії в країні збільшився з 3,2 млрд кВт·год до 18,7 млрд кВт·год. За 2004 рік було вироблено 29,4 млрд кВт·годелектроенергії (експортовано 230 млн кВт·год); загальний обсяг спожитої — 27,4 млрд кВт·год (імпортовано 300 млн кВт·год)[9].
У 2004 році споживаннянафти склало 233 тис. барелів на добу,природного газу — 53 м³ на добу[9].
У сільськогосподарському обробітку знаходиться 17 % площі держави, з них лише п'ята частина під ріллею[4][9]. Сільськогосподарські угіддя зосереджені головним чином в північній частині країни, де м'який помірно-вологий середземноморський клімат. Головнісільськогосподарські культури:оливки,цитрусові (540 тис. тонн у 1975 році),фініки, зернові,пшениця (652 тис. тонн у 1975 році) і ячмінь (307 тис. тонн у 1975 році),виноград,картопля, ранні овочі (800 тис. тонн у 1975 році).
Поголів'я вівців складає 18 млн голів, кіз — 3 млн, великої рогатої худоби — 2 млн. У 1946 році поголів'я малої рогатої худоби (вівці, кози) складало 9 млн голів, великої — 0,8 млн голів; а в 1975 році — 10 і 0,8 млн голів, відповідно[2]. До 1 млн голів налічує поголів'я коней і верблюдів в країні[5].
Розвинуте рибальство (сардини,тунець,кілька); заготівля кори коркового дуба (3-е місце в світі післяІспанії таПортугалії); збір травиальфи (Lygeum spartum) становить 100 тис. тонн на рік, що йде на виготовлення найкращих сортів паперу[2][4]. Ще донедавна важливим був промиселморських губок ікоралів, що йшли на виготовлення засобів особистої гігієни та прикрас[5].
Історично для сільського господарства Алжиру характерним було існування двох систем господарювання: великі товарнілатифундії французів та іноземців і напівнатуральні володіння арабських землевласників. Якщо перші використовували найману працю для обробітку, то інші здавали наділи в оренду бідним селянам хамесам, забезпечуючи їх посівним матеріалом, тягловим скотом та інструментом за 80 % вирощеного врожаю[5]. До 1938 року в обробітку знаходилось лише 2,9 % площі країни, 99 % сільськогосподарських машин було сконцентровано в товарних господарствах французів. Врожайність пшениці станом на 1948 рік становила 4,6 цнт/га, ячменю — 4,7 цнт/га. У посушливі роки виникав голод[5].
У 1992 році Алжир відвідало 1,1 млн іноземних туристів, що дало прибуток у 65 млн доларів США[9]. Через нестабільну політичну ситуацію в 1990-х роках приток туристів значно зменшився, а прибуток в 1997 році становив лише 20 млн доларів США. Об'єктами туризму слугують археологічні пам'ятки, залишки античної архітектури,наскельні фрески в гірських районах Сахари, курорти в горах та на узбережжі Середземного моря:Біскра,Хамман-Бу-Ханіфія[11].
Іноземці можуть вільно пересуватися територією Алжиру. Вони зобов'язані мати при собі та пред'являти на вимогу представників влади документи про законне перебування на території країни, а також повідомляти комісаріат поліції або мерію про зміну місця проживання, якщо вони міняють місце проживання остаточно, чи на період понад 6 місяців. Заява має буде подана не пізніше 5 днів до залишення помешкання із зазначенням адреси місця старого та нового помешкання. Про прийняття заяви іноземцю видається відповідний документ.
Державаекспортує: нафту, природний газ, оливки, цитрусові. Основні покупці: США (23 %); Італія (16 %); Іспанія (10,5 %), Франція (10 %), Канада (8 %). У 2006 році вартість експорту склала 55,6 млрд доларів США[9]. Основними експортерами в 2009 році стали: США — 23,2 %; Італія — 17,23 %; Іспанія — 10,83 %; Франція — 7,97 %; Канада — 7,65 %;Нідерланди — 5,19 %;Туреччина — 4,22 %. У 2009 році вартість експорту склала 43,69 млрд доларів США.
Державаімпортує: продукти харчування, текстиль, транспортні засоби. Основні імпортери: Франція (28 %); Італія (7,8 %); Іспанія (7,2 %); Китай (7 %); Німеччина (6,3 %). У 2006 році вартість імпорту склала 27,6 млрд доларів США[9]. Основними імпортерами в 2009 році стали: Франція — 19,7 %; Китай — 11,72 %; Італія — 10,19 %; Іспанія — 8,13 %; Німеччина — 5,77 %; Туреччина — 5,05 %. У 2009 році вартість імпорту склала 39,1 млрд доларів США.
У 2005 році Україна експортувала до Алжиру товарів та послуг на суму 618 млн доларів США.
Населення держави у 2006 році становило 32,9 млн осіб (37-е місце в світі).Густота населення: 12,9 осіб/км² (166-е місце в світі); 230 осіб/км² вКабілії, менше 1 осіб/км² в пустелі. Згідно статистичних даних за 2006 рікнароджуваність 17,1 ‰;смертність 4,6 ‰;природний приріст 12,5 ‰[9]. Історично чисельність населення країни зростала наступним чином: у 1900 році — 4,6 млн осіб, у 1930 — 5,5 млн, у 1970 — 13,7 млн, у 1987 році — 23 млн.
Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік):
діти віком до 14 років — 28,1 % (4,7 млн чоловіків, 4,5 млн жінок);
дорослі (15-64 років) — 67,1 % (11,1 млн чоловіків, 11 млн жінок);
особи похилого віку (65 років і старіші) — 4,8 % (0,74 млн чоловіків, 0,84 млн жінок).
Населення розміщене вкрай нерівномірно, близько 70 % алжирців живуть у північній, прибережній зоніСередземного моря; менша кількість, мешкає впустелі Сахара, й в основному зосереджена воазах, хоча близько 1,5 млн чоловік залишаютьсякочовиками або частково кочівниками.
Середадвокатів жінки становлять 70 %, середсуддів — 60 %, вони домінують і вмедицині. Все частіше жінки вносять великий дохід до домашніх господарств, подекуди більше ніж чоловіки. 60 % студентів університетів складають жінки (згідно з університетськими дослідженнями).
За данимиООН, Алжир має одну з найнижчих ставок у світі за забезпеченням житлової площі, та й урядові чиновники публічно заявили, що країна має негативнесальдо в розмірі 1,5 млн одиниць житла. Не сприяє покращенню цієї картини проблемабіженців, оскільки постійно в країні перебувають понад 95 тис.біженців ташукачів притулку. Це близько 90 тис. чоловік зМарокко, і понад 4 тис. з колишньоїПалестини, крім того в країні працює близько 35 тис.китайськихмігрантів.
Рівеньурбанізованості в 2000 році склав 56 % і в порівнянні з 1974 роком (52 %) змінився не істотно[2][9]. Головний етап урбанізації припав на середину XX століття, коли лише за період 1954—1966 років частка міського населення збільшилась з ¼ до ⅓. Головні міста держави:Алжир (2,36 млн осіб),Оран (803 тис. осіб),Константіна (448 тис. осіб).
Значна частина алжирців за своїм походженням є не арабами (близько 72,7 %), а берберами (самоназва — амазігхи; слово «бербер» — арабського походження) —кабіли (10,3 %),шауя (3,5 %)[1]. Групи, які ідентифікують себе як бербери, живуть переважно в гірських районахКабілії, на схід від міста Алжир. Вони, як і більшість арабів, мусульмани. Бербери робили безуспішні спроби отриматиавтономію. Алжирське керівництво вирішило субсидувати вивчення берберських мов у школах.
Європейці складають менше 1 % населення і мешкають виключно в найбільших міських районах[2]. Однак протягомколоніального періоду, ця цифра була значно більшою — 15,2 % у1962 році. Європейське населення складається в основному із французів,іспанців в західній частині країни,італійців тамальтійців на сході та інших європейців в ще меншій кількості. Європейські колоністи, відомі якпьє-нуар, були зосереджені на узбережжі та складали більшість населенняОрану (60 %) і, в значних пропорціях, інших великих міст, якАлжир чиАннаба. Майже всі вони залишили країну під час або відразу ж після здобуття Алжиром незалежності від Франції.
Арабською говорять, як рідною мовою 60 % населення, з них понад 65 % говорять арабською мовоюалжирського діалекту і близько 11 %арабським діалектом хасанія. Арабська мова використовується як друга мова в багатьох берберів Алжиру. Разом з тим, в засобах масової інформації та на офіційних заходах використовується завждиарабська літературна.Бербери говорять на різнихдіалектах амазігхту, яким володіють приблизно 45 % населення країни. Арабська мова в Алжирі залишається єдиною офіційною мовою, хочаамазігхт недавно був визнаний національною мовою.
Усі алжирські діалекти є насправді арабсько-берберською сумішшю, при цьому ніхто не говорить чистою арабською або чисто берберською мовами, але це зовсім не відображає реальне походження алжирців, які в основному також змішаного походження з берберським і різним європейським та близькосхідним населенням, яке вторгалося чи переселялося до північно-західної частини Африки в різні періоди історії і змішуються з її попередніми мешканцями. До цих груп входятьєгиптяни,фінікійці,греки,римляни,вандали,араби,турки, тому алжирська мова не має ніяких ознак однотипно-морфологічного походження тих, хто говорить на ній.
Французьку, як і раніше, найбільш широко вивчають якіноземну мову в країні, і багато алжирців вільно розмовляють нею, хоча її, як правило, не використовують у побуті. З часу незалежностіуряд проводить політикумовної арабізаціїосвіти й бюрократії, з деяким успіхом, хоча у багатьохуніверситетах продовжують навчання французькою мовою. Хоча останнім часом ушколах почали включати французьку до навчальних програм початкової школи, і її починають викладати, як тільки діти опановують арабську мову. Французьку мову також використовують у засобах масової інформації та торгівлі.
Майже всі мусульмани належать до сунітської гілки ісламу, за винятком близько 200 тис.ібадитів в оазіМзаб в регіоніГардая[13]. Також у Алжирі проживають близько 250 тис.християн, в тому числі 45 тис. католиків та 150—200 тис. протестантів, переважноп'ятидесятників[14]. Дослідження 2015 року стверджують, що приблизно 380 тис. мусульман в країні було звернено до християнства[15].
Мечеть паші в Орані
Мечеть Кетшава в Алжирі
Католицький собор Африканської Богоматері в Алжирі
Католицький собор Святого Августина в Аннабі
Колишня Велика синагога в Орані
Доволі значною булаєврейська громада, 140 тис. осіб. Після здобуття Алжиром незалежності і прийняття у 1963 році нового закону про громадянство, згідно якого громадянство отримували лише особи батько, або дід яких сповідували іслам[16]. Більша частина юдеїв 130 тис. емігрувала доФранції (90 %) таІзраїлю (10 %), де отримали громадянство. Марокканські євреї, євреї долини Мзаб та міста Константіна через утиски, підвищені податки й перетворення синагог на мечеті, з часом теж емігрували до Ізраїлю[17]. До 1969 року в країні залишалось приблизно 1 тис. євреїв, а на середину 1990-х років — лише 50[18].
Очікуванасередня тривалість життя в 2006 році становила 73,3 років: для чоловіків — 71,7 років, для жінок — 74,9 років[9].Смертність немовлят до 1 року становила 30 ‰ (станом на 2006 рік 80-е місце в світі);хлопчиків — 30,86 ‰,дівчаток — 24,45 ‰ (2009).
Мед. обслуговування населення безплатне[2]. Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 400 жителів; лікарями — 1 лікар на 2322 жителів (станом на 1996 рік)[9]. У1955 році в Алжирі було 158лікарень на 33 338 ліжок (3,4 ліжка на 1 тис. мешканців): 147 загального профілю (з них 12 військових на 4821ліжко), 7 тубдиспансерів на 1399 ліжок, 2 дитячі лікарні на 506 ліжок, 1 психіатрична, 1 онкологічна. Забезпеченість лікарями до 2009 року значно погіршилась (1 лікар на 4836 мешканців), зубних лікарів 511,акушерок 711.
СНІД поширений серед дорослого населення — 0,1 %; дані лише приблизні, бо офіційні не ведуться (2001) 113 країна в порівнянні з світом. Люди, що живуть з СНІДом: 21 тис. (2007), (76 країна за цим показником в порівнянні з іншими країнами світу). Смертність — менше, ніж 1000 (2007), (73 країна за цим показником в порівнянні з іншими країнами світу).
По серйозності інфекційних захворювань — ступінь небезпеки: середній. Проблеми з продовольством і водою та захворюваннями пов'язаних з ними:бактеріальна діарея,гепатит А тачеревний тиф.
Медичну освіту забезпечує медичний факультет Алжирського університету та його філіали. Традиційно значна частина лікарів країни здобуває освіту у Франції,Росії таУкраїні.
Рівеньписьменності в 2003 році становив 70 %: 79 % серед чоловіків, 61 % серед жінок[9]. В країні запроваджена обов'язкова 9-річна середня освіта для дітей у віці від 6 до 15 років. У 1997 році рівень витрат на освіту становив 5,7 % від національного ВВП та 27 % в структурі громадських видатків державного бюджету.
Освітня система Алжиру схожа з французькою (що було пов'язане колишньою окупацією), але з часом потреба кваліфікованої робочої сили змусила колонізаторів запровадити систему освіти для місцевогонаселення. А із здобуттям незалежності, алжирці продовжили (навіть наростили) свої здобутки в культурній сфері й особливо восвіті. Тепер в алжирських школах вивчають якарабську, так іфранцузьку мови, при цьому вивчення державної арабської мови є обов'язковим. У 1994—1995 навчальних роках в університетах країни навчалося понад 107 тисячстудентів. В 1995 році всі діти вчилися в державнихпочаткових школах, а 62 % дітей відповідного віку — в системі загальноїсередньої освіти. У 2006 році в професійних навчальних закладах і закладах вищої освіти навчалось 380 тис. студентів.
Алжирський шкільна система складається з основної, загальної середньої, професійної середньої освіти:
Основна-фундаментальна школа (Ecole fondamentale School) для дітей віком від 6 до 15 років. Тривалість програми: 9 років. По закінченні видається диплом, випускне свідоцтво: грамота «Енсігмент Мойен БЕМ» (Certificate Brevet d'Enseignement Moyen BEM).
Загальна-середня освіта — школа Генерального викладання (Lycée d'Enseignement général-School of General Teaching), школа-ліцей загального призначення (lycées polyvalents) для підлітків віком від 15 до 18 років. Тривалість програми: 3 роки. По закінченні видається диплом, випускне свідоцтво: ступінь бакалавра середньої школи (Baccalauréat de l'Enseignement secondaire — Bachelor's Degree of Secondary School).
Професійна освіта — Технічна школа (Lycées d'Enseignement technique — Technical School). Тривалість програми: 3 роки. По закінченні видається диплом, випускне свідоцтво: ступіньбакалавра з техніки (Baccalauréat technique — Technical Bachelor's Degree).
В Алжирі діють 43виші, 10коледжів і 7інститутіввищої освіти.Університет в Алжирі (заснований в 1879 році) налічує близько 26 тис. студентів. Університети діють також в Орані та Константіні,Національна політехнічна школа в Алжирі. За допомогою СРСР свого часу було створено ряд інститутів та технікумів для забезпечення кваліфікованими кадрами гірничо- й нафтовидобувної галузі вБу-Мердасі, машинобудування в Аннабі.
У містах Алжирі, Тлемсені і Константіні є середні духовні мусульманські школи —медресе.
Найбільшібібліотеки — Національна і університетська в Алжирі.Музеї в містах Алжирі, Константіні, Орані.
Витоки сучасної національної архітектури губляться в сивій давнині, в ній поєдналися безліч етнічних мотивів, вона пережила значну кількість історичних етапів. Збереглися залишки міст фінікійських, римиських і візантійських часів —Гіппон Регій,Картенна,Тімгад. Вони представлені руїнамихрамів,театрів,терм,базилік іфортець. Від середньовічної епохи в сучасних містах Алжиру залишилися фортечні мури, будівлімечетей,медресе,палаци. Найвизначнішим з яких буде комплекс XI століття в містіКала-Бені-Хаммаде. З доби османського панування в містах Алжир та Константіна збереглися пам'ятки архітектури XVI—XVIII століть — вілли османських намісників деїв. За доби французької колонізації, починаючи з1830-х років в Алжирі, Орані, Аннабі та інших приморських містах споруджувалися багатоповерхові житлові й адміністративні будинки у французькому стилі архітекторамиП.-А. Емері йВ. Зерфюсом.
Римський театр у Джемілі
Римська дорога у Тімгарді
Мінарет у Тлемцені
Французька забудова центру Орана
Після здобуття 1962 року незалежності й обраному соціалістичному напрямку будівництва держави, помітна увага приділяється уніфікованому житловому та шкільному будівництву, зведенню громадських споруд. Значну допомогу в цьому держава отримувала від СРСР як у вигляді безпосереднього будівництва, так і у вигляді підготовки професійних кадрів[2].
На території країни з часівнеоліту збереглися наскельні малюнки тварин, людей, сцен полювання тощо, особливо в нагір'ях Аххагар. Римська доба залишила по собі чудовімозаїки. Доба арабського панування залишила по собі дивовижне різьблення поалебастровій штукатурці та глазурованим плиткам. До народно-ужиткового мистецтва відносяться карбування по металу, ткацтво, кераміка, ювелірна справа[2].
Наприкінці XX ст. набрав популярностіЯсміна Хадра, що пише французькою мовою.
Українською мовою з французької за радянських часів було перекладено деякі твори алжирських письменників: новели Мулуда Ашура, Мурада Єллеса, Тагара Джаута, Мухаммеда Шаїба, вірші Ж. Амруша, Ж. Сенака, М. Діба, А. Креа[2].
Для музичних мотивів Алжиру характерне чергування пісенних (соло, унісонний хор) та інструментальних номерів (нуба-сюїта). Національнімузичні інструменти:ребаб (смичковий),уд (лютня),канун (рідцитри),госба (флейта),тбел ідеф (ударні). Для музичної історії Алжиру в XX столітті характерною рисою було виникнення жанру легкої музики —аль-джад. Особливо відзначився в цьому жанрі виконавець і композиторХадж Мухаммед аль-Анка[2].
Після здобуття незалежності країною за допомогоюСРСР було створено ряднауково-дослідних інститутів: ядерної фізики, електроніки, океанографії, біології, медицини, сільського господарства[2].
У 1961 році було засноване Урядове інформаційне агентство —«Альжері пресс-сервіс». Перші сигнали телебачення на території країни з'являються в 1956 році. Державна радіомовна і телевізійна компанія«Радіотелевізьйон альжер'єн» почала своє мовлення арабською літературною, французькою та кабільською мовами в 1962 році. На початок 1970-х років вже діяло 24 радіостанції[2].
Іслам є державноюрелігією країни та регулює практично кожну сферу життя громадян. Існує закон, який передбачає покарання кожного, хто закликаємусульманина зректися ісламу і прийняти іншу релігію, однак, 29 стаття конституції передбачає свободу совісті.
У країні налічується близько 150 тис.християн (за іншими відомостями — 50 тис.), переважнокатоликів, і приблизно 1 тис. прихильниківіудаїзму.Антисемітизм владою не заохочується. Колись юдейська громада Алжиру була дуже великою і налічувала 140 тис. чоловік, але більшість залишила країну післявійни за незалежність у 1962 році (отримавши можливість, емігрувала доФранції).
↑Origins of Algiers by Louis Leschi, speech delivered June 16, 1941 published inEl Djezair Sheets, July 1941History of Algeria[Архівовано 16 січня 2013 уWayback Machine.](фр.).
↑(рос.)Шокальская 3. Ю. Почвенно-географический очерк Африки. — М.-Л., 1948.
↑(рос.)Драницын Д. Поездка в Алжир. Отчет Докучаевскому почвенному комитету по командировке в Северную Африку в 1913 г. // Труды Докучаевского почвенного комитета, выпуск 3. — П., 1915.
↑абв(рос.)Богданович М. И. Алжирия в новейшее время. — СПБ, 1849.
↑(англ.)Deeb, Mary Jane.«Religious minorities»[Архівовано 13 грудня 2012 уArchive.is] Algeria (Country Study). Federal Research Division, Library of Congress; Helen Chapan Metz, ed. December 1993.
Етнополітична карта світу XXI століття: метод. і предметний коментарі / П. Жук [и др.]. — Т. : Мандрівець, 2000. — 240 с. —ISBN 966-7461-82-3
Країни світу: геогр. положення, рельєф і особливості клімату, грош. одиниця, особливості обміну валюти, пам'ятки, відпочинок та розваги, сувеніри, туристу на замітку: [довідник] / [уклад. Н. Попович]. — Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. — 238, [2] с. — 26000 прим. —ISBN 978-617-12-4733-8
Пяртлі К. П., Розенберг Н. Б. Країни Африки. —К., 1955.
Рудик С. К. Алжирія (Країна сироко та блакитного неба). —К. : АН ВШ України, 2005. — 156 с.
Саранов С. В. Алжир у зовнішній та колоніальній політиці Франції, 1830—1870 рр. : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.02 / Саранов Сергій Вікторович ; Держ. закл. «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка». —Л., 2011. — 206 арк. — Бібліогр.: арк. 173—206.
С. В. Виднянський. Зовнішня політика України в умовах глобалізації, 1991—2003: анотована історична хроніка міжнародних відносин / К.: Генеза, 2004. — 613 с.
Світова історія XIX—XX століття: Словник / І. З. Підкова, О. Джеджора; В.о. Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Ін-т істор. досліджень.– Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000.– 368 с. —ISBN 966-02-1610-6
Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861—1914 рр.) / Реєнт О. П., Сердюк О. В. НАН України. Інститут історії України. — К.: Ін-т історії України, 2011. — 365 с. (PDF-файл[Архівовано 27 листопада 2019 уWayback Machine.])
(англ.) Algeria's economy //The Economist. — Nov 28th 2007.
(англ.) Algeria // The Economist. — Nov 16th 2006.
(англ.) Better times in Algeria // The Economist — Feb 12th 2004.
(англ.)Gordon D., The passing of French Algeria,L., 1966.
(англ.)Hadjeres S., Culture, independance et revolution en Algerie. 1880—1980,P., 1981.
(англ.)Heggoy A. Insurgency and counterinsurgency in Algeria, Bloomington, 1972.
(рос.) История Алжира. XX век / Р. Г. Ланда ; отв. ред. А. З. Егорин ; РАН, Институт востоковедения. — М. : ИВ РАН, 1999. — 308 с. — (История стран Востока XX век). — ISBN 5-8282-101-3
(рос.)Аваков Р. М. Французский монополистический капитал в Северной Африке. — М., 1958.
(рос.) Арабы в борьбе за независимость. [Сборник]. — М., 1957.
(рос.) Алжирская Народно-Демократическая Республика. Конституция и законодательные акты. —М., 1983.
(рос.)Аргентов В. А. Алжир на новом пути. —М. : Знание, 1982. — 64 с.
(рос.)Аршаруни H. A. Основные социально-экономические проблемы стран Северной Африки. Алжир, Тунис, Ливия. — М., 1976.
(рос.) Африка. Общий обзор. Северная Африка. —М. :Мысль, 1982.
(рос.)Баранчук Н. А. Тенденции развития ситуации в странах Магриба и национально-государственные интересы России // Вестник Московского университета, серия 18. Социология и политология. — 2003. — № 1.
(рос.)Видясова М. Ф. Экономика стран Магриба. —М. : Наука, 1982. — 191 с.
(рос.)Вирабов А. Г. Очерки экономического и социального развития Алжира. —М. : Наука, 1981. — 200 с.
(рос.)Горнунг М. Б. Алжирия. —М., 1958.
(рос.)Жансон К. и Ф. Алжир вне закона. —М., 1957.
(рос.)Жгольен Ш.-А. История Северной Африки, т. 1—2. —М., 1961.
(рос.)3агладин В. Алжирская проблема. — М., 1957.
(рос.)Зудина Л. П. Аграрные преобразования и развитие сельского хозяйства в странах Магриба. —М. : Наука, 1983. — 215 с.
(рос.)Иванов И. Чем манит нас берег алжирский //Нефть России. — 2007. — № 2.
(рос.) История национально-освободительной борьбы народов Африки в новое время. —М., 1976.
(рос.) История национально-освободительной борьбы народов Африки в новейшее время. —М., 1978.
(рос.)Капо-Рей Р. Французская Сахара. —М., 1958.
(рос.)Кондратьев Г. С. Армия алжирской революции. —М., 1979.
(рос.)Кукушкин В. Ю. Нефть и развитие: Ливия и Алжир. —М. : Наука, 1985. — 229 с.
(рос.)Ланда Р. Г. Национально-освободительное движение в Алжире (1939—1962 гг.). —М., 1962.
(рос.)Ланда Р. Г. Борьба алжирского народа против европейской колонизации (1830—1918). —М., 1976.
(рос.)Ланда Р. Г. Подъем антиколониального движения в Алжире в 1918—1931. —М., 1977.
(рос.)Ланда Р. Г. История алжирской революции. 1954—1962. —М., 1983.
(рос.)Ланда Р. Г., Миронова Е. И. История Алжира в новое и новейшее время. —М. :Наука, 1992.
(рос.)Луцкий В. Б. Новая история арабских стран. —М., 1966.
(рос.)Малешенко А. В. Официальная идеология Современного Алжира. — М.: Наука, 1983. — 136 с.
(рос.) Новейшая история арабских стран (1917—1966). —М., 1968.
(рос.)Прожогина С. «Мёртвый язык» как язык настоящего времени //Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 8.
(рос.)Светлов В. С. Алжир сегодня. —М., 1981.
(рос.)Смирнов И. И. Алжир: индустриализация и социально-экономический прогресс. —М., 1981.
(рос.)Эгрето М. Алжирская нация существует. —М., 1958.
(фр.)Ageron Ch.-R., Histoire de Agerie conlemporaino, 5 ed.P., 1974.
(фр.)Ageron Ch.-R., Les Algeriens muslimans et la France (1871—1919), t. 1—2,P., 1968.
(фр.)Benissad M. E., Economie du developpement de l'Algerie (1932—1978),P., 1979.
(фр.)Berque J., Le Maghreb entre deux guerres.P., 1970.
(фр.)Bourdieu P., Sociologie de l'Algerie, 2 ed.,P., 1961.
(фр.)Breil J. La population algerienne. Etude de demographic quantitative,P., 1957.
(фр.)Gaid M., L'Algerie sous les Turcs, Tunis, 1975.
(фр.)Despois J., Raunal R., Geographie de L'Afrique du Nord-Ouest.,P., 1967.
(фр.)Julien Ch. A., Histoire de l'Algerie contemporairie, t. 1.P., 1964.
(фр.)Julien Ch. A., L'Afrique du Nord an marehe,P., 1972.
(фр.)Kaddache M., Histoire du nalionalisme algerien, t. 1—2, Alger, 1980.
(фр.)Kaddache M., La vie politique a Alger de 1919 a 1939, Alger, 1970.
(фр.)Lacherat M., L'Algerie: nation et societe,P., 1965.
(фр.)Lacoste V., Nousehi A., Prenant A., L'Algerie, passe et present....P., 1960.
(фр.)Merad A., Le retormisme musulman en Algerie de 1925 a 1940,P. — La Haye, 1967.
(фр.)Le Tourneau R., Evolution politique de I'Afrique du Nord musulmane, 1920—1961.P., 1962.
(фр.)Harbi M., Aux engines du FLN...,P., 1975.
(серб.)Pecar Z., Alzir do nezavisnosti. Beograd, 1967.
(фр.)Valensi L., Le Maghreb avant la prise d'Alger (1790—1830),P., 1969.
(фр.)Vatin J.-C., L'Algerie politique: histoire et societe.P., 1974.
(рос.) Культура современного Алжира. —М., 1961.
(рос.)Джугашвили Г. Я., Куделин А. Б., Никифорова И. Д. Литература Алжира // Современные литературы Африки. Северная и Западная Африка. —М., 1973.
(рос.)Эльвова В. А. Художественная литература стран Африки в советской печати. 1965—1974. Указатель литературы на русском языке. —М., 1976.
(рос.)Джугашвили Г. Я. Алжирский франкоязычный роман. —М., 1976.
(рос.) Литературы Африки. —М., 1979, с. 124—42.
(рос.)Прожогина С. В. Магриб. Франкоязычные писатели 60—70-х гг.. —М., 1980.
(рос.)Кукшке И. Г., Ройтенбурд А. С. Прозаики и поэты Алжира. 1940—1970-е гг. Биобиблиографический справочник. —М., 1981.
(фр.)Dejeux X J., La litterature algerienne contemporaine,P., 1975.
(фр.)Dejeux X J., Bibliographie methodique et critique de la litterature algerienne de langue fran^aise. 1945—1977, Alger, 1981.
(фр.) La litterature algerienne, «Europe», 1976, № 567/568.
(рос.)Каптерева Т. У художников Алжира // Искусство, 1973, № 1.
(рос.)Каптерева Т. Искусство стран Магриба. Древний мир. —М., 1980.
(фр.)Bouriba R., L'art musulman en Algerie, Alger, 1972.
(англ.)Golvin L., Hill D., Islamic architecture in North Africa, L., 1976.
(рос.)Башир-Хадрж-Али, Музыка // Культура современного Алжира. —М., 1961.
(рос.)Власова О. Музыка Тлемсена // Азия и Африка сегодня, 1981, № 5.
(фр.)Salvador-Daniel F., La rnusique arabe, ses rapports avec la musique grecque et le chant gregorien, P., 1863.
(фр.)Salvador-Daniel F., Poesies populaires de la Kabylie du Jurjura,P., 1867.
(нім.)Bartok В., Die Volksmusik der Araben von Biskra und Umgebung, «Zeitschrift fur Musikwissenschaft», 1920, Jahrg 2, № 9.
(фр.)Safir-al-Boudall, La musique arabe en Algerie. «Documents algeriens», Arts 36, 1949, [v,] 6.
(фр.)Mahdi S. el, La musique arabe.P., 1972.
(нім.)Touma H. H., Die Musik der Araber. Wilhelmshaven, 1975.
(рос.)Путинцева T. A. Здесь начинается Африка. —М., 1973.
(рос.)Путинцева T. A. Тысяча и один год арабского театра. —М., 1977.
.svg)
.svg)
%2c_Algeria_04966r.jpg)
.jpg)
.jpg)
_-_Nmbrs_(geosort)_-_monochrome.svg)
.jpg)
.jpg)
